«Що Господь хоче нам сказати? Чого хоче нас навчити трагічною та водночас героїчною долею Церкви? Я наважуся узагальнити цей досвід у трьох категоріях: Віра, Надія, Любов. Через свідчення новомучеників, через свідчення про них можна побачити, як розкриваються ці чесноти у долі УГКЦ в другій половині XX ст.»

Такими словами звернувся до учасників міжнародної наукової конференції «Сила віри супроти насилля влади: греко-католики Центрально-Східної Європи в умовах переслідувань тоталітарних режимів після Другої світової війни» проректор з наукового розвитку УКУ Олег Турій.

Віра була стрижнем та опорою, що дозволила вистояти супроти насилля тиранії, панування якої було засноване не просто на безвір’ї, а на цілеспрямованому поборюванні віри. Вона виражалася у прагненні повсякчас бути з Христом, виконувати Його заповіді та сповняти доручену Ним місію.

«Бути з Господом для християнина означає насамперед приймати Його найсвятіші Тіло і Кров. Для душпастирів це означало ще й обов’язок здійснювати за всяких обставин цю безкровну жертву. Навіть у тюрмах священики і єпископи намагалися не занедбувати Євхаристії. Отець Михайло Винницький відправляв службу Божу, лежачи у ліжку. Власні груди служили йому за престіл, окуляри – за літургійний посуд, а футляр від окулярів – за дароносицю», – навів приклад Олег Турій.

Інша категорія — Надія. Вірна комусь чи чомусь людина обов’язково є надійною. Саме такі риси проявили блаженні о. Микола Конрад і дяк Володимир Прийма, які були у червні 1941 р. по-звірячому закатовані енкаведистами, коли ішли до хворої жінки, що потребувала сповіді.

«На мою думку, така здатність слугувати надійною опорою для інших ґрунтувалася на безмежній довірі до Божої всемогутности та великої особистої надії на Його повсякчасну опіку й милосердя», – зазначив Олег Турій.

Керуючись наміром скріпити людей у вірі та підтримати в надії, блаженний священномученик Зиновій Ковалик щоденно відмовляв із в’язнями своєї камери молитву на вервиці, сповідав їх, у неділю відчитував літургійні молитви, а протягом травня щодня служив для в’язнів молебень до Пресвятої Богородиці.

Любов – це чеснота, яка поєднує і довершує дві перших складових частини заповіту наших мучеників. Адже сам Господь «так полюбив світ, що Сина Свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне» (Йо. 3, 16).

Покоління наших попередників серед неймовірно важких обставин дарувало людям жертовну й обнадійливу любов до світу, спонукаючи і нас перейняти цю естафету Божої любови. Добрий взірець для наслідування подає нам блаженний священномученик Климентій (Шептицький), довголітній ігумен монахів-студитів. Під час Другої світової війни він організував порятунок переслідуваних євреїв, за що був радянською владою арештований і засуджений на 8 років ув’язнення. У Владимирській в’язниці суворого режиму в Росії він буквально випромінював любов до співв’язнів. «Високого зросту – 180-185 см, худорлявий, з довгою білою бородою, трохи сутулий, з палицею. Рухи повільні, спокійний, обличчя і очі привітні. Нагадав мені св. Миколая, — згадує Іван Кривуцький. – Ми не чекали такого ‘злочинця’ в нашій камері… Йому якісь сестри передали три яблука – таких червоно-рожевих, спілих – і він одне яблуко віддав Новосадові Романові тому, що той часто хворів шлунком. Сказав: ‘Вам треба лікувати шлунок’, а інші – розділив між нами».

Любити ближнього – це не тільки любити того, хто подобається тобі, хто близький чи споріднений з тобою. Євангеліє вчить нас любити й ворогів.

Олег Турій навів приклад священномученика Омеляна Ковча, який під час Другої світової війни відважно виконував свої священичі обов’язки, проповідуючи любов до людей усіх національностей та рятуючи від винищення євреїв. У грудні 1942 року його заарештувало гестапо. Блаженний виявив геройську мужність у концтаборі, визволяючи від зневіри в’язнів, засуджених на смерть. Натомість своїх рідних він просив: «Я розумію, що ви стараєтеся про моє визволення. Але я прошу вас не робити нічого. Учора вони вбили 50 чоловік. Якщо я не буду тут, то хто допоможе їм перейти ці страждання?.. Я дякую Богові за Його доброту до мене. Окрім неба, це єдине місце, де я хотів би перебувати. Тут ми всі є рівні: поляки, євреї, українці, росіяни, латиші та естонці. З усіх присутніх я є одиноким священиком. Не можу навіть уявити собі, що було би тут без мене. Тут я бачу Бога, який однаковий для всіх, незалежно від релігійних відмінностей, що існують між нами. Можливо, наші Церкви є різні, але у всіх них царює той же великий Усемогутній Бог. Коли я відправляю Службу Божу, всі вони моляться… Не турбуйтесь та не зневіряйтесь моєю участю. Натомість радійте зі мною. Моліться за тих, хто створив цей концтабір та цю систему. Вони є одинокими, хто потребує молитов… Нехай Господь помилує їх».

«Страху нема в любові, а навпаки, досконала любов проганяє геть страх, бо … хто боїться, той недосконалий у любові» (І Йо. 4, 18). Відповідно до цих слів апостола Йоана, чеснота відваги становить у християнському житті друге обличчя любови. Відвага – це також вияв віри в Божу присутність і в Боже діяння навіть серед важких випробувань. Тому можна сказати, що відвага виражає глибину віри певної особи. Віра ж, заснована на любові, – це запорука нашого спасіння і життя у вічності. «Ми-бо духом з віри очікуємо надії оправдання», бо у Христі Ісусі нічого не важить більше, як «тільки віра, чинна любов’ю» (Гал. 5, 5).

Конференцію зорганізовано з метою спогаду про сумну подію – 70-річчя Львівського псевдособору. Організатори заходу: Український католицький університет, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Український інститут національної пам’яті,