Для древніх «історія» була не лише описом минулої буденщини, але й «живою» візією їхнього майбутнього. Чого вартував сам досвід… Нею постійно жили, плекали, а інколи можливо й обожнювали так, що вона ставала нездоланним «Колесом долі», яке чавило.

Проте найчастіше «історія», для второпних, завжди служила добрим знаряддям для вибудовування чи формування людського життя. Недарма зродились своєрідні вислови: «Пам’ятаючи минуле ми дбаємо про майбутнє» чи «Без минулого ми не матимемо майбутнього». Тим паче, кожен із нас вже своїм народженням увійшов до конкретного історичного проміжку часу, в якому йому належить виконати свою місію. Але для її виконання, знання своєї історії як такої чи історії життя конкретної релігійної спільноти  зокрема, є вельми необхідним.

Отож ми звернулись до знаної в історичних колах особи, Олега Турія проректора з наукової роботи Українського католицького університету, за коментарем щодо останніх важливих історичних церковних подій, свідками якими ми стали.

Кілька місяців тому Ви стали учасником події, яка розпочала нову сторінку в історії нашої Церкви. Йдеться про інтронізацію новообраного Глави УГКЦ Блаженнійшого Святослава. У чому полягає небуденність і значимість цього торжества?

Насамперед, дуже важливо, щоб цю насправді величну й урочисту подію ми розглядали у ширшому історичному контексті, а особливо в контексті передачі проводу Української Греко-Католицької Церкви від одного предстоятеля до іншого. І відважне та, можна сказати, свідоме й осмислене, зречення від патріаршого служіння Блаженнішого Любомира, його велика впевненість і довіра до спроможності Церкви в особі її Синоду забезпечити тяглість і спадкоємність свого проводу, обставини й атмосфера самого обрання наступника і, зрештою, той факт, що Синод обрав саме цю особу, наймолодшого з-посеред своїх членів, – усі ці аспекти й укладаються для мене в оте, що Ви назвали небуденністю цієї події. У цей спосіб Церква продемонструвала, що вона є зрілою інституцією, яка здатна самостійно вирішувати найважливіші питання свого життя. І спосіб, у який це відбулося, на фоні того, що ми бачимо у нашій державній політиці, може служити добрим прикладом, як подібні зміни могли б відбуватися і в інших сферах. На мою думку, УГКЦ свідомим, осмисленим і колегіальним обранням нового предстоятеля продемонструвала ті фундаментальні етичні принципи та духовні вартості, які виходять дуже далеко поза церковні рамки на яких мало б базуватися й наше громадське та суспільне життя.

Добровільне зречення з уряду Блаженнійшого Любомира, драматичний перебіг подій під час голосування і нарешті кінцевий результат електоральних митарств – так багато пережито єпископами, духовенством, вірними… Як усе це пояснити з врахуванням того, що Церква у такий відповідальний момент збагатилася колосальним досвідом, а суспільство, розділене всіляким антагонізмами, повірило в її авторитет?

Це питання, властиво, продовжує те, з чого ми розпочали розмову, і я можу лише підтвердити, що УГКЦ продемонструвала власну зрілість і відповідальність та подала достойний приклад для наслідування. Що ж стосується “драматичного перебігу” та “електоральних митарств”, то тут я не можу надто багато чогось додати до спекуляцій різних експертів та журналістів. Я історик і звик довіряти фактам. А процедура обрання на жаль (чи на щастя!) є такою, що не дозволяє розголошення деталей перебігу виборів та проміжних результатів. Тому маємо факт, що обрання відбулося після кількох турів голосувань, а отже – були різні кандидатури і ніхто не мав абсолютної більшості відразу. Також фактом є, що ім’я Владики Святослава не фігурувало у розмаїтих рейтингах і попередніх прогнозах. Але те, як відбувалося оголошення цієї новини, перші слова і перші кроки нового предстоятеля, реакція вірних, заяви та відгуки тих осіб, кого називали претендентами чи конкурентами, навіть той радісний і піднесений настрій, що випромінювали єпископи на інтронізації та інших спільних урочистостях – засвідчує і переконує, що це обрання не було реалізацією якогось заздалегідь заготовленого сценарію чи вислідом жорстокого протистояння, а натхненним благодаттю Святого Духа колегіальним рішенням, якого вдалося досягти спільними зусиллями. Хто в це не вірить, може скептично посміхатися, але для мене це є не менш доконаним фактом, що Божий провід був присутній при цьому обранні, і що це рішення народилося завдяки послідовному дотриманню однієї з найфундаментальніших засад церковного устрою – соборності або синодальності, яка особливо притаманною є для нашої східно-християнської традиції. Хочу ще раз підкреслити те, про що говорив у першому питанні. УГКЦ продемонструвала ефективність колегіальних методів. Ми дуже часто з огляду на суспільно-політичні проблеми в Україні чуємо, що потрібна тверда рука, потрібне наведення порядку, а дехто навіть відкрито пропагує повернення до тоталітарних принципів. На прикладі зміни проводу Церкви бачимо, що демократичний, колегіальний спосіб організації влади може бути дуже ефективним, якщо він базований на тих принципах і вартостях, які проповідує і пропонує християнство. Тобто демократія може бути успішною і ефективною, якщо вона справжня. Коли ж є лише гра в демократію, коли жонглюють і спекулюють етичними принципами, то таку систему треба називати іншими словами, бо нічого спільного з демократією вона не має.

Чи можна навести якісь аналогії, якщо співставляти обставини чи, скажімо, контекст приходу до влади попередників теперішнього Глави УГКЦ: Митрополита Андрея Шептицького, Патріарха Йосифа Сліпого, Патріарха Мирослава-Івана Любачівського і Патріарха Любомира Гузара?

Будь-яке історичне порівняння завжди буде недосконалим, тобто ми не маємо таких можливостей, як у фізиці чи у хімії, де той самий дослід можна провести декілька разів. В історії кожна подія є унікальною, навіть якщо вона має якісь аналогії, а усілякі подібності – лише часткові. Тому, що іншими є обставини, іншими люди, іншими чинники, які впливають на ту чи іншу подію. Отож, я б не проводив прямих аналогій. Скоріше навпаки – обрання кожного з названих Вами предстоятелів відбувалося по-різному, у різних умовах. Скажімо, обрання митрополита Андрея відбувалося за погодженням Риму з австрійською державною владою, яка тоді мала дуже великі прерогативи на кадрову політику в усіх сферах суспільного й церковного життя, але вирішальним, очевидно, все ж було слово Римського Апостольського Престолу. Обранням Йосифа Сліпого як коадьютора відбувалося в обставинах Другої світової війни та радянської окупації Галичини. Митрополит Андрей Шептицький, турбуючись про долю Церкви, фактично одноосібно обрав свого наступника, розуміючи, що саме ця людина здатна провадити Церквою в обставинах переслідувань, до яких УГКЦ була готовою. Очевидно, він погодив цю кандидатуру з Римом, але вибір робив самостійно. В обранні патріархом Мирослава-Івана Любачівського також було чимало драматизму, але вже іншого характеру. Це був період фактичної заборони УГКЦ в Радянському Союзі та зусиль патріарха Йосифа щодо її легалізації на рідних землях та консолідації у діаспорі. На жаль, його взаємини з римською курією та частиною власного єпископату були досить напружені. І тому цього разу фактичне призначення Римом коадьютора багатьма сприймалося як втручання у справи УГКЦ. Подібні дискусії та погодження з Римом точилися і у зв’язку з призначенням владики Любомира Гузара помічником Глави Церкви, а потім його обрання предстоятелем уже на синоді єпископів. Тобто ми бачимо, що практика мінялася, але загальна тенденція була дуже виразною, і полягала у відході від призначення предстоятеля Церкви сторонніми чинниками (чи то державною владою, чи Апостольською Столицею) до самостійного синодального обрання. Тому обрання владики Святослава можемо, сподіваюся, трактувати як завершення того трансформаційного процесу, який почався у Церкві від Шептицького. Вперше обрання Глави і Отця однієї з українських Церков не лише відбулося в незалежній Українській державі без втручання будь-яких інших чинників. Зокрема, і без прямого ангажування попередника.

Присутність на інтронізації серед інших єпископа – представника УПЦ МП і, водночас, часті заяви Предстоятеля цієї Церкви Кіріла Гундяєва про створення “Русского міра”. Як можна прочитати ці факти?

Думаю, що присутність на інтронізації є свідченням зміни тактики поведінки, пропаганда «русского міра» чи «православної цивілізації» є доказом незмінності стратегії та внутрішньої сутності цієї Церкви, а також тієї ролі, яку вона звикла і прагне знову відігравати у Російській державі, у її геополітичних планах і амбіціях. Тобто, російське «православіє» знову намагається служити новітньому «самодєржавію», пропонуючи себе як ідеологічний фундамент для скріплення пропагованої ним же «народності». А тому провід РПЦ намагається продемонструвати свою здатність мислити і діяти глобально, а не локально. Московська патріархія переконалася у неефективності повторювання мантри про «агресію Ватикану» та «розгром трьох православних єпархій у Галичині» греко-католиками (хоча й ця риторика зберігається для внутрішнього вжитку). Тепер вона намагається вирішувати проблеми вселенського масштабу, укладати стратегічні альянси, рятувати світ від аморальності, боротися з міжнародним тероризмом тощо, не перестаючи критикувати «вади» західної цивілізації та возвеличувати принади «Святої Русі». Тому така позиція Російської Православної Церкви є просто дзеркальним відображенням державної політики Росії, спрямовані на відновлення свого статусу світової потуги, складовою частиною якої є прагнення дискредитувати і маргіналізувати Україну.

Ще 10-15 років тому в середовищі греко-католицького духовенства досить помітними були суперечки з приводу того, як іменувати Главу Церкви – Патріархом чи Верховним Архиєпископом. Тепер ситуація змінилася. Чи насправді це означає, що наша Церква “від низів” доростає до усвідомлення своєї помісності?

Я б не назвав цю зміну найважливішим чинником визрівання еклезіальної самосвідомості, хоча він також важливий. Літургійне поминання і молитва за Патріарха є виразом волі й надії Божого люду, щоб ця Церква увінчалася визнанням повноти своєї єрархічної структури. Як Блаженніший Любомир, так і новий глава нашої Церкви, Блаженніший Святослав, акцентують на тому, що ми повинні насамперед намагатися жити як  патріарша Церква. Тоді й визнання нашого патріаршого статусу зможе легше і швидше закріпитись у християнському світі. Адже, без сумніву, нам належиться такий статус. Питання лише у визнанні цього факту іншими. І станеться воно не тоді, коли ми це випросимо або хтось нам його подарує, а тоді, як це для всіх буде очевидним. У цьому контексті вельми великою була заслуга Блаженнішого Любомира, який своєю чіткою, ясною та переконливою позицією у цьому питанні зумів згуртувати єпископат та ширшу церковну спільноту. І це те, що важко було зробити його попередникам. Бо саме найбільше конфліктів навколо питання Патріархату було всередині самої Церкви.  Підсумовуючи, можу погодитись із Вашою тезою, що Церква доростає до того статусу, на який вона має усі права і підстави. Цей процес відбувається на різних рівнях, як найвищому загальноцерковному (провід, єпископат), так і на базовому, тобто духовенства, парафій, чернечих згромаджень. І тверда заява нового Блаженнішого, що він буде «будувати Патріархат» є свідченням цієї зрілості, а тому й вельми обнадійливою.

Осмислюючи останнє десятиліття, неминуче пригадається візит в Україну Римського Архиєрея Івана-Павла ІІ. Зокрема цьогоріч святкуємо десяту річницю його приїзду. Десять років тому були певні очікування в суспільстві, їхня часткова реалізація, а тепер вже й беатифікація Івана-Павла ІІ. Поділіться своїми думками щодо цієї історичної події, коли на наші терени вже не відправляють на заслання Єпископа Риму, а він сам вирішує відвідати їх.

Найперше слід сказати, що весь понтифікат блаженної пам’яті Івана-Павла ІІ мав дуже виразний акцент турботи про Східну Європу загалом, і про Українську Греко-Католицьку Церкву зокрема. Це був Папа, який вступаючи у свій уряд сказав мужні слова: «Не бійтеся!». І ці слова вельми надихнули  греко-католиків як у підпіллі, так і в діаспорі. Він пообіцяв, що «мовчазна» Церква промовлятиме устами Папи.  І він це робив.

Його приїзд в Україну – не якась окрема, виняткова подія, а логічний наслідок його думок, турбот, звернень, молитов про волю Церкви і народу в Україні. Дуже символічно, що той приїзд відбувся в той момент, коли держава була політично ізольованою, а влада –розгубленою. А цей приїзд, який мало нагоду пережити багато людей, означав прорив для України, її відкриття для світу. Уперше до Києва не просто завітав якийсь високий гість, а приїхав хтось, хто хотів саме сюди прибути і кого тут з нетерпінням очікували. Це не була проміжна дипломатична зупинка по дорозі до Москві. Уперше наша країна, її культура і традиції, як такі опинилась в мас-медійних каналах. А факт, що Папа говорив українською, з любов’ю до українського народу, зламав кригу в серцях багатьох людей та відкрив їх одне для одного. Його святість вже тоді діяла на людей, ставала чимось, що просто не забувається. Коли люди зустрічались з цією постаттю, то прагнули бути добрішими. Для мене особисто паломництво Папи в Україну, беатифікація наших блаженних мучеників, а тепер і беатифікація самого Івана-Павла ІІ відкривають дуже таємничий і, водночас, дуже важливий для життя християнина вимір – вимір святості у її, так би мовити, безпосередньому прояві.

Ви як викладач і науковець представляєте інтелектуальне крило української інтелігенції. Які завдання ще не є зреалізованими цією частиною українського суспільства, якщо говорити про науковців як християн?

Сподіваюся, що хоча б належу, якщо вже інтелігенція має крила інтелекту… (сміється). Це складне питання, бо говорити треба було б практично про все, адже євангелізації, певного одухотворення, потребують різні сторони нашого життя. Особливо тепер, коли триває економічна криза, згортаються демократичні свободи, нагнітається суспільне протистояння тощо. Багато добрих ідей та намірів дискредитовані тільки тому, що люди, які їх проголошують, не дотримуються цих принципів. Або відверто маніпулюють ними, обманюють чи зраджують. Тому для мене повернення до певних основ нашої культури, яка є християнською у своїй суті, наповнення нашого життя чистими ідеалами розставило б речі на свої місця. А завдання інтелігенції  мало б полягати у тому, щоби насамперед акцентувати ці моральні, духовні аспекти. Бо часто існує ілюзія, що чим більше матимемо грошей чи більше вироблятимемо споживчих товарів, то будемо краще жити. Насправді найкраще живуть ті суспільства, які мають здорові засади міжлюдських взаємин. Коли немає обману, насилля, зловживання, використання іншої людини тощо. І цьому вчить християнство. А розкривати велич цієї традиції, намагатися плекати її у суспільстві через особисте свідчення і є завданням тих, хто називає себе християнською інтелігенцією. Кожен це може робити на своєму місці, в тій ділянці де він працює. Важливо, щоб нас було більше, щоб наші свідчення були переконливими, тоді вони будуть вірогідними, і тоді за нами підуть інші. Христос не мав аж так багато учнів, як маємо ми, але бачимо, якою була сила Його прикладу та свідчення тих людей, які пішли за Ним.

Адміністративна робота потребує часу і самовіддачі. Як Вам вдається поєднувати цю іпостась з науковими дослідженнями. Над чим працюєте тепер як фахівець з історії Церкви?

Відразу скажу, що не вдається. Якщо хтось думає, що це можна поєднювати, то це ілюзія, яка розвіюється кожного разу, коли намагаєшся її зреалізувати. Кожного вечора себе картаю, що щось не встиг, недоробив, комусь не відповів, когось не вислухав чи до когось так і не дійшов… Але, коли проходить певний час, виходить якась книжка чи захищається дипломник, відбувається якась конференція або хтось, скажімо, бере в тебе інтерв’ю, то бачиш, що все-таки щось вдалося, щось зроблено. Тобто, певна напруга між адміністративною і дослідницькою працею завжди присутня, головне, щоб вона була продуктивною, а не руйнівною.

У моєму випадку так склалося, що я останніми роками все більше часу й зусиль присвячую адміністрації. Хоча чиновником у звичному розумінні себе не вважаю і сподіваюся, що ніколи ним не стану. Український католицький університет, в якому працюю – це структура, яка створена ентузіастами, а не чиновниками. Створена людьми, які трактують Університет не як місце де можна заробити на хліб насушний чи насолоджуватися посадовою владою, а як інституцію, де можна втілювати певні ідеї та жити за певними принципами. Для того, щоб таку можливість мали не лише ми самі, але й інші люди. Для того, щоб також спричинятися до змін на краще у суспільстві. Звичайно, трохи прикро, що багато з моїх колег, які давно мали б бути успішними й відомими в науковому світі істориками, філософами, богословами багато років віддали пошукам коштів, написанню програм і навчальних планів, обговоренню будівельних проектів і ландшафтних дизайнів, вислуховуванню побажань та нарікань студентів і претензій пожежних інспекторів та міністерських службовців… Можливо, це мав би робити хтось інший. Але хто, як не я? І чому, власне, не я?!

Якщо говорити про наукові теми, то мене й далі приваблює проблематика «Церква та модерні національні рухи», якою займався під час написання дисертації. Моєю затаєною любов’ю є питання еклезіальної та національної ідентичності греко-католиків у Центрально-Східній Європі та у світі, свідчення єдності та розмаїття греко-католицьких традицій, зближення і диференціація поміж ними. При кожній нагоді намагаюся щось робити в цьому напрямку і сподіваюся коли-небудь завершити це серйознішою публікацією. Але, очевидно, що станеться це не раніше, ніж у цьому університеті з’явиться новий проректор із наукової роботи…

Розмовляли: Михайло Бучинський та Дмитро Наконечний.

Довідка:

Автор понад десятка багатомовних праць з історії Церкви народився 21 липня 1964 р. в с. Цвітова Калуського району Івано-Франківської області. У 1981 – 1986 роках навчався на історичному факультеті Львівського державного університету ім. І.Франка, який закінчив з відзнакою. В грудні 1994 року захистив кандидатську дисертацію «Греко-Католицька Церква в суспільно-політичному житті Галичини у 1848 – 1867 роках». 1994 – 2002 роки – заступник директора Інституту історії Церкви Львівської Богословської Академії. 2002 – 2008 роки – директор Інституту історії Церкви Українського католицького університету. 2004 – дотепер – завідувач кафедри церковної історії Українського католицького університету. 2009 – дотепер – проректор із наукової роботи Українського католицького університету

Джерело: газета Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ «Жива вода»