Доповідь, виголошена в УКУ в рамках семінару “Історична наука та національна історична міфологія” кафедри нової та новітньої історії України. Опублікована в часописі “Критика”, 2009, число 3-4 (березень-квітень).

Жертвувати любов’ю до істини, інтелектуальною чесністю, вірністю законам і методам духу задля якихось інших інтересів, хай то навіть будуть інтереси батьківщини – запроданство.
Герман Гессе, «Гра в бісер»

Що вище, любов до істини чи інтереси Батьківщини? Ця дилема часто постає перед істориком, а надто перед тим, на кого покладено обов’язок виховувати молоде покоління, прищеплюючи йому почуття гордости за історичне минуле своєї нації. А що далеко не всяка правда історії тішить національну гордість, то викладач або автор підручника постійно мусить вирішувати – на чому наголосити, а що оминути, аби не роз’ятрювати національні рани, не плекати почуття меншовартости тощо. Нелегкий вибір історика ускладнюється ще й тим, що й історичну правду, і національні інтереси кожен розуміє по-своєму.

Складність проблеми унаочнила недавня полеміка двох професорів НУ «Києво-Могилянська академія» – Юрія Мицика і Наталі Яковенко, які, либонь утомившись дискутувати в стінах власної катедри, винесли свою суперечку на газетні шпальти . Дискусія шановних професорів цікава не лише типовим для цього жанру «обміном люб’язностями» на кшталт «стереотипи з арсеналу компартійних ідеологів» (Мицик) чи «витвір заражених істматом мізків» (Яковенко), а й тим, що обидва автори доволі чітко сформулювали альтернативні візії цілей «шкільної історії» та засобів їх досягнення.

Ю. Мицик, який захищає скривджених «огульною критикою» авторів шкільних підручників з історії України, вбачає головну мету у вихованні національної гордости, національної свідомости й патріотизму, чого можна досягти через 1) ствердження безперервної тяглости історичного розвитку українського народу від «праукраїнців, які склали ядро Антського союзу племен» у IV ст. до сучасної нації; 2) висвітлення, насамперед, історії титульної нації – українців (доповнення до фрагментів історії національних меншин можна робити «тільки паралельно з кроками іншої сторони (російської, польської тощо)» після узгодження дискусійних моментів міждержавними комісіями); 3) змалювання «об’єктивної картини тяжкого гніту іноземних держав щодо України»; 4) героїзацію національно-визвольної боротьби, а зокрема підкреслення «видатної ролі козацтва у боротьбі за незалежну Українську державу»; 5) прославляння національних героїв, як-от Хмельницького, Гонти, бійців армії УНР та УПА. Зате не місце в підручниках позитивним згадкам про осіб з «малоросійською ідентичністю» і лояльних до чужої влади інтелектуалів, не варто наголошувати на демографічних втратах і господарських спустошеннях, спричинених козацькою революцією та іншими вибухами народного гніву, адже без жертв не буває перемоги.

Н. Яковенко, погоджуючись, що виховання в молоді гордости за свою країну є одним із головних завдань підручника з історії, вказує й на інші, не менш важливі пріоритети: прищеплення учням уміння самотужки розрізняти «правильне» і «неправильне»; утвердження гуманістичних цінностей – права індивіда на життя, свободу і незалежне судження; виховання громадян, що свідомо обирають власну позицію, поважаючи право опонента на його вибір; сприяння досягненню консенсусу в суспільстві (не оминаючи точок зору, які його роз’єднують). А для цього необхідно: 1) не постулювати одновимірну «правду», зараховуючи частину власного народу до «зрадників» чи «відступників», а «шукати спільні ціннісні параметри для носіїв різних переконань, різних уявлень про патріотичний обов’язок, різних спонук»; 2) подолати успадковану з «марксистсько-ленінської» парадигми історії апологію конфліктів, показуючи натомість взаємодію інтересів і життєвих стратегій багатьох соціальних груп, кожна з власною логікою поведінки; 3) не зводити життя людини до підпорядкування державі, а приділяти належну увагу приватному простору; 4) позбутися українського етноцентризму, даючи можливість дитині будь-якої національности усвідомити причетність до спільного минулого.

Цікаво відзначити явне зміщення акцентів у позиції Н. Яковенко порівняно з її резонансною статтею «Одна Кліо, дві історії» («Критика», 2002, ч. 12). У ній, описавши з поблажливою іронією «дорогі серцю істини» національної історичної мітології, відображені у шкільних підручниках, авторка заявляла, що не бачить у них «нічого осудливого», мовляв, наївність і спрощення властиві будь-якій національній історії. Кілька років потому ці ж самі «істини», взяті під захист Ю. Мициком, викликали з боку Н. Яковенко дошкульну критику. Можливо, річ у тому, що, на думку авторки, етап «декомунізації» шкільної історії з неминучим креном в бік «державотворчої» та націоцентричної версії минулого вже пройдено, а нині «час креслити нову мапу» («Лікнеп для професора»).

Не стану приховувати, що при всій повазі до професора Мицика та репрезентованої ним історико-дидактичної традиції мені значно симпатичніша позиція Наталі Яковенко та її однодумців (Леоніда Зашкільняка, Мар’яна Мудрого та інших). Та все ж закрадається сумнів: чи йдеться дискутантам про протиставлення «об’єктивної картини» (Мицик) або наміру «оповідати правду» (Яковенко) мітичному, на їхню думку, образові минулого, чи лише про те, які саме історичні міти краще відповідають сьогоднішнім суспільним потребам: традиційні героїко-романтичні міти «боротьби за волю і незалежність» чи новітні міти «мультикультуральности» та «спільного европейського дому»? Таким чином, згадана на початку дилема постає в іншому ракурсі: наукова історія чи історична мітологія?

***
Сучасний занепад віри у всесильність науки призвів до утвердження серед суспільствознавців переконання про неуникненність суспільних, а зокрема історичних, мітів. Оскільки неможливо побудувати суспільство, члени якого мислять і діють, керуючись винятково раціональним вибором, конструювання мітів, покликаних об’єднати і змобілізувати певну спільноту, стає цілком леґітимною і поважною діяльністю, адже «уявлення народу про свою спільну долю – одна з основних рушійних сил сучасного суспільства» .

Призначення міту – сприяти згуртуванню індивідів у спільноту (релігійну, національну, політичну тощо), підтримувати її існування і спонукати до солідарної дії в певному напрямі. Серед численних означень міту одне з найкоротших, але доволі влучне, належить Мері Фулбрук: «Міти – це розповіді, не конче правдиві і навіть не конче такі, у правдивість яких вірять, але такі, що мають символічну владу».
Тобто історична мітотворчість полягає в конструюванні «не конче правдивого» історичного наративу, який, одначе, має символічну владу, здатну об’єднувати спільноту і спонукати її до спільної дії. Звісно, не кожен міт сприймається як буквальна правда. Християнин може не сприймати всі біблійні оповіді як історично достовірні, проте всі вони є важливою частиною його релігійної ідентичности. Символічна істина цих текстів, їх етичний зміст для нього значно важливіші за буквальну правдивість. Можна згадати й літературні міти, зокрема «Шевченків міт України», що виявив колосальну мобілізаційну силу.

Однак історичний міт, на відміну від літературного, хоч «не конче правдивий», може мати символічну владу лише над тими, хто вірить у його дослівну правдивість. (Слово «влада» тут ужито в тому ж сенсі, в якому кажуть про «владу слова», маючи на увазі потужну емоційну дію художнього твору.) А отже, міт мусить вдавати із себе науково обґрунтовану «правду історії», що спричиняє його конфлікт із історичною наукою .

Суть конфлікту ще 1882 року афористично сформулював Ернест Ренан: «Забута історія [інший переклад – «забування історії» – О.З.], або краще сказати, історична помилка є одним з головних чинників творення нації, і тому розвиток історичних досліджень часто буває небезпечним для національности».

Покликаючись на цей Ренанів вислів, Ерик Гобсбавм висновує, що «жоден серйозний історик націй і націоналізму не може бути активним політичним націоналістом, хіба що в тому сенсі, в якому ті, хто вірує в дослівну правду Святого письма, хоч і не здатні збагатити еволюційну теорію, проте спроможні зробити внесок в археологію чи семітську філологію. Націоналізм вимагає надто багато віри в те, що явно не відповідає дійсності». Активну участь у націоналістичному русі, вважає британський історик, важко поєднати з серйозним дослідженням історії даної нації, «якщо історик не залишає свої переконання перед входом у бібліотеку чи робочий кабінет».

Справді, як має вчинити історик, коли він переконується, що його дослідження відкривають історичну правду, яку нація воліє «забути», а отже, завдають удару національній гордості? «Тим гірше для історичної правди!» – скажуть інтеґральні націоналісти. «Тим гірше для національної гордости!» – можуть заперечити ті, хто вважає, що історики за будь-яких обставин повинні бути «церберами історичної правди» (Леонід Зашкільняк).

Та чи можлива взагалі «історична правда», і що таке «історична реальність»? «Антипозитивістський бунт» на зламі XIX і XX століть похитнув упевненість істориків у пізнаваності минулого «яким воно було насправді» (Лєопольд фон Ранке), а «лінґвістичний поворот» 1970–80-х років і постмодернізм не лишили від цієї впевнености каменя на камені . Багато хто сприйняв це як санкцію на інструментальний підхід до історичного знання. Справді, якщо історик не реконструює, а конструює минуле, якщо потенційно існує нескінченна множина «історичних реальностей», то чому б не сконструювати таку «історичну реальність», яка сприятиме досягненню сучасних національних чи групових цілей? Якщо має рацію Гейден Вайт, що «кращими підставами для надання переваги одному баченню історії перед іншим є естетичні та моральні, ніж епістемологічні», то чи не є найморальнішою з таких підстав добро нації, а не ефемерна «правда історії»?

Я все-таки схильний вважати, що вибір між гіпотетичними версіями минулого слід робити на основі критеріїв об’єктивности. Інша річ, що саме поняття історичної об’єктивности, яке позитивісти розуміли надто вузько, слід переосмислити як інтерактивну взаємодію між суб’єктом-дослідником і зовнішнім об’єктом. Це дозволяє будувати оновлену версію наукової історії, основану на вірі в реальність минулого і нашу здатність встановити з ним контакт.

Відмінність наукової історії від історичного міту не в тому, що перша завжди каже правду, а другий неодмінно бреше (буває, що міт ближчий до істини, ніж наукове дослідження, побудоване на хибній інтерпретації джерел). Як же в такому разі відрізнити науковий наратив від мітичного? Насправді межа між ними доволі розмита, та все ж вона існує.

По-перше, різняться функції: функція міту – підтримувати єдність спільноти безвідносно до реальности підстав такої єдности; функція наукової історії – встановити і раціонально пояснити історичні факти безвідносно до наслідків цих дій для спільноти.

По-друге, хоч міт не завжди відверто бреше, він завжди «кориґує» реальність, підганяючи її під ідеальний образ. За ступенем такого кориґування Араш Абізаде розрізняє чотири види мітів. Перші три з них є різновидами «міту-як-історії», тобто історичного наративу, що претендує бути правдою, і саме завдяки цьому підтримує колективну ідентичність. До них належать «міт-як-обман» (myth-as-lies), «міт-як-прикрашання» (myth-as-embellishment – включення в розповідь «фактів», щодо яких немає надійних свідчень) і «міт-як-недогляд» (myth-as-omission – тенденційне відсіювання «незручних» фактів). (Саме два останні різновиди мітів вельми характерні для наших шкільних підручників, що їх захищає Юрій Мицик.) Четвертий різновид – «міт-як-розповідь» (myth-as-story) – не сприймається як такий, що претендує на правдивість, але має символічне значення.

По-третє, герої мітів діють і говорять не так, як це робили їхні реальні прототипи, а так, як вони мали би чинити й говорити згідно з суспільними уявленнями про героїчне і ганебне, про добро і зло тощо. Приміром, ми не знаємо достеменно, чи справді полковник Карпатської Січі Михайло Колодзінський на пропозицію здатися відповів: «В словнику українського націоналіста немає слова “капітулювати”». Але ідеальний націоналіст мав відповісти саме так, і це для мітичної свідомости, кажучи словами Алєксєя Лосєва, «найяскравіша і найсправжніша дійсність».

По-четверте, мітична свідомість не визнає різночитань і твердо «знає» лише одну істину. Наукове знання завжди гіпотетичне і допускає співіснування кількох конкурентних гіпотез. Науці властиві рефлексія, постійні сумніви та пошуки можливого спростування власних теорій, відкритість до дискусій.

Дилема «наука чи міт», що постає перед істориком, випливає з подвійної ролі історіографії, яка виконує не лише наукову (дослідження минулого), а й соціокультурну функцію (формування національної свідомости). Вважається, що історик, виконуючи першу функцію, мусить дотримуватися певних наукових правил, уникати мітотворчости, і навпаки, деконструювати поширені історичні міти. Натомість у дидактичній історії мітотворчість не лише припустима, а й бажана, слід лише потурбуватися, щоб панівні історичні міти були «позитивні», тобто утверджували у суспільстві ті цінності, які вважаються корисними і проґресивними.

Теоретичну основу під такий погляд підводить британський теоретик ліберального націоналізму Дейвід Мілер, твердячи, що

національні ідентичності зазвичай містять значний елемент міту. Нація сприймається як спільнота, розтягнута в історії, і з особливим характером, що є природним для її членів. Неупереджене дослідження, ймовірно, відкриє значні розриви тяглости і в характері людей, що замешкували дану територію, і в їхніх звичаях та практиках. Також, імовірно, виявиться, що багато речей, які вважаються споконвічними рисами даної нації, фактично є штучними винаходами – і то дуже часто свідомими винаходами, призначеними служити політичним цілям. Виявляється, отже, що національні ідентичності не витримують критичної рефлексії. Якщо застосувати до них нормальні канони раціональности, вони виявляються фальшивими.
Втім, цей висновок надто поспішний. Радше ніж відкидати національність, позаяк ми виявили, що національні ідентичності містять елементи міту, ми повинні запитати, яку роль відіграють ці міти в побудові і підтриманні існування націй. Інколи нераціонально відмовлятися від вірувань, навіть, строго кажучи, хибних, коли можна показати, що вони допомагають підтримувати корисні суспільні відносини.

Автор ілюструє свою думку прикладом щасливої та люблячої сім’ї, у якій прийомні діти не мають сумніву, що вони є біологічними нащадками батьків. За Мілером, історичні міти виконують принаймні дві корисні функції у творенні національної ідентичности:

вони забезпечують упевненість, що національна спільнота, до якої належить особа, має міцне історичне підґрунтя, що вона втілює справжню наступність поколінь; і вони виконують моралізаційну роль, показуючи нам доблесті наших предків і заохочуючи нас бути гідними їх» .

У цьому ж дусі, але значно категоричніше, міркує український політолог Ігор Лосів:

Міт – не вигадка, він, радше, сукупність уявлень про можливу ідеальну ситуацію, можливу ідеальну країну й народ. Ба, більше – це ідеальний проєкт ідеальної нації, це те, що у психології особистости дослідники воліють називати «ідеал-я». Це не те, якою особистість є, а якою вона хоче, може й повинна бути. Національний міт говорить про той ідеальний образ нації, якого треба прагнути, до якого треба наближатися. Причому, це ідеал не лише майбутнього, а й минулого, котре постає в національному міті очищеним від усього несуттєвого, випадкового, «неправильного», непритаманного нації за її суттю. Таким чином, створюється своєрідний національно-історичний «фонд героїчности», з котрого нація в тяжкі моменти свого розвитку може черпати мобілізуючі сюжети минулого, надихаючі на героїчні вчинки в сучасності. Це героїчне ідеальне минуле для кожної нації є запорукою гідного майбутнього, котре повинно орієнтуватися на високі моральні вимоги та уявлення про норму національного буття «славних прадідів великих», котрі виступають для актуальних поколінь часом як приклад, а часом як докір.