Гаразд, але як бути з тими подіями національної історії, які ну ніяк не вкладаються у «фонд героїчности» українців? Тут ми приходимо до «вічного» питання: чи можлива однакова для всіх «правда історії», хай навіть неповна в силу обмежености історичного пізнання, чи існує безліч «національних правд»? Скидається на те, що більшість істориків переконана в другому, навіть коли декларує принципи об’єктивности та історизму. Що вже й казати про патріотично налаштованих політиків, які вважають, що історичні факти тільки тоді чогось варті, коли слугують вихованню національної гордости, якщо ж ні, то тим гірше для фактів.

Перефразувавши старий анекдот, «історіософію» ура-патріотів незалежно від національности можна звести до двох пунктів: 1. «Наші» завжди мали рацію. 2. Якщо «наші» не мали рації, див. п. 1. Згідно з цією логікою «наші» можуть бути або героями (коли б’ють «чужих»), або невинними жертвами (коли їх б’ють «чужі»), але ніколи аґресорами, насильниками, гнобителями тощо.

Однак існує й інша система моральних координат, у якій, приміром, убивство мирного населення, а надто жінок і дітей, безумовно визнається злочином проти людяности, без огляду на те, хто його скоїв, «наші» чи «чужі». «Чи, я українець, маю вважати дітовбивць своєю “стороною”?» – запитував Мирослав Попович, виступаючи в дискусії довкола волинської трагедії 1943 року («Критика», 2003, ч. 5). Для нього і для багатьох «свої» – це ті українці і поляки, які рятували невинних людей, а не ті хто мордував їх, нехай навіть в ім’я національних інтересів.

***
Історична мітотворчість нерозривно пов’язана з формуванням історичної пам’яті, що здійснюється в Україні під гаслами подолання спадщини минулого. Історична пам’ять винятково важлива для національної ідентичности, адже, за Ренаном, націю творять дві речі: «Одна – це спільне володіння багатим спадком споминів, друга – спільна згода, бажання жити разом, користатися спільним і надалі неподільним спадком». Друге випливає з першого: ті, хто поділяє «спільну славу і спільні жалі» в минулому, прагнуть і в майбутньому «разом терпіти, тішитися, сподіватися…» (Ренан).

Що ж таке «історична пам’ять»? Це, пише Наталя Яковенко,

красива метафора й не більше. Адже людська пам’ять не сягає глибше трьох поколінь, тож ідеться про вигаданий образ минулого – певне «колективне переживання», яке згуртовує спільноту в цілісну одиницю завдяки спільним «спогадам» про нібито єдиного предка, про спільно освоєну/здобуту територію, про спільно пережиті успіхи й невдачі тощо. В цьому сенсі «історична пам’ять», по суті, тотожна мітові, бо вибирає з хаотичного плину сущого якісь певні, потрібні спільноті, вартості, а також дає змогу долати тимчасовість і скороминущість життя окремої людини.
(«Вступ до історії»)

Тотожність історичної пам’яті мітові, як правило, добре усвідомлюють її конструктори, хоч, адресуючи свої конструкції масам, вони неодмінно представляють їх як «відновлення історичної правди». В узагальненому вигляді арґументацію апологетів національного мітотворення можна звести до наступного. Оскільки про немітологізовану історичну пам’ять нації не може бути й мови, то питання стоїть тільки так: російсько-імперська чи українська національна мітологія. Третього не дано, бо в суспільстві, яке роздирають війни ідентичностей, ніколи не може бути позанаціональної або наднаціональної історіографії. Відмовитися від цілеспрямованого формування національної історичної мітології означає поступитися неоімперським мітотворцям, які тягнуть українців у обійми «старшого брата».

Чому відсутність або слабкість державної політики пам’яті неминуче розмиває українську національну ідентичність і веде до панування імперської історичної мітології? Та тому, що вона значно старша за українську, глибше розроблена зусиллями імперських істориків, її цілеспрямовано вбивали в голови кількох поколінь, а головне – засоби її поширення незмірно більші завдяки потужній підтримці сусідньої держави. А коли так, то тим енергійнішою має бути боротьба проти всіх спроб утвердити ненаціональний (читай – чужонаціональний) історичний наратив, тим рішучіше треба застерігати співвітчизників від тих псевдонаукових істориків, які лементують про «загрозу націоналістичних мітів».

Хто вивчав колись твори Лєніна, безперечно, помітить схожість такої арґументації з міркуваннями засновника більшовизму (запозиченими у Карла Каутського) про те, що пролетаріят не здатний самостійно сформувати соціялістичну свідомість, і якщо її не вносить у робітничий рух передова інтеліґенція, то робітники неминуче потрапляють під вплив буржуазної ідеології. (Зізнаюся, що я зумисне стилізував наведений вище пасаж під фраґмент з Лєнінової брошури «Що робити?», лише замінивши деякі елементи марксистського дискурсу націоналістичними відповідниками, від чого автентичність змісту анітрохи не постраждала.) Сама по собі ця подібність іще не означає хибности арґументів, адже і Лєнін мав цілковиту рацію – в межах тих завдань, які революційні соціялісти ставили перед собою. Кожен, хто займається конструюванням ідентичности (байдуже, класової, національної чи ще якоїсь), чи то пак «внесенням» її у маси в боротьбі з іншими конкурентними проєктами, мусить діяти саме так, як радив «вождь світового пролетаріяту».

Важливі відмінності стосуються іншої площини. Інтеґральні націоналісти поділяють і підхід основоположника інтеґрального комунізму (термін Ніколая Бєрдяєва) до свободи критики в межах руху, яка, мовляв, насправді є «свободою впровадження в соціялізм буржуазних ідей» (у націоналістичному прочитанні – впровадження в національну свідомість ідей, чужих і ворожих нації). Натомість ліберальні націоналісти не лише допускають свободу критики і дискусій, а й уважають її необхідною умовою формування національної ідентичности в демократичному суспільстві.

Дейвід Мілер уважає, що «найважливіша лінія поділу може проходити не між правдою “справжньої” історії та фальшивістю “національної” історії, а між національними ідентичностями, що постають через відкритий процес дебатів і дискусій, учасником яких потенційно може бути кожен, та ідентичностями, накинутими авторитарно за допомогою репресій та індоктринації» (Мілер). Саме у відкритих дебатах і постає сучасна українська ідентичність, і в цьому її відмінність від накинутої згори радянської ідентичности, носії якої й досі демонструють нездатність до вільної дискусії.

На щастя, рудиментарний радянсько-імперський дискурс зіпхнуто на марґінес суспільного життя, як і інтеґральний націоналізм із його ксенофобією та відразою до свободи критики. В Україні реалізується ліберально-націоналістичний проєкт цілеспрямованого формування історичної пам’яті. В останні роки він став самостійним напрямом державної політики, яким опікується особисто Віктор Ющенко, про що свідчать його численні укази про відзначення ювілеїв знакових історичних подій та особистостей, спроби переформатувати символічний простір національної пам’яті (усунути з нього рудименти радянської доби), спорудження нових пам’ятників і меморіялів, створення Інституту національної пам’яті.

Важко сказати, чи вплинули Мілерові думки безпосередньо на авторів підрозділу «Формування історичної пам’яті» у «Білій книзі державної політики» , але їхні рекомендації українській владі цілком відповідають рецептам британського дослідника. Головним критерієм їхнього підходу до історії є її придатність для формування і підтримання національної ідентичности. Експерти (всі – професійні історики) пропонують «утвердити національний історичний наратив», зокрема й шляхом «досягнення узгоджености та несуперечливости під час його офіційних репрезентацій», посилити роль історичної пам’яті, прискорити процес її декомунізації, інтеґрувати історію України в европейський історичний наратив, утверджуючи «позитивний образ національної історії», сприяти інтеґрації історичної пам’яті національних меншин до загальноукраїнського історичного наративу тощо. Насамкінець автори закликають «активізувати широкий суспільний діялог з резонансних питань історичного минулого України», наголошуючи, що дискусія має бути публічною, будуватися за принципом широкої політичної участи, враховувати весь спектр суспільної думки. Отож ідеться, цілком за Мілером, про утвердження національної ідентичности через відкритий процес дебатів і дискусій.

Усе це виглядає доволі зваженим і привабливим. Є, втім, одне застереження: у проєкті жодним словом не згадано про відповідність «історичної пам’яті» критеріям істинности. Схоже, автори, знов-таки в дусі Мілера, вважають їх непридатними, якщо йдеться про формування національної ідентичности.

Проти цього можна заперечити словами Араша Абізаде: «Звичайно, можна припустити, що всі історичні наративи є частково “мітичними” в певному сенсі, і що всі суспільства – навіть ліберальні – залежать від таких наративів. Але питання в тому, чи такі історичні наративи повинні бути відкриті для дискусії на підставі критеріїв істинности, чи ні». Абізаде доводить, що історичні міти, які претендують бути історичною правдою, несумісні з ліберально-демократичною політичною філософією, до якої признаються й ліберальні націоналісти. Проте історична пам’ять мітологічна зі своєї природи, а відмови від «політики пам’яті» в найближчому майбутньому годі очікувати навіть у найліберальніших державах, не кажучи вже про пострадянський простір.

Головним сподіваним результатом проєкту формування історичної пам’яті є «конструювання модерного образу національної історії, з яким добровільно і охоче зможуть себе ототожнювати більшість громадян України різного етнічного походження, віросповідання чи мовно-культурної орієнтації» («Україна в 2008 році»). А що ж тоді робити з тими фактами національної історії, з якими «добровільно і охоче» ніхто не побажає себе ототожнювати? Чи не слід вилучити їх із національного історичного наративу, аби не псувати «позитивний образ національної історії»? Автори проєкту не дають відповіді на це принципове питання, але логіка «забування історії» диктує саме такий висновок.

Однак, можливий і інший підхід. Якщо навіть прийняти суто мітологічний погляд на націю як органічну єдність усіх «мертвих, живих і ненарожденних» співвітчизників, що передбачає емоційне переживання долі минулих поколінь як нашої власної, то неможливо обійти питання про відповідальність за кривди, заподіяні нашими справжніми й уявними предками. «Забування» цих кривд є, що не кажи, аморальним. Проте можна створити такий історичний наратив, який викликає моральну солідарність не з насильниками, навіть, якщо вони «наші», а з жертвами і з тими, хто їх рятував. Із таким образом національної історії добровільно й охоче ототожнить себе будь-яка чесна людина. Згадки в «Білій книзі» про польсько-українське примирення, яке було результатом саме такого підходу, дозволяє припускати, що він не чужий і її авторам.

Розмірковуючи про етичний потенціял історії з християнського погляду, Юрій Аввакумов застерігає:

Як тільки історичний дискурс – чи старообрядницький, чи греко-католицький, чи державноукраїнський – стане на службу «ґран-наративу», як тільки історія почне обслуговувати консенсусну систематику конфесійної або національної ідеології та «витискати» все, що цій систематиці не відповідає, як тільки вона почне іґнорувати власних «скривджених та ображених», як тільки вона почне «узагальнювати» Боже провидіння – вона перестане бути «історією спасіння» .

Зауважмо, що проєкт формування історичної пам’яті може спрацювати лише за умови утвердження поваги громадян до нинішньої української держави. А для цього необхідно: а) домогтися стабільного поліпшення соціяльно-економічної ситуації, б) припинити нищення владою власного авторитету через узаємне пожирання гілками влади одна одної. За нинішніми дебатами про історичну пам’ять криється конфлікт інтересів еліт (і не лише українських), і доки його не буде вреґульовано в той чи інший спосіб, не буде й консенсусу в сприйнятті ключових подій і постатей минулого. Але це вже виходить за межі компетенції істориків.

***
Чи можливо все ж розмежувати дослідницьку історію та історичну мітологію? Можливо, вважає Наталя Яковенко («Одна Кліо, дві історії»), але для цього слід провести «делімітацію кордону» між науковою та шкільною історіями, щоб неминуче притаманна шкільній історії мітотворчість у жодному разі не потрапляла в наукову царину, «адже тексти (і супутні їм квазізнання), які обслуговують “історичну свідомість” нації, належать до засадничо інакшого жанру, ніж продукція дослідників історії», і з цим, мовляв, боротися не випадає.
За всієї переконливости та привабливости такого підходу, передбачена ним санкція на мітотворчість у дидактичній історії породжує низку небезпек.

1. Історична наука не може існувати у «башті зі слонової кістки». Зв’язок історичної науки та національної «історичної пам’яті» має двоїстий характер. Не лише історіографія впливає на «історичну пам’ять», а й уже сформована і мітологізована «історична пам’ять» тисне на істориків, вимагаючи саме такої, а не інакшої інтерпретації минулого.

2. Теза про недоступність для мас наукового знання і необхідність його заміни мітологізованим суроґатом криє в собі зневажливе ставлення до загалу громадян як до «отари», яку повинні вести за собою мудріші провідники.

3. «Патріотична» інтерпретація історії дуже легко може перерости в національну мегаломанію і формування образу ворога із сусідів та тих співгромадян, які не поділяють даної інтерпретації. Історики, анґажовані в національну мітотворчість, поділяють відповідальність за розв’язування двох світових і безлічі локальних воєн, як також і за нинішні політичні війни довкола «історичної пам’яті» в Україні.

4. Імператив «служіння нації» на практиці може вилитись у прислужництво історика державі, а точніше її панівній верхівці, при цьому історична мітотворчість використовується не так для формування національної свідомости, як для обґрунтування претензій певної групи на владу та маніпуляції свідомістю громадян.

Хоч би як ми запевняли, що «сфери дидактичної та наукової історій – це різні планети» (Яковенко), послідовно розмежувати їх навряд чи колись пощастить, а отже, наукова історія не повинна зрікатися втручання у сферу шкільної. Ба більше – ці дві сфери треба поступово зближувати, що вже давно й небезуспішно роблять в Евросоюзі. На щастя, професор Яковенко і сама не надто дотримується проголошеного нею ж принципу «делімітації» і в низці публічних виступів та статей (зокрема й на шпальтах «Критики») гостро атакує псевдопатріотичні міти «шкільної історії» саме з позицій історика-науковця.

Не варто забувати, що виховання лояльного до держави, національно свідомого громадянина-патріота не є винятковим пріоритетом дидактичної історії. Не менш важливим є завдання сформувати критично мислячу особистість, яка тверезо оцінює минуле і сучасне власної нації, готова до діялогу з Іншим, здатна робити свідомий вибір і протистояти маніпуляціям свідомости. Сучасна модель «шкільної історії» наряд чи спроможна виконувати таку функцію.

Повертаючись до згаданої на початку полеміки між професорами Мициком і Яковенко, зауважу, що підхід Наталі Яковенко та її однодумців значно краще відповідає окресленому вище завданню, ніж той, що нині панує в наших підручниках. Можливо, цей підхід теж не вільний від деяких мітів, витворених ліберальною історичною дидактикою, але його наголос на багатовимірності як самої історичної реальності, так і підходів до її вивчення – принципово антимітологічний, адже міт «знає» лише одновимірну «правду».

Підсумуймо. Актуальною для українського суспільства є демітологізація не лише історичної науки, а й (у межах можливого) дидактичної історії, поширюваної через освітню систему і ЗМІ. Неминуче спрощення при переході з наукового рівня на шкільний не повинно означати спотворення. Інтелектуальна чесність має бути моральним імперативом для історика, хоч би в якій царині він працював, і якщо хтось береться до «цілеспрямованого формування історичної пам’яті», нехай не робить це коштом історичної правди (за всієї проблематичности цього поняття).

Сподіватися повного витіснення історичної мітології науковим знанням було б цілковитою утопією. Але важливо, щоб у царині дидактичної історії і викладачі (вчителі, автори підручників і популярних книжок), і учні (студенти, читачі) мали право вибору між різними науковими гіпотезами, різними історичними мітами, між науковим і мітологічним підходами, і щоб жодну з можливих версій історії суспільству не накидали як єдино правильну.

Скільки ж історій у Кліо? Либонь стільки ж, скільки й істориків, але кодекс честі історика – один, і його головні заповіді – «не бреши», «не замовчуй», «не прислужуй сильним світу цього» – не змінилися з часів Таціта.