Доповідь на засіданні Українського Богословського Наукового Товариства, Львів, 9 лютого 2004 року, Присвячується Святому Дмитрію, з нагоди 60-тих роковин його мучеництва.

Дорогі колеги та друзі,

З певним хвилюванням я сьогодні стою перед Вами, оскільки відчуваю глибоку повагу до митрополита Андрея Шептицького та патріярха Йосифа Сліпого, засновників Вашого Товариства та високо якісного журналу Богослов’я. Для них, людей глибокої внутрішньої свободи, богослов’я не було просто однією із царин знання, а духовною підвалиною існування. Впродовж цих 45 хвилин, я хотів би поділитись із Вами думкою, що є близькою моєму серцю з недавнього часу. Оскільки я знаю, що можу покластись на Ваше розуміння та на Вашу товариськість, що є справжніми джерелами знання та творення.

Я вважаю себе більше істориком, аніж богословом. Однак я, як і Поль Рікер, переконаний, що історію слід розуміти як діалог між Богом та людьми, що усе творіння чекає на перетворення людиною у Бога, що смислом історії є прагнути до восьмого дня, цього Dies Domini, котрий вже від сьогодні відкидає усяке страждання та сльози. Саме тому я особливо тішуся даною мені нагодою представити Вам плід моїх пошуків.

Я був щасливий отримати відносно значну кількість рецензій на мою книгу, що вийшла російською мовою у 2000 році і була присвячена генерації релігійних мислителів російської еміграції. Однак в дійсності мало хто помітив один із найцінніших висновків моїх десяти років досліджень, а саме зв’язок між особистою думкою, думкою “тілесною”, і думкою троїчною, між Особою, Мудрістю та Іпостассю.

Я свідомий того, що цей поділ на три не є класичним, що він може здивувати православного мислителя, для якого, як писав Христос Яннарас, трьома засадничими категоріями богослов’я є “природа, іпостась та енергії”. А тому, спочатку я хотів би коротко представити Вам моє дослідження (перепрошуючи Вас за досить стислий його виклад), далі я спробую пояснити, як це відкриття визріло в мені з часу захисту моєї дисертації чотири роки тому, і наприкінці, я запропоную Вам три теми для обговорення, бо моїм найбільшим бажанням є саме дискутувати.

І

Моя історія православних інтелектуалів виходить із екзистенціального запитання. А тому дозвольте мені спочатку звіритись Вам. Увесь час в моєму особистому житті я відчував непомітну присутність мого дідуся, отця Дмитрія Клепініна, що помер мученицькою смертю у 1944 році. Визнання його святості 16 січня цього року патріярхом Константинопольським та усією Церквою лише підтвердила мені у надзвичайний спосіб реальність певного факту, реальність певної “присутності, що кидає мені виклики”.

Саме тому я все ще відчуваю, у тяглості із багатьма іншими, потребу привернути свідомість Церкви до важливого зв’язку між групою опору організації Православне Діло, до якої входили нові святі Церкви, такі як Дмитрій Клепінін, мати Марія Скобцова, її син Юрій Скобцов, Ілля Фундамінський, із глибоким духовним оновленням, яке пізнала православна думка у російській еміграції. Це оновлення було позначене такими особистостями, як отець Сергій Булгаков, декан Свято-Сергієвського інституту, Микола Бердяєв, директор видавництва YMCA Press та Академії релігійної філософії, та Георгій Федотов, професор агіології Свято-Сергієвського інституту. Усі троє одночасно оновили християнське представлення бого-людства і були членами організації опору Православне Діло.

Моєю головною тезою є саме те, що діалог між Бердяєвим, Булгаковим та Федотовим був сам по собі виявом цього оновленого бачення теантропії, котру можна зрезюмувати формулою “Особа, Мудрість, Іпостась”. Бердяєв був засновником персоналізму, Булгаков очистив софіологію від її неортодоксальних трактувань, Федотов переосмислив засади святості на основі його нового представлення діяння іпостасі Святого Духа у “природі та культурі”. Я хотів би, отже, зараз запропонувати Вам у формі історичної постановки запитань те, що привело мене до цього висновку.

Чому отець Сергій Булгаков не завершив свою філософію? Чому Бердяєв, Булгаков та Федотов, троє давніх друзів, провели стільки баталій на інтелектуальному полі? Чому, незважаючи на ці запеклі баталії, пам’ять уперто не бажає зачислити їх до однієї течії думки?

Розпочнемо із питання про незавершеність філософської творчості отця Сергія Булгакова. У 1921 році у Херсонесі Булгаков у праці Трагедія філософії (котру до 1993 року змогла прочитати незначна кількість осіб) розумів усю історію філософії як продовження, як поглиблення та як серію відхилень від теантропічної проблематики. Кант відхилився від одкровення Божої Особи, Гегель відхилився від одкровення Логоса, Шеллінг відхилився від Одкровення Духа. Починаючи саме від linguistic turn думки, притаманної генерації європейських мислителів того часу, Булгаков поглибив свої роздуми. Він усвідомив, що слово є місцем головно божого образу в людині, що судження, передане фразою Підмет-Присудок-Додаток, є у людському розумі відображенням божого життя. Тоді російський богослов висловив ідею, що будь-яке людське судження є троїчним, що йде від Отця до Сина через Дух Святий. У такій перспективі підмет є відображенням Особи, додаток відображенням іпостасі, тоді як присудок займає місце Святого Духа.

На початку 30-х років Булгаков повертається, таким чином, до софіанічних джерел філософії. Він присвячує себе лише своїй теантропічній трилогії, зосередженій, як відомо, на питанні відношення Бога до світу через Божу Мудрість. Він наголосив на біблійному, патристичному та культурному вимірі Мудрості. Однак він залишився вірним першій інтуїції економіста, згідно якої фізика Отців, відкрита Флоренським та, згодом, Нільсом Бором, є справжньою відповіддю Галілею та Ньютону. На думку каппадокійців, божественні енергії, що походять від Мудрості, становлять ідеальну та світлову матерію світу!

Його великою оригінальністю було бажання продовжити, подовжити працю Палами, як він пояснює у книзі Наречена Агнця. Оскільки божественні енергії беруть свій початок у Трійці, вони мають, таким чином, особисте походження. Їх не можна розглядати в абстрактний спосіб, як ousia грецької Античності. Однак не слід також розуміти Мудрість у виключно христоцентричний спосіб. Її слід сприймати у тяглості Отців у тріадологічний спосіб. Це трактування традиції було настільки оригінальним, що викликало нерозуміння з боку богословів, котрі завжди вважали, що головною небезпекою для православ’я віри був неоплатонізм, плутання особи та природи. Однак, коли Булгакова звинуватили у єресі, комісія богословів, зібрана владикою Євлогієм у 1937 році, заявила, що у його творах немає нічого осудливого.

Проте, мене вразила одна із зауваг Зандера, після смерті Булгакова. Найближчий його учень пише, що Булгаков наприкінці свого життя, виснажений усіма цими баталіями, незважаючи на все, намагався повернутись до своєї праці 20-х років Філософія ІМЕНІ, однак не зміг її завершити. Чому? Я вважаю тому, що Булгаков пішов значно уперед в духовному плані і вже не міг формулювати свою філософію у той же ж спосіб, що зробив би в Криму, що пояснює його незадоволення. У дійсності, Булгаков, на мою думку, більше не розглядав божественний рух відповідно до чіткого феноменологічного представлення, що радикально розрізняло небо та землю, богослов’я та економію, з одного боку із тріадою Отець-Дух-Син, а з іншого боку із божественними енергіями в дії у світі. Ні, тим часом, він усвідомив символічний, антиномічний та есхатологічний характер Мудрості створеної та Мудрості нествореної, таємну присутність Святого Духа у серці божественного Духа, троїчний вимір Бога Отця. Богослов’я більше не могло само по собі зводитись до простого іконописного коментаря, концептуального формулювання нелогічного досвіду. Отже, моя гіпотеза полягає у наступному : якби Булгаков мав для цього сили, він би з’єднав воєдино свою міфологічну філософію та своє догматичне богослов’я і запропонував би наступну тріаду як фундаментальну структуру теантропічного життя, церковного буття, а саме, Особа-Мудрість-Іпостась.

Моє друге спостереження стосується більшою мірою соціальної історії. Розглядаючи як єдине генерацію релігійних мислителів, що публікувались у часописі Шлях, я зрозумів, що, аби висловити своє бачення Бога, ці мислителі відходили від трьох відмінних точок зору : одні вважали першорядним питання відношення Бога до індивідуума і відштовхувались, таким чином, від Особи, інші – питання відношення Бога до світу і відштовхувались від Мудрості, останні – питання відношення Бога до людей і відштовхувались від іпостасі. Найвизначнішими постатями цього потрійного поділу були, як я вже зазначав, Бердяєв, учнем якого вважав себе Еммануель Муньє, Булгаков, котрий, за словами трьох свідків, помер із лицем осяяним незбагненним світлом, нарешті Федотов, автор праці Російська релігійна думка. Але я показав, що більшість православних мислителів, згрупованих навколо часопису Шлях, зачислили себе саме до цієї останньої категорії : отець Георгій Флоровський, котрий є відомий своєю христоцентричною думкою, тоді як Володимир Лоський тут зарахований за своє нове відкриття містичного богослов’я, більше поверненого до образу Святого Духа. І нарешті Шестов був мабуть найкращим представником теоцентричної течії. Єврей за походженням, він присвятив усе своє життя захистові, проти грецького розуму, свободи Бога Отця.

Моїм третім і останнім спостереженням, більш антропологічним, є те, що представники цих трьох течій не усвідомили (або лише наприкінці свого життя і лише частково) цей діалог думки про саму себе. Саме це пояснює їхні іноді досить різкі перепалки. І лише через певний час, через спостереження колективної пам’яті можемо зауважити, що персоналізм, софіологія та теоцентрична думка більше взаємодоповнюються, аніж суперечать один одному. Я б дуже хотів аби ви прочитали дванадцять сторінок моєї книги, які я присвячую діалогові між Бердяєвим, Булгаковим та Шестовим (рос. мовою ст. 495-507 ; франц. мовою ст. 509-522), бо саме там ймовірно знаходиться мій основний аргумент : на три головні питання, поставлені православній свідомості, а саме, походження зла, засади знання та смисл історії, знаходимо у діалозі між цими трьома мислителями незавершений синтез, що залишився непоміченим тоді і, певною мірою, аж до сьогодні. На мою думку, ця перша спроба синтезу між персоналізмом, софіологією та теоцентризмом представляє мабуть найбільш передову точку “славнозвісного неопатристичного синтезу” та сучасної православної думки, котру сьогодні слід актуалізувати та продовжити.

ІІ

Зараз я хотів би сказати кілька слів про мої вже чотирьохрічні роздуми про те, що залишається для мене справжнім відкриттям : це глибоко оригінальне трактування усієї патристичної традиції, а також усієї історії думки, висловленої напередодні Другої світової війни, в один із найжахливіших моментів історії людства.
Лише тоді, як ми приймемо інтуїцію, виражену у різний спосіб у Булгакова, Шестова чи Бердяєва, руху внутрішньо-троїчної кенози, то зможемо говорити про відношення любові між Богом і ним самим, так як воно виражається у відношенні абсолютної відмінності між Богом та поза ним самим. Відштовхуючись від цього, я зміг поглибити свої роздуми, по-перше, стосовно цього нового трактування таїнства Теантропії, по-друге, стосовно історії православної думки, і, по-третє, стосовно сучасної екуменічної думки.