18 липня у Львові відбулася зустріч «Освітня політика: виклики і можливості». Під час заходу запрошені спікери та гості дискутували про сучасний освітній процес в Україні та його майбутнє в контексті актуальних подій.

Іван Примаченко, співзасновник платформи безкоштовних онлайн-курсів Prometheus

Ми розпочинали нашу роботу 5 років тому – сьогодні на курсах платформи навчається майже мільйон людей, яким пропонуємо курси від провідних викладачів країни та світу. Також ми залучені до запровадження змішаного формату навчання в університетах. Я щойно повернувся зі Стенфорду, де вивчав питання освіти. Тож сьогодні поговоримо про те, яких змін наразі чекати в цій сфері в Україні.

По-перше, очевидно, що якість шкільної освіти обмежена і не може бути вищою, ніж якість освіти вчителя. Стан наших педагогічних вишів катастрофічний: за офіційними даними, до них вступають студенти з найнижчими балами ЗНО. Через 6 років ці люди навчатимуть дітей, а за такої ситуації складно розраховувати на іншу якість освіти. Тому ми маємо перезапустити педагогічну систему – це те, над чим я працював рік за кордоном. Одна з пропозицій – впровадити короткі річні магістратури з великою частиною практики: тоді людина вивчає в університеті теорію та паралельно викладає в школі під керівництвом досвідченого наставника. Ще один момент – потрібно підвищити вимоги до абітурієнтів, які хочуть вступити на такі напрямки.

Інше потрібне питання – розбудова великих опорних шкіл у сільських місцевостях. Наразі маємо проблему з якісною інфраструктурою та нестачею коштів для забезпечення якісного середовища для освіти. Сьогоднішні темпи роботи над цим є низькими.

Паралельно слід говорити про оптимізацію мережі в містах: у районах щільної забудови не вистачає шкіл. Потрібно говорити про зміну будівельних норм і правової участі, адже ця сфера містить багато корупційних дір, якими зловживають для того, щоб заклади або не будувались, або ставали приватними, або кошти виділялися і не використовувалися за напрямком. Вирішивши проблему, нам слід залишити громадам можливість вирішувати ці питання власноруч.

Останнє, на чому хочу наголосити – зміна ліцензійних умов до операторів комунікацій для того, щоб розвинути бездротовий інтернет у школах. Таке нововведення необхідне для можливості впроваджувати в освітні заклади новітні технології. 

Інна Совсун, віце-президентка Київської школи економіки, екс-заступниця міністерки освіти і науки

Не треба забувати, що після школи існують альтернативи вступу до університету. Дискусії про освіту ми дуже часто зводимо до середньої та вищої ланок, а потім спілкуємось із роботодавцями і дізнаємось: їм не вистачає працівників, які були випускниками коледжів. Це провал на рівні освітньої політики.

Сьогодні профосвіта є направду непривабливою. Вона часто функціонує як соціальна підтримка для малозабезпечених категорій населення чи сиріт. Однак хороша профосвіта має розглядатися як шлях до кар’єри. На сьогодні 80% випускників школи вступають до університетів. Серед причин, зокрема, скорочення демографії – у нас різко скоротилась кількість випускників (10 років тому було 500 000 учнів, зараз – 220 тисяч). Натомість кількість місць в університетах постійно зростала. Залишається мало варіантів того, куди випускник може піти після школи.

Друга причина – це неналежний рівень освіти в коледжах та відсутність репутації. Це можна виправити тільки через реальне покращення якості навчання в таких закладах. Сьогодні вони є дуже маленькими, а в окремих регіонах є такі, що тримають по 100-150 учнів. Це заклади зі специфічним мікрокліматом, які по-своєму сприймають нововведення. У Німеччині функціонують великі багатопрофільні заклади з гнучкою системою всередині, де можна дизайнувати програми підготовки залежно від актуальних потреб ринку праці – те, що може стати нашим вирішенням. При цьому, з одного боку слід стимулювати до об’єднання юридично, з іншого – додатковими інвестиціями в інфраструктуру.

Щодо університетів є три основні пропозиції. Перша – реформувати фінансування. Сьогодня воно є неефективним на рівні інституцій і окремих працівників. У першому випадку маємо проблему непрозорості, наприклад, подвійний оклад для окремих закладів, що в результаті є несправедливим. Усередині університетів також маємо труднощі: є блискучі викладачі, які намагаються максимально віддатися, а є ті, які зплагіатили дисертацію, не приходять на пари, читають 30 років один і той же конспект. На рівні держави не проводиться розрізнення між першими і другими, а на практиці виграє той, хто бере хабар на іспиті.

Друге питання – реформа виборів ректорів. У 2014 році ця система дещо змінилася, адже університети отримали самостійність. Вплив Міносвіти не був оптимальною моделлю, однак вибір колективу також не працює. Проходять ті, хто обіцяють нічого кардинально не змінювати. Оптимальним може бути, якщо кандидатів, які хочуть бути ректорами, вибиратиме міжнародний відбірковий комітет: люди повинні пройти співбесіду, показати власну стратегію розвитку університету та продемонструвати знання англійської. Після того нехай виш обирає, хто з кандидатів пройшов і буде ефективнішим.

Останнє питання – академічна доброчесність, адже люди, які списують і платять, далі отримують дипломи. Це погано і для них, адже вони отримують диплом без знань, і для тих студентів, які сумлінно працювали, – їхня цінність є однаковою. Те саме стосується викладачів і їхніх дисертацій. Урешті це питання боротьби з хабарництвом. 

Юлія Безвершенко, молодша наукова співробітниця Інституту теоретичної фізики ім. М.М. Боголюбова НАН України, заступниця голови Ради молодих учених НАН України

Стан української науки – це наслідок державної політики, яка не була здійсненою за всі 28 років незалежності, а рудименти СРСР досі заважають їй розвиватись. У нас не заохочується позитивна поведінка. Тобто є справжні науковці, здебільшого в природничих галузях, які публікуються в закордонних виданнях, їздять на наукові конференції, постійно комунікують з іноземними колегами та врешті знані на світовій арені. Їхня зарплата та інфраструктура залишається такою ж поганою як у тих, хто є бездіяльним та займається плагіатом. На рівні держави нема будь-якого розрізнення, у тому числі – фінансового. Це демотивує науковців, тож вони йдуть в іншу галузь або їдуть за кордон. Це демотивує молодь, адже наука – не та сфера, де можна професійно реалізуватись. Це знижує престижність сприйняття науковців і довіру до них, що є загрозою і для суспільства.

Найперше, слід вибудувати спільну стратегію розвитку науки, що неможливо без розуміння її ролі для держави. Державна політика має базуватися на даних і відповідати світовим практикам. У нас нема відповідного аналітичного центру, звідки і вся політика щодо науки – відсутнє розуміння між двома сферами. У результаті нема статистики щодо науковців та співпраці. Ці дані мають бути відкриті та зручні для обробки – наразі існує тільки сарафанне радіо.  Якщо у вас нема до нього доступу, то стає важко знайти когось із фахівців.

Щодо фінансування – так само відсутні механізми краще платити тим, хто показує себе краще, менше тим, хто гірше, і не платити зовсім, якщо науковець зовсім не працює чи працює на дискредитацію сфери. Наразі вже запускається державна атестація наукових установ, яка має це розрізнювити. У результаті мають бути виділені кошти на експертизу на рівні окремого науковця – локальним прикладом цього є Львівська система дослідників.

Треба зауважити й те, що чимало зайвих речей не дозволяють науковцеві розвиватися: купа паперової звітності, законів і нормативно-правових актів, які потрібно змінювати, боротьба з академічною недоброчесністю. Європейська інтеграція в сфері науки наразі провалена, але така перспектива може дати шалені шанси на доступ до якісної інфраструктури. Зрештою, потрібно налагодити стосунки між наукою та бізнесом.

Юрій Бугай, координатор реформи публічних закупівель ProZorro, керівник проектного офісу eHealth, керівний партнер та співзасновник StudyDive

Хоча моя діяльність пов’язана з антикорупцією, я хочу виділити кілька моментів щодо освіти загалом. Більшість із вас чули про програму Erasmus Mundus. Мені в студентські часи пощастило взяти в ній участь, тож я можу з власного досвіду сказати: це одна з найкращих ідей, які могли бути впроваджені для спроби побудувати європейську ідентичність. Подібну програму передбачено в Україні для учнів шкіл: досить складно створювати якусь єдину українську ідентичність, коли люди зі Львова не бачаться з людьми з Луганська або Донецька, не знають, що попри те, що ті розмовляють трохи іншою мовою чи мають дещо інші традиції, вони є нормальними. Учні протягом навчання не виїжджають за межі області. Мобільність школярів – перше, на що я хочу звернути увагу. При цьому, програма може бути корисною до запровадження як для школи, так і для університету.

Хочу розповісти про платформу StudyDive, до створення якої я долучився. Це онлайн-сервіс для пошуку можливостей офлайн-навчання. Чому ми це зробили? Є період, про який ми мало говоримо з освітньої точки зору – те, що стається з людиною після 20 років. Але навчатися треба й інколи – навіть перекваліфіковуватися, що пізніше буде відбуватися частіше й частіше. Львів для мене є успішним прикладом того, як змогти продовжити навчатися після 20 років – я маю на увазі ІТ-кластер. Це випадок, коли місцева влада, бізнес й освітяни починають взаємодіяти: підприємці розуміють потреби з точки зору навичок, яких потребують, а навчальні заклади можуть швидше адаптуватися і створювати спільні програми. Наразі реалізовані ідеї кластеру існують лише у Львові. Звичайно, що такий підхід може відбутися, коли місцеві органи влади отримають більше автономності й свободи, адже з Києва складно пропланувати перелік потрібних навичок для певного регіону.

Ярослав Рущишин, підприємець, громадський діяч, сенатор Українського католицького університету та співзасновник Львівської бізнес-школи LVBS

Хочу відштовхнутися від слів Інни, яка сказала, що 90% проблем можна вирішити шляхом подолання корупції. Я не дуже в тому переконаний, бо маємо гарний приклад в УКУ, коли студенти зловили викладача на плагіаті – а це вже інша важлива проблема. До слова, з працівником університету тоді, звичайно, попрощалися.

Я не фахівець з питань освіти, тому буду говорити з позиції інвестора в цю сферу. В Україні потрібно створити правильне середовище для працівника. Коли на початку 2000-х ми почали займатися розвитком Львова, то побачили, що нам бракує відповідної інформації. У 2007 році провели дослідження цінностей львів’ян і були шоковані: ми вважали наше місто буржуазно-націоналістичним, а насправді це homo sovietikus.

Нам треба змінювати цінності, але в який спосіб? Будемо спрощувати: з одного боку це виховання, в яке ми можемо вплинути через церкву чи громадські організації, а з другого – освіта, починаючи з дошкільної. Після того, ми зрозуміли, що саме сюди треба інвестувати.

Львівська бізнес-школа стала одним із прикладів успішного вкладу в розвиток підприємництва. Ми спробували передбачити: майбутній бізнесмен виростає в селі, виростає, займається своєю справою і повертається додому, де будує школу. Оскільки село ментально існує доти, поки там є школа, а через кілька років – там може не бути кому навчатися. У цьому розумінні нам треба запровадити дуже грамотну стратегію. Зараз у нас відкриваються приватні школи, які повинні мати конкуренцію, але чи вона є такою ж успішною, як, скажімо, у наших ресторанах? Ні. Я вважаю, що врахування саме цих моментів потребує майбутнє реформування освіти й науки.

Запитання 

Наразі в Україні існують невеликі проекти онлайн-освіти, які тим не менше працюють саме з державними структурами. Як в Україні планується поєднати підхід онлайн-навчання з класичною університетською? Як такий метод може вирішити проблему, яку вказала пані Інна – існування двох типів викладачів, які не вмотивовані до самовдосконалення та інновацій?

Іван Примаченко: Один момент – це самовдосконалення вчителя чи викладача, що вже закладено в закон про освіту: педагоги можуть самостійно обирати, де проходити підвищення кваліфікації. Важливо те, що в цьому нововведенні онлайн-курси стануть одним із джерел для підвищення кваліфікації. З дозволу західних університетів ми вже перекладаємо програми для освітян.

Окрема величезна тема – як інструменти онлайн-навчання будуть інтегровані в процес освіти. Я можу поділитися досвідом співпраці з університетами: ми в Prometheus уже почали впроваджувати разом з окремими кафедрами та факультетами інструменти змішаного навчання. Замість поточних лекцій студенти дивляться онлайн-курси, а вивільнений час використовують для офлайн-роботи в інтерактивному форматі. Окремі програми зараховують проходження наших курсів як пройдену дисципліну в себе – це та тема, яку ми маємо розвивати. Наразі є 25% дисциплін вільного вибору, які пропонуємо проходити онлайн – завдяки курсам найкращих світових університетів. Опісля викладач вишу може провести зі студентом співбесіду і так оцінити, чи пройшов студент курс і як успішно. Університети в цілому готові до такої співпраці.

Запитання про середню освіту. Я вкрай не погоджуюсь із тим, що в нас вкрай драматична ситуація зі станом освіти. Але це можна пояснити тим, що ми маємо небайдужих. Ставлення до освіти в Україні пов’язане з прірвою недовіри в суспільстві. Скажіть, як змінити таке сприйняття?

Іван Примаченко: Я погоджуюсь, що в Україні слід стежити за висловленням незадоволення освітою, адже ми не повинні принижувати її якість. Маємо розуміти, що чимало східних країн стикаються з проблемами іншого порядку: наприклад, неявка вчителя в індійській школі є нормою.

Питання ж довіри можна вирішити кількома кроками. Через забезпечення якості освіти самого педагога та забезпечення для нього відповідної зарплати, що створить престижність професії. Крім того, слід будувати культуру взаємоповаги між учителями, батьками і учнями. Зараз між цими категоріями є напруга, адже відсутня потрібна комунікація. Нещодавно у нас було вперше обрано освітнього омбудсмена – будемо сподіватися, що ця посада стане містком порозуміння.

Інна Совсун: Сьогодні в комітеті з питань освіти і науки 7 народних депутатів. Коли кожна політична сила каже, що переймається питаннями освіти, виникає запитання щодо такої кількості. Це показує, наскільки пріоритетним є ця сфера. Ще одна важлива річ – зміни не почнуться, допоки самі освітяни не стануть об’єднуватися і бути голосом змін зсередини. Це частково пояснюється розділеністю поглядів: є ті, хто не хочуть змін і прагнуть залишити все, як було, і ті, хто мають протилежну позицію. Ми потребуємо платформу комунікації освітян.

Держава наразі вирішує, хто і який науковий ступінь отримає, що на заході є виключно справою репутації. Можливо, це питання потрібно передати до вирішення університетам?

Юлія Безвершенко: Якби в Україні бодай десь працювали репутаційні механізми, їх потрібно було б негайно врегулювати. На жаль, професійні спільноти надто різнорідні. Сильні фахівці, для яких репутація важить, становлять невелику частку, а головне – вони не є захищеними, тож становлення репутаційних механізмів, якщо десь і відбувається, то дуже повільно. На мою думку, ми маємо допомогти розбудуватися спроможним спільнотам. Наприклад, в окремих інститутах не беруть до розгляду дисертацію, якщо нема серйозної попередньої міжнародної публікації. Водночас ми знаємо десятки спецрад, які беруть до розгляду людей, за якими доведений шлейф псевдонауки. Щоб реалізувати таку ідею, слід подбати про фінансову незалежність, а при зростанні спільнот – надання їм адміністративних посад. Я поділяю думку про те, що слід виростити професійні кола і потім їх підтримувати.

Інна Совсун: Зрозуміло, що ідеальний варіант – приймати рішення на рівні університетів. Чи готові вони сьогодні до цього? Маємо приклад зміни процедури виборів ректорів, які показали, що не завжди цього можна досягти ефективно. У свою чергу, забюрократизованість щоденної роботи давить більше, ніж низька зарплата. У 2015 році нам вдалося скасувати довідки про працевлаштування випускників – начебто дрібниця, однак це забирало чимало часу працівників та не передбачало додаткової оплати.

Наразі в УКУ триває вступна кампанія, зокрема, йде подача заявок на програму з комп’ютерних наук, де ліцензійний набір – 50 студентів. При тому, що перші 25 мають конкурсний бал 200, у 50-го абітурієнта він становить 197. При цьому, всі ці молоді люди мають можливість вибрати безкоштовну освіту зі стипендією в державному виші. Чи можливий розгляд надання коштів приватним закладам, які мають такі показники?

Друге запитання стосується ЗНО, яке наразі йде поряд із проблемою корупції. Усі ми знаємо, що за кордоном університети мають обирати студентів, зокрема, за лідерськими навичками чи вмінням критично мислити. Як це ефективно організувати в Україні?

Інна Совсун: Як у наведеному прикладі, гроші мають іти до якісних програм, а не закладів, що зафіксовано на рівні Закону «Про освіту». Ми підтримуємо таке рішення, адже державні кошти повинні витрачатися там, де це буде здійснено найефективніше. Перша технічна складність: як розрізнити успішні й неуспішні програми? Імовірний критерій – якість абітурієнтів. Такий механізм можна напрацювати протягом півроку. Не розумію, чому ми фінансуємо окремі заклади, які буквально продають дипломи, й оминаємо приватні заклади.

Питання пошуку альтернативи ЗНО є складним стратегічно і навіть по-філософськи. Справді, на заході приймають до уваги результати не тільки випускних іспитів. Я також вивчала це питання, але в результаті наукові дослідження показують, що відбір на основі мотиваційних листів і співбесід має низьку прогностичну валідність. Здавалося б: побачивши людину, можна отримати більш чітке уявлення. Однак результати іспитів без залучення суб’єктивного фактору все одно демонструють краще передбачення того, як людина буде вчитися. Крім того, існують практики вступних іспитів на загальне мислення – це те, що точно можна впроваджувати вже.

Іван Примаченко: Я схиляюсь до інших форм оцінювання при вступі. Відбираючи абітурієнтів, університет думає про лідерство і те, як людина пізніше себе реалізує. У США цьогоріч виник скандал, коли з’ясувалося: батьки окремих шкіл вирішували питання вступу дітей до університетів корупційним методом. Після викриття злочину всіх винних відрахували і звільнили, навіть без жодного втручання суду. Мені здається, що питання давати університетам свободу при прийнятті абітурієнтів логічне, але тоді, коли внутрішня культура доброчесності буде ефективною. На жаль, маємо досвід останніх скандалів зі вступом – майже нікого не звільнили.

Мене звуть Соломія і я безробітня, адже тільки закінчила бакалаврат і ще не вступила на магістратуру. Мене також цікавить питання фінансів: чи хтось враховував фінансові аспекти реалізації таких реформ, чи є якась пріоритетність вирішення і хто може стати основним джерелом?

Інна Совсун: Це важливе і, мабуть, ключове питання. В Україні є традиція прийняти закон про відсотки на освіту. Так не працює, тому будь-яка реформа, яка не включає фінансовий аспект, – це реформа, яка не здійснилася. Тут часто йдеться не про додаткові кошти, а про ефективне використання наявних. Як було сказано, слід спрямовувати фінанси туди, де вони працюють. Це не означає, що процес не передбачає можливості додаткових витрат – наприклад, на інфраструктуру. Певний досвід і розуміння ми отримали у процесі реформування Нової української школи.

Ми говоримо про освіту реформи, яка дає знання. Чи розглядається стратегія підтримки психічного стану студентів і викладачів? Адже цей аспект впливатиме на те, яким буде процес змін.

Іван Примаченко: Починаючи з року навчання в Стенфорді, спроба запустити подібну річ в Україні є моєю пристрастю. Погоджуюсь, що більшість психологічних проблем виявляють у 12 років, тобто школа і пізніше університет є періодами, коли ми можемо втрутитись у психологічний стан людини і допомогти їй навчитися боротися зі стресом, керувати емоціями та вирішувати психологічні проблеми.

На заході існує низка відповідних програм, які активно впроваджують у навчальних закладах. Я вважаю, що справді слід запустити службу психологічного здоров’я. Однак наразі невелика кількість таких програм пройшли наукове тестування та є задовільними для впровадження. Ми маємо бодай на шкільному рівні створити інституцію, яка б цим опікувалась. Це доволі легко зробити в кількох приватних школах, інше питання – реалізувати ідею в тисячах державних шкіл.

Моя дитина через 4 роки повинна починати навчання у школі. Я схиляюсь до того, щоб віддати її в приватний заклад, адже мене турбує питання якості подачі знань. Яке ваше бачення алгоритму реформування цього процесу? 

Іван Примаченко: Слід зосередити увагу на тому, щоб у початковій школі навчати таким фундаментальним основам, як критичне мислення, навички лідерства, емоційний інтелект… Чимало таких речей уже закладені в програму. Ти можеш вивчити все, що завгодно, але який у цьому зміст, якщо не вмієш бути в світі, де постійно потрібно навчатися? Найкраще це викладається через проектне навчання, що потрібно впроваджувати негайно. Нова українська школа вже передбачила ці моменти.

Моє питання стосується цінностей. Закон України «Про освіту» вказує, що освіта гарантує цілісний розвиток особистості, в тому числі – духовний і ціннісний. У той же час, існує багаторічний постулат про відділення освіти і церкви. Отож, чи будемо ми будувати співпрацю релігійної складової з освітою для майбутнього нашої держави?

Інна Совсун: В України є люди, які твердо відчувають приналежність до певної церкви. Однак є ті, хто не має такого розуміння. Усім цим особам потрібно дати можливість бути вихованим у власних традиціях, а в протилежному випадку – зберегти повагу до їхніх цінностей. Мені видається, треба шукати баланс і розуміти, що Україна є дуже розмаїтою. Відтак не зводити це питання до одного джерела.

Ярослав Рущишин: Як роботодавці, ми більше не дивимось на диплом. Головне те, як випускник дає собі раду з отриманими знаннями, що вже є ціннісним критерієм. Тому в УКУ ми говоримо про світоглядне ядро, новий проект, до розробки якого я також долучився. Чому це актуально? Ми переходимо від парадигми навчання-робота-пенсія до навчання-робота-навчання-робота… Молоді потрібно дати альтернативу, показати можливі вектори руху завдяки освіті в Україні.

Текст: Антоніна Чундак