Отець Ростислав Пендюк, випускник програми МВА Львівської бізнес-школи, священик Храму Преображення ГНІХ у м. Львів та голова Патріаршої комісії у справах молоді, має особливу історію наставництва – обидва його менті є семінаристами богословської академії. При цьому, отець Ростислав і сам продовжує студентський шлях: окрім того, що є випускником програми «Управління неприбутковими організаціями» та МВА-програми Львівської бізнес-школи, зараз він вивчає менторство у LvBS. Розмови зі своїми семінаристами він намагається наповнити духовним змістом, однак із кожним має унікальний напрямок руху.

– Готуючи інтерв’ю з попередніми співрозмовниками, ми завжди цікавилися, що спонукало їх погодитися на менторство. Як це було у вашому випадку?

– Звичайно, перше, про що я задумався, коли отримав пропозицію, – як буду поєднувати це зі своїми іншими обов’язками. З роками розумієш потребу концентруватися на кількох справах і обмежувати якісь нові. З іншого боку, досвід наставництва потенційно міг дати велику цінність для мене самого – допомагаючи іншим, ти допомагаєш насамперед собі. Я сподіваюсь, що студентам така підтримка є корисною, бо зі свого боку однозначно визнаю, що ця програма допомогла і самому переосмислити певні речі.

– Якими були перші ваші враження від участі?

– Я швидко зрозумів складність прогнозування того, що чекає попереду. Менторство – це подорож удвох, але з невідомою точкою призначення. Такий досвід можна ще порівняти з танцем, адже ви спільно намагаєтеся синхронізуватись, навчитися і слухати, і говорити. Останнє вміння є дуже важливим, бо необхідно збудувати якісний діалог, щоб зуміти допомогти та виправдати очікування. Мої враження підтверджені навіть недавніми зустрічами: ми починаємось спілкуватися на одну тему і доходимо до найрізноманітніших роздумів.

– А чи раніше ви проходили такий шлях? Чи мали досвід наставництва молоді?

– У такому формальному вигляді ні, але тут треба додати історію, про яку говорили нещодавно на програмі менторства LvBS: світ бізнесу прийшов до такої ідеї нещодавно, коли церква втілює її вже як 1500 років. Духовне наставництво, яке завжди було в церкві – це і є про те саме менторство. Як священик, я мав досвіди духовного супроводу людей і кожен з них був унікальним. Цінність теперішнього формату в тому, що можна чітко побачити ефект, робити ті самі речі більш усвідомлено і спостерігати, як результати працюють в обидва боки.

– Якими є в такому разі головні меседжі, на яких зосереджуєте свою комунікацію зі студентами?

– Скажу щиро, для мене було несподіванкою, що моїми менті будуть саме богослови. Потім я зрозумів, що дістав велику нагоду – будучи священиком уже 15 років, я маю чим поділитися. Зокрема, мені знайоме те відчуття після закінчення семінарії: ми несміливі, сковані, обмежені якимись рамками. Я думаю, що міг би допомогти своїм студентам звільнитися від таких обмежень. Для чого це потрібно? Щоб могти рухатися і бути активними, щоб ставати більш результативним у своєму служінні.

Ми обговорюємо дуже різні речі. Наприклад, сміливість; якщо запитати цих хлопців про мрії та плани, вони можуть поділитися чіткими уявленнями, але водночас, як мені здається, їхні мрії занадто несміливі. Тому я підштовхую їх вийти за якийсь мінімальний рівень можливого. Окрім того, говоримо, що праця з людьми – завжди виклик, але дуже багато залежить від того, який підхід ти застосовуєш, як приймаєш інакшість. Усе це – практичні речі для тих, хто готується до можливого священичого життя.

– Розкажіть, у якому форматі проходять спільні зустрічі? А особливо – як комунікуєте зараз, в умовах карантину?

– Моє місце праці – Патріарший дім, тож саме там намагаємося знайти місце для зустрічей. З кожним студентом зустрічаємося щовівторка. Від початку карантину ми, на жаль, не так активно комунікували з менті, але вже над цим працюємо, адже ця пора є доброю нагодою, щоб подумати про своє життя та готовність до викликів. Мені здається, що для мудрих молодих людей урок, який ми усі зараз переживаємо, стане цінним життєвим досвідом та навчить бути менш крихкими і менш вразливими до несподіваних поворотів.

– Яким чином, на вашу думку, слід розвивати та покращувати проєкт «Наставник для студента»?

– Я б дуже хотів помножити цей досвід на тисячу або на цілих сто тисяч, щоб історія тривала та розвивалася. Можливо, треба трошки присвятити час підготовці самих менторів, провести підготовчі зустрічі й обговорити їхні очікування. Для мене самого це було певним викликом: я розумів, що хочу допомогти, але не знав спочатку, з якого боку взятися.

Загалом я б хотів, щоб така позитивна інфекція поширювалася на інші виші. Це точно реально, але питання в тому, як забезпечити таку тенденцію, зокрема, підключити якомога ширші кола людей. Знову ж таки, проекти наставництва можуть бути як формальними, так і ні. Ідеться про те, що як і будь-який виш Львова може запустити програму, так і вона сама здатна розвиватися без участі закладів вищої освіти. Потрібно створити налагоджену платформу, яка стане таким собі знаком якості: як студент ти розумітимеш, що можеш вибрати хорошого ментора, а тобі в свою чергу не підсунуть охочих напроситися на роботу. Тут точно ідеться про інші пошуки.

– Чи ви б могли поділитися на сьогодні настановами для тих, хто в майбутньому буде долучатися до проєкту?

– Якщо говорити про менторів, котрі мають певні свої життєві здобутки, то для них, як банально це б не звучало, менторство є реальною нагодою робити світ кращим. Діти чи колеги, з якими ми спілкуємося щодня, сприймають нашу комунікацію дещо по-іншому, адже сприймають, як начальників. У форматі наставництва є нагода збудувати більш спокійні та вільні стосунки. Кожен, кому Бог подарував можливість мати успіхи, повинен ділитися з молодими людьми своїм досвідом.

Студентам же я б сказав: хапайте цю можливість, скільки є сил! Ні, це не чарівна паличка чи спосіб отримати відповіді на всі запитання. Але це точно рух у правильному напрямку. На одній з наших подій для молоді, до якої ми запросили проректорку УКУ Софію Опацьку, я запам’ятав з її натхненного виступу дуже цінну річ: коли маєш ідею, спілкуйся про неї з якомога більшою кількістю людей; значно більше шансів, що ти отримаєш позитивні чи критичні зауваження, які допоможуть цю ідею розвинути, аніж що хтось твою ідею вкраде. Спілкуйся, шукай людей, готових слухати, і черпай із цього, скільки можна. Якби цей проект стався років 20 тому, у нас би була зовсім інша Україна сьогодні. Та навіть зважаючи на двох моїх студентів, факт їхньої сміливості вже є добрим свідченням про бажання й готовність молоді досягати більшого.

Текст: Тоня Чундак

Фото з особистого архіву о.Ростислава