Іван Гречко народився на сам Йордань 19 січня 1929 р. в м. Надвірна на Прикарпатті. Господь дивом вберіг його від загибелі разом з батьком та старшим братом в українській «партизанці», та від тривалого заслання до Сибіру, допомігши втекти з батьківської хати в ту ніч, коли арештували маму і сестру. 

Спілкування з Романом Сельським, Філаретом Колессою, Степаном Щуратом, Софією Караффою-Корбут, Юліаном Редьком, Карлом Звіринським, Володимиром Вітруком формувало неординарну особистість Івана Гречка. А туга за рідним краєм, сповненим гуцульським колоритом та виробами народних майстрів, довершила цей процес. Іван Гречко став невіддільною частиною духовного, інтелектуального життя Львова, принісши до нього барвистий колорит рідного Прикарпаття. Його внесок в мистецький спадок ще повністю неоцінений нашим поколінням, але це важливий пласт української іконописної культури українців. 

Іван Гречко  ― патріярх українського колекціонерства. Влітку 2022 року у віці 94 роки він увійшов у засвіти, залишивши по собі найбільшу колекцію гуцульських ікон на склі, яку збирав усе життя, а також стародруки, ручні хрести, свічники Трійці, народний одяг, колекцію писанок.  

У 2013 році Іван Гречко подарував свою колекцію Українському католицькому університетові й саме цей його подарунок став початком діяльності музею в університеті.

«Я ніколи не вважав то власністю, то всьо було чи церковне, чи народне – і я є тільки тепер депозитарієм того тимчасовим. Але то всьо належит – цілій нації чи народу, як то дуже грімко говорити», – розповідав Іван Гречко про унікальну колекцію мальованих на склі гуцульських та покутських ікон, яку він збирав майже все життя Христині Рутар, викладачці кафедри культурології УКУ, співзасновниці ГО Пост Беллум-Україна у інтервʼю на «Історична Правда».

Саме проєкт, який координувала  Христина Рутар для Post Bellum  ― організації, яка має на меті вшанувати живих свідків історичних подій, став одним із останніх публічних проєктів, у якому взяв участь Іван Гречко. 

Дослідниця студій пам’яті та травми Христина Рутар для проєкту Post Bellum працювала над матеріалом про участь Івана Гречка у відродженні УГКЦ, співпраці з владикою Володимиром Стернюком,  залученням до заснування Народного руху України та колекціонерській діяльності. В межах проєкту було записано два відеоінтервʼю з паном Іваном. Елементи у форматі авдіо про «Міжвоєнне дитинство: відгомін Великої війни», «Вплив досвіду Першої світової війни на дитячу уяву», «Започаткування колекції гуцульської ікони на склі» доступні до прослуховування на міжнародному архіві; зібрано та удоступнено архівні фото. Переглянути всі матеріали можна за посиланням.

Ось яким Іван Гречко запам’ятався Христині Рутар з останніх розмов: «Попри його колосальний культурно-мистецький внесок, у спілкуванні він був простим та дуже відкритим. Розповідав багато історій зі свого міжвоєнного дитинства і юності. В його розповідях був великий трепет і любов до України. Пригадую як в інтервʼю на питання про Україну і його участь в підпільних визвольних організаціях він сказав “Ми собі не стільки вибороли Україну, як виговорили її. Розумієте? Бо, щоби здобути державу, треба багато крові пролити, а нам держава попала ні з того, ні з сього, то ми і тепер то ту кров проливаєм”. На момент інтервʼю в Україні вже 8 рік тривала війна, і пан Іван ділився як йому болить, як серце крається від смерті кожного українського захисника й захисниці».

Реалізація проєкту для Post Bellum з Іваном Гречком про його життєвий шлях, збереження спогадів є вкрай важливими для України, особливо в час великих викликів та повномасштабної війни: «Важливо, що цей проєкт реалізовано двома мовами  ― українською та англійською. Так і ми самі для себе відкриваємо постать пана Івана, а також почути свідчення очевидця тоталітарних режимів, переслідувань, нищення та віднови української культури зможуть чимало людей у всьому світі»,  ― додає дослідниця.

За словами Христини Рутар, культурно-мистецький внесок Івана Гречка неоціненний. Все своє життя він рятував, колекціонував та популяризував ікону на склі — унікальний іконописний феномен для України, а також твори сучасного мистецтва.

Сам Іван Гречко пригадував: «Я їхав у маленькі села і шукав ці унікальні скарби, які зникали на очах. Найчастіше люди з радістю віддавали мені вживані ікони, бо не бачили у них ніякої цінності. Гроші за ікони не брали, бо вважали, що за освячене платити недобре. Найчастіше взамін просили сучасні образи, які я привозив зі Львова». 

Під час інтерв’ю, яке команда відділу інформації УКУ записала за кілька днів до передачі ікон у квартирі п. Івана у 2013 році, він розповів, що його мрією було, аби колекція була представлена цілісно і опинилася у добрих руках: «Я вдячний Українському католицькому університетові за його запрошення та пропозицію, і з радістю віддаю зібрані ікони до його музею. Бо знаю, що ці експонати відкриють для багатьох нашу культуру. Найкраще, якщо ікони будуть у нашій церковній інституції, тут завжди життя динамічне, тому на них завжди буде духовна потреба», – пояснював свій вибір колекціонер. 

Останні роки свого життя Іван Гречко прожив у Колегіумі Українського католицького університету і щедро обдаровував наших студентів та усю спільноту своєю присутністю. В спілкуванні з гостями чи журналістами він завжди по-простому, людяно усміхався, його серце завжди було у хвилюваннях за українське майбутнє, він пройшов нелегкий шлях і залишив по собі неоціненний скарб, крихкий, зі скла, але який пройшов разом з ним випробування часом і нищівними тоталітарним режимом. Пан Іван завжди дивувався, ба навіть обурювався, коли хтось скаржився, що немає долі в України:

«Ну чого ви нарікаєте тепер на той наш світ. Ну не має розкоші такої, але ж все є. Ніхто з голоду в нас не вмирає і не вмре ніколи. Наша земля така багата. Дякуйте Богові, що маєте, те чого не мали наші діди і прадіди. Люди нині не годяться цінити, що то всьо Божим Провидінням нам дано. Яка є тота Україна, але є. Не малимись ми колись надію, що буде синьо-жовтий прапор висіти на ратуші. Але ж є. Україна буде!».

19 січня 2023 років Іванові Гречкові виповнилося б 95 років. Найкращий спосіб вшанувати памʼять патріарха українського колекціонерства нині  ― дізнатись більше про нього і скарб, який він нам залишив.

Подаємо короткий начерк до біографії Івана Гречка, яку до його 93-річчя підготував Музей Українського католицького університету. 

Іван Михайлович Гречко народжений на сам Йордань 19 січня 1929 р. в м. Надвірна на Прикарпатті. Його побожна мама,  проста, мудра і мужня жінка, що розумілася не тільки на Святому Письмі, а й на справах літургійних, стала для малого Іванка його першим „катехитом”.

Господь не дав Іванові загинути разом з батьком та старшим братом в українській “партизанці”, дивним чином уберіг від тривалого заслання до Сибіру, допомігши втекти з батьківської хати в ніч арешту мами і сестри. 

Переправлений партизанськими стежками з Надвірної 17-річний Іван Гречко переховувався у місцевих жителів, що підтримували підпілля. А далі – до Львова, де став студентом Львівської політехніки. Біль втрати загиблих батька та брата, вивезених у безвість мами і сестри, думка про майбутнє рідного краю привели молодого студента до патріотичного гурту. І знову – арешти, і знову – втеча. 

Змінивши анкетні дані насиченої біографії Іван Гречко вступає до Львівського лісотехнічного Інституту. Отримує мішок, щоб, наповнивши його сіном, покласти в ролі матраца на металеве ліжко в зимному, наповненому блощицями, гуртожитку. А ще стипендію, трохи меншу за розміром від ціни однієї хлібини. Та, мабуть, дуже вже хотілося вчитися.

Бажання наповнити своє життя у великому строкатому місті духом покинутих гір переростає з часом в усвідомлення необхідності порятунку і збереження предметів, що становлять суть того духу. Пошук, реставрація, пропаганда витворів карпатських митців стають справою його життя.

Візит до родини в с. Микуличин у 1955 році приносить п. Івану Гречку перші п’ять образів на склі, а ще – нестримне бажання відродити славу чудових творів іконопису, що на той час здебільшого вкривались порохом та павутинням в покинутих стареньких дідівських хатах чи на стрихах і в коморах новочасних будов. Адже ікона на склі, витіснена на початку ХХ-го століття з сільського побуту дешевою загальнодоступною олеографією та змінами естетичних смаків, мала всі шанси загубитись у вирі історії. Цей мистецький і духовний пласт випав з поля зору етнографів, збирачів, мистецтвознавців як в час свого розквіту так і відходу з побуту селян. Вперше кілька ікон на склі були експоновані на виставці галицького народного мистецтва в 1939 році у Львові. А далі – альбоми і монографії, присвячені іконі на склі. Але… польські, румунські, словацькі, в яких терміну „українська” звичайно ж не знайдеш. Покутські, гуцульські, буковинські ікони на склі трактувались нашими зарубіжними колегами в контексті загальнопольському чи загальнорумунському, та ще й як похідні від них.

Стремління прислужитися своєму народові і Церкві, глибока віра в Бога, та переконання, що „… віра, коли діл не має, мертва сама в собі” не дають панові Івану замкнутися в локальній, хоча й благородній, сфері народного мистецтва.

Тісно співпрацюючи з 60-х років з катакомбною Церквою, католицькими клубами Польщі, Українським Патріаршим світовим об’єднанням, Іван Михайлович стає ініціатором та співзасновником (1991 р.) Клубу української греко-католицької інтелігенції, який очолює до нині.

Участь пана Гречка в Європейському конгресі католиків (Зх. Берлін, 1990 р.), налагодження зв’язків з організацією „Свята Софія” в Римі, організаціями української діаспори Європи, США, Канади спричинились до надходження у Львів численних друкованих видань з української діаспори і в результаті – створення відділу діаспори у Львівській обласній науковій бібліотеці.

Беручи участь у формуванні Народного Руху України, Іван Михайлович відповідає за міжрелігійні та міжнаціональні стосунки, що вимагало не тільки розуміння цієї справи, а й особливої толерантності та дипломатичності. А поруч з усім – робота в оргкомітеті з повернення на Батьківщину голови УГКЦ кардинала М.-І. Любачівського, участь практично у всіх засіданнях Собору УГКЦ, численних конференціях, симпозіумах, виставках, зустрічах в Україні, Європі, США, Канаді…

Протягом 20 років незалежності Іван Гречко добивається від міської влади створення музею приватних колекцій, або ж аналогічного відділу в котромусь із нині діючих музеїв Львова де могли б зберігатись та експонуватись в постійній експозиції збірки Львівських колекціонерів українського мистецтва. Категорично відмовляється від пропозицій передати свою унікальну збірку за винагороду до музеїв у Польщі та США. І, врешті, робить вибір на користь Українського католицького університету, якому дарує свою колекцію – справу всього свого життя, життя віруючого патріота, переконаного, що віра наша живе в результатах діл наших.

Читайте також: 

Іван Гречко: “Та вони зразу сліди за тобою затирали, аби ти навіть в думці не вертатися десь туда”

Почути голос Івана Гречка https://www.memoryofnations.eu/en/hrechko-grechko-ivan-ivan-1929

Збруч: Життя під червоними образами