Великдень кожен з нас святкує і, головне, переживає по-своєму. Тому давати поради-правила  про те, що повинен робити практикуючий християн у цей особливо святий час, слід дуже обачно, щоб не відкинути індивідуальний, а тому і дуже важливий, досвід конкретної людини. Мабуть, тому єромонах Лука Михайлович під час розмови не розповідає, “як треба”, а просто ділиться спостереженнями і пропонує власне сприйняття жертви та воскресіння  Христа, церковної обрядовості, а також свята на фоні війни і у лоні війни.

– Що для вас означає Великдень?

– Що таке Великдень і чим він є для мене – мабуть не є тотожними поняттями. І це цілком закономірно, адже особистий досвід людини – це завжди лише фрагмент велетенської фрески. І аж ніяк не може бути домінуючим у сприйнятті цілого образу істини Воскресіння. Але все таки для мене Пасха – це, перш за все, глибинна інтуїція радості, яка виходить за горизонт моїх уявлень, що дарує особливий досвід надії. Можливо, дуже тендітно, неповно, але, дякуючи Богові, мені не раз відкривалася ця радість. Мабуть, досвід відчуття радості має ту саму природу, що й особливе піднесення, яке пережили жони-Мироносиці, коли бігли від гробу Христа і повідомляли зляканим учням, що Учитель – живий, що Він воскрес із мертвих.

Що саме могло переконати чоловіків-раціоналістів піти до гробу і пересвідчитись, що звістка жінок – це не емоційна маячня? Мабуть, то була сила радості, яку випромінювали Мироносиці.

У книзі Одкровення Йоана Богослова описаний восьмий день позаземного буття, коли людство увійде в останній еон, в остаточну форму буття, і усе це називатиметься “вічною Пасхою”. Під час богослужіння ми кажемо: “… Пасху хвалячи вічну”. Це означає, що земна Пасха – це певний передсмак того, що ми відчуватимемо у вічності, але вже в усій повноті. За словами Ісуса, нас чекає “те, що око не бачило”, “те, що вухо не чуло”… У земному житті ми можемо тільки дещо сказати про це свято через призму дуже обмеженого досвіду, але сповна охопити його не в силі.

Якщо ж говорити про догматичну суть Пасхи, то, однозначно, Христос здолав те, що нікому і ніколи не вдавалося – закон смерті. Вона, як нещадний фатум, ставить хрест на всіх наших земних устремліннях. Смерті не міг здолати жоден потужний правитель, геніальний представник медицини, харизматичний духовний провідник або мудрець. Смерть упала  до ніг тільки Богочоловіка – Христа: вона полонила Його, але не здолала. «О дивнеє чудо: смертю долається смерть”, – читаємо у відомому літургійному піснеспіві. Це чудово відтворює візантійська іконографія Пасхи. Ісус зазнає смерті, але коли входить у її лоно, в царство тіней, то вона – досвідчена губителька життя – не впізнає Христа і, вважаючи, що поглинула ще одну жертву, зазнає нищівного удару. Христос-Життєдавець стає для смерті немов би троянським конем і, сяйвом свого Божества, доконує її.

Антитеза світла і темряви, яка особливо прочитується у євангелиста Йоана, коли він розповідає, що світло є чимсь незрівнянно більшим. Воно знезаражує, знерухомлює силу пітьми.  «А всім, що Його прийняли, їм владу дало дітьми Божими стати, тим, що вірять у Ймення Його, що не з крови, ані з пожадливости тіла, ані з пожадливости мужа, але від Бога народилися»(Йо. 1:12,13). І усе це подаровано нам, бо ми віримо у Його воскресіння. Воно, це світло, стає реальним для тих, хто у дорозі до цього переходу (песах з евр. вихід, перехід): від гріха – до духовної свободи. Тому пережиття цієї екзистенційної інтуїції радості завжди означає, що, ми в тій чи іншій мірі, торкаємося Пасхи.

– Якою людина має підійти до Великодня? Ми часто чуємо – “очищеною”, але що, практично, означає це слово?

– Сам піст у літургійних текстах Церкви часто називають “великим очистилищем”, бо якщо людина не очиститься внутрішньо, вона не здатна побачити все добре зовні. Це наче їхати в машині, даруйте за порівняння, з непомитими вікнами: світ довкола чудовий, сонячний, але ті, хто в авто, бачать його похмурим, гнітючим.  Хоча це насправді не так.

Тому Пасха для кожної віруючої людини є можливістю увійти у дух соборності і євангельської рівності, коли  стає не таким важливим, який ти – кращий чи гірший від когось, має значення лише те, що Бог дарує тобі можливість відчути радість Його Воскресіння. Цей акцент здається особливо домінантним у святі Воскресіння. Він помітний у “Слові в день Пасхи” Йоана Золотоустого: « і багаті і бідні, ті, які постили, і які не постили, – усі увійдіть у радість Господа свого».

У цих словах – важливе послання свята, завдяки якому долається примітивна логіка людських порівнянь, яка закликає все добре поміряти, порівняти, пошукати більш чи менш достойних, тих, які заслужили на щось, і тих, які нічого не варті. Господь руйнує цей кволий досвід людської справедливості і проливає своє світло на усіх.

– Чому Бог наважився на таку велику жертву і послав свого Сина на хрест? Що Він цим хотів сказати? Чи обов’язковою була саме така жертва?

– Бог – це Досконале Буття, в якому немає жодної темряви, нелюбові, пристрасті, чогось, що  уподібнювало б його логіку до нашого мислення. Він не є уражений жодною тінню недосконалості. Бог завжди тільки любить, і тільки світить, і тільки милує, а звичайній людині властиво відходити чи втікати у закутки власного болю, депресій, обмеженості. Бог зійшов на хрест, щоб врятувати саме таку людину, щоб померти за неї. Він не може і не вміє по-іншому.  Божа любов – природня і безмежна. Вона для Бога – єдина форма вияву Його буття. Деякі Отці Церкви вважають, що якби людство тотально відкинуло дар Воскресіння Ісуса, то Бог був би готовий ще раз послати свого Сина на смерть за людство.

– У великодній час Церква пропонує людині дуже багато обрядів, традицій. Як не втратити за ними автентичного сенсу свята?

– Обрядами наповнене все наше життя – від народження до смерті. Навіть коли ми просто п’ємо з друзями каву і розмовляємо – це теж, у певній мірі, обряд спілкування. Ми добре розуміємо, що суть нашої зустрічі – не у каві. Зміст – в особливому зв’язку, який ми налагоджуємо. Або коли ми цілуємо дитину, яка йде до школи, або коли з обіймами зустрічаємо її. Це теж є певним обрядом, зміст любові якого від нього лише глибшає.

Подібним чином потрібно розцінювати й церковні обряди. Вони є небезпечними лише тоді, коли перетворюються у декорації, а їх форма не є проявом живої віри. Обряд стає загрозою тоді, коли, властиво, не відбувається трансляції  віри, а продукуються шаблонні релігійні звичаї і все замикається на самому факті їхнього звершення. Ми могли б назвати це обрядовірством, підміною віри обрядом, коли він стає самоціллю. Впевнений, що коли Бог зараз прийшов би на землю, то багатьох з нас Він запитав би: “Друзі, а де тут є Я?”

Натомість Бог хоче, щоб правдивий обряд струменів з досвіду любові, з щирої віри, без яких людина не здатна «народжувати» обряд або не в стані тлумачити обрядовість. З іншого боку, церковні традиції, як досвідчені педагоги, навчають віри і, одночасно, несуть дуже потужну енергетику акумульованого досвіду, який передавався християнами з покоління у покоління. Сучасне людство, якому властивий бунт проти архаїки, насправді дуже обкрадає себе, коли християнські традиції ставить під сумнів, трактує як щось, апріорі, марґінальне і невартісне. У часи релігійного релятивізму церковна традиція може ставати дуже потужним носієм зустрічі з Богом. Без Нього людина часто позбавляє себе шансу відкрити для себе істини духовного життя.

– Часто можна почути, що у протестантів менше обрядів…

– В протестантизмі ще з часів реформації домінуює принцип “sola scriptura” – “тільки Писання”, і де-факто все, зв’язане з давньою традицією, було відрізане, як непотрібний і навіть шкідливий атавізм. Біблія хибно була протиставлена традиції. Хоча упродовж століть протестанти теж витворювали свої обряди, адже людський досвід неминуче накопичує традицію як загальнолюдський принцип. Це важко заперечити.

– Великдень ми переживаємо щороку. І щоразу покликані поглиюлювати досвід покаяння та очищення. Що дає людині така, власне, циклічність?

– Наше життя побудоване на циклах, циклічності. Вони інтегровані в людський організм, у природу, в свідомість. Ми потребуємо певних відліків, етапів і досвідів повторення, своєрідних репетицій. Коли ми щось повторюємо, ми актуалізуємо це. Така “репетиція” знову і знову вводить людину в досвід нової якості того, що ми вже знаємо. Дуже важливо вміти проходити цей процес в період посту, але з новою силою і глибиною. А це залежить від того, наскільки ми здатні відкритися і усвідомити це. Для євреїв Старого Завіту очищення виражалося у святкуванні Пасхи. Це був не просто історичний спомин, а духовна анамнеза, входження у таїнство події, яку неможливо виміряти часом. Вона позачасова. І коли вони споживали “пасхального агнця”, то входили у метафізичну динаміку того, що відбувалося дуже давно. Тому це не просто входження в обряд, а в серцевину дійсності.

Повторюючи піст з року у рік ми переживаємо пасхальний досвід оновлення. Василій Великий навчає, що піст є таким давнім, як саме людство. Він скореговує наш примітивний, досвід минулого, пропонуючи звернутися до мудрості віків.

– Чи Великдень має місію екуменізму?

– Без сумніву! Щоправда, я застосував би термін  – ВСЕЄДНІСТЬ. Через наближення до Світла – Христа, ми входимо, рівно ж, у глибинну єдність одні з одними. Відсутність єдності – це наслідок ураження темрявою, гріхом, бо люди, у яких є Світло, не можуть не мати єдності. І якщо немає єдності, то, як наслідок, – причина у віддаленість від Джерела, яким є Бог.

Ось, наприклад, зараз ми сидимо з вами один навпроти одного. Відстань між нами має умовний центр. І якщо ми трішки наблизимось до цієї центральної точки, ми не лише станемо ближчими до цього центру, аленаблизимось оджин до одного. Це і є модель християнської єдності. Якщо порушувати церковної єдності у ширшому контексті, то іноді вона потребує глибинного перезавантаження свідомості. Це дуже непросто. Цього, на жаль, поки нема, і в минулому часто було подібне. Адже багато людей, які перебувають у певній конфесії, у своєму комфортному світі, відчувають загрозу від інших. Насправді ж, єдність потребує не лише міцного зв’язку з Богом, але й конкретної роботи, завдячуючи якій людина зможе подивитися на речі по-іншому. Побачити і відкритися людям, що перебувають поза їх особистим конфесійним “світиком” і живуть в дещо інших координатах сприйняття життя і віри. І саме Христове Воскресіння може подарувати досвід свіжості у спілкуванні, у відносинах, у міжконфесійній комунікації, чого нам дуже не вистачає.

– Вже четвертий рік поспіль в Україні війна. Чи Великдень з тієї причини набуває якогось іншого відтінку?

–  Думаю, можемо говорити про Великдень у двох аспектах: Воскресіння  – на фоні війни і у лоні війни. Це свято дуже неприродно виглядає на фоні війни. Ми, з одного боку, торжествуємо, радіємо тоді, коли багато людей втрачають у цей самий час своїх рідних. Але, з іншого боку, Великдень у лоні війни приходить до усіх: до тих, хто помирає, і до тих, хто вбиває. Бо, очевидно, якщо Хтось, хто став людиною, вже подолав фатум смерті, отже Він проклав шлях до воскресіння. Тому останнє слово не за смертю, а за життям. Отож ті, невинно вбиті, позбавлені життя,  – воскреснуть. Їхній відхід – це не фатальне зникнення. Свято Пасхи з’являється посеред війни немов Вселенський Пророк, який застерігає “не вбий…” Це глас, який закликає захищати життя, а не знищувати його.

– Як львів’яни святкують Пасху?

– Львів’яни зовні виглядають дуже пасхальними, і багато з них є носіями торжества цього свята. Але, з іншого боку, я не особливо вірю у збірний образ Львова. Я вірю у конкретного львів’янина і саме кожен індивідуально дає відповідь, ким він є: своїми вчинками, своєю совістю промовляючи і випромінюючии, або не випромінюючи Пасху.

Тому дуже важко говорити про якийсь ефемерний, глобальний образ Львова. З іншого боку, наше місто все-таки має позитивну динаміку віри і соборного входження в це свято. Це часто відчувають і гості нашого міста.

Ми завдячуємо нашим батькам, предкам, за те, що передали нам досвід Воскресіння, особливо, тоді, коли це було, практично, неможливо через переслідування Церкви. Але, попри все, вогник пасхальної свічі не згас. За це належить велика дяка усім християнам  – нашим попередникам.

– Якщо б вас попросили висловити три думки, з якими можна було б відважитися підійти до воскреслого Христа, які це були б його думки?

– По-перше, важливо бути справжніми у своїх пошуках, і навіть помилках. Бути щирими. Ця справжність, остаточно, приведе нас до Пасхи. По-друге, слід плекати у собі бажання працювати. Праця – це найбільше чудо! Насправді вона збагачує величезною енергетикою. Віруюча людина здатна втілювати ідеї у щось зриме і прекрасне. І по-третє, більше думати про Христа і спілкуватися з ним у молитві. Він тріумфально крокує до “гробів” нашої одинокості, обмеженості, болю, хворіб та самотності. Коли ми більше думатимемо про світлого Головного Героя свята Пасхи, ніж про великодній кошик і писанки, тоді саме свято стане свіжим і життєстверджуючим.

Підготувала Оксана Левантович