Україна потребує реформ, вони будуть можливі лише тоді, коли в суспільстві буде згода. А у нас суперечки забирають надто багато часу і сил. Маю враження, що політики свідомо користуються мовним питанням та історичною політикою як димовою завісою, для прикриття зовсім інших речей та для маскування свого небажання чи невміння проводити реформи. А не почавши реформ, всі ми програємо. Перед Україною стоїть загроза сповзання у «третій світ» — і ця загроза повинна нас серйозно хвилювати…

Таку думку висловив професор УКУ, історик Ярослав Грицак у інтерв’ю газеті «День».

«Наприкінці 1980-х Польща була біднішою, ніж Україна. А тепер Польща – зразок економічного дива, – зазначає історик. – Це одна з найуспішніших країн Східної Європи — а дехто каже, що взагалі Європи. Отже, коли хочеш досягти успіху, то треба вміти переглядати певні речі, часом навіть дуже радикально. Можна багато говорити про мову й культуру, але не помічати того, що зараз влада робить все для того, щоб усе україномовне сприймалося не інакше як «оголтелый национализм». А ось нормальна людина, за цим задумом, повинна бути толерантною, освіченою і… російськомовною».

На думку Ярослава Грицак, вже зараз робляться спроби марґіналізувати Галичину, щоб з нею ніхто не хотів розмовляти. «З Києва постійно й послідовно надсилаються сигнали, які дратують галичан і україномовних. Наприклад, кажуть, що галичани лише недавно навчилися мити руки, що наша література не є вартісною і таке інше. Це свідома політика, скерована на те, щоб загнати нас в маленьке гетто й максимально спровінціалізувати».

Однак, за словами історика, швидкі та позитивні зрушення цілком можливі: «Національна свідомість є річчю дуже динамічною й мінливою. Україномовна інтелігенція звикла думати, що мова — це головний чи навіть єдиний націєтворчий чинник. Тому нам так болить питання мови, бо за ним ми визначаємо стан нації. Але це тільки одна з можливих моделей нації. Історія ж наводить численні приклади, коли мова і нація не співпадають. Нагадаю Бернарда Шоу: англійська мова ділить дві нації — англійську й американську. Ми, україномовні, часом відчуваємо дискомфорт у мовній сфері, але не помічаємо, що він є і у російськомовних».

Ярослав Грицак додав, що за роки незалежності зроблено відчутний поступ вперед щодо української: тепер, якщо вірити статистиці, нею навчається понад 80% школярів. «Це радує нас на Заході — на Сході ж цей факт сприймають, може, по-іншому… А коли питають батьків, яка мова повинна бути другою обов’язковою в школах, то і на Сході, і на Заході 90% з них відповідають, що англійська. І це про щось говорить: батьки хочуть, щоб їхніх дітей вчили мови, яка дасть їм життєві шанси на майбутнє. В Україні ані українська, ані російська таких шансів не дає, поки сама Україна сповзає у «третій» світ… І навпаки: в успішній Україні шанси для збереження й розвитку української мови й культури зростуть незмірно! Саме тому нам треба бути готовими до компромісу — яким би болісним він не був».