Петро Дідула є унікальним наставником для УКУ, адже пов’язав життя зі спільнотою із часів навчання на першому наборі студентів-богословів і до сьогодні  — в університеті він працює відеографом. Крім того, пана Петра знають як журналіста, кінодокументаліста, активного учасника українських революцій доби незалежності, а також — батька п’ятьох дітей. Про те, як життєвий досвід допомагає у менторстві, а менторство відкриває нові життєві істини, поговорили в новому інтерв’ю для проєкту «Наставник для студента» УКУ.

— Пане Петре, що спонукало вас погодитися на пропозицію стати ментором?

— У мене є життєве правило, яке я апробував і у відносинах з дітьми та друзями, і у різних робочих проєктах: якщо не можеш знайти причину відмовити, не можеш сказати «ні». У цьому випадку було так само, хоч тоді, у 2018-му році, я ще не знав, скільки часу й сил наставництво від мене вимагатиме. Крім того, тоді ж відчував певне вигорання від праці в університеті, планував закінчувати свою тут історію, але багато речей ще тривали. Менторство дало шанс отримати безпосередній і тривалий контакт зі студентом; студентом, що обирає тебе, бо цікавиться справою твого життя. Таке зацікавлення допомагає й тобі дооцінювати те, чим ти займаєшся. Так народжуються дуже багато глибоких інтуїцій, котрі дають поживу для буденного життя. Тому пропозицію сприйняв як щось нове, за що сам собі вдячний.

— Чи допомагає вам досвід виховання своїх дітей у комунікації зі студентами?

— З позитивного, напевно є три важливі від батьківства речі в контексті наставництва. По-перше, я є свідком того, як різні особи, ставши наставниками моїх дітей, підвели їх до важливих рішень. Так було з Мартою, яка впродовж кількох років спілкувалася з сестрою з Дому Серця; коли донька повернулася з річного служіння в Гондурасі, я читав, що вона пише, спілкувався і бачив, що як батько не міг би цього дати. Те ж саме стосується і Юрка, і Павла, і Галі, і Ганнусі. Кожен має когось, хто на певному етапі ненасильно втрутився, але відчув оцю спраглість вплинути на їхні життя.

По-друге, у батьківська є певні межі, а наставництво — це нагода інакше долучитися до парадигми батьки–діти. Як віруюча людина, я переконаний, що таке відчуття може прийти тільки від Творця, від Бога, як дар, а не з інтелектуальних знань. Ще не знаю, чи відчуваю це до своїх студентів, але починаю переживати це в окремих питаннях і спілкуванні.

Третя річ — коли розумієш, що кожен має в собі певну надломленість батьківства, що несеться через усе життя і впливає на будь-які стосунки. У наставництві є нагода не те, щоб залікувати, але повернутися до власної історії, від якої намагався сепаратуватися тривалий час, та пережити це по-новому. Певні проблеми батьків і дітей є універсальними, і ти знаєш про це не від Фройда, а від людини перед тобою. А з усім цим входиш у молодіжну культуру, вона стає частиною тебе і це дає певний ключ до спілкування з молоддю.

— Які у вас були очікування від програми? Чи були страхи й переживання?

— На початку я думав, чи справді можу дати цим студентам те, що вони очікують. Насправді занепокоєння триває до першої зустрічі: коли зустрічаєш людину наживо і помічаєш теж певну розгубленість, розумієш, що в спілкуванні ці відчуття накладаються одна на одну й починається нове творево.

— Чим ви ділитеся зі студентами? Чи виробили для себе за два роки якісь алгоритми, за якими відбираєте потрібний досвід?

— В обох випадках наставництва йшлося про створення фото, відео і тексту. Одна з моїх менті мала досвід напрацювання контенту в Українській академії лідерства, тож хотіла проаналізувати свою роботу, побачити помилки чи навпаки прориви й потребу допрацювати; вона також цікавиться фото концертів, що для мене є невідомою темою. Усе ж є речі, що стосуються якості контенту і його співмірності з аудиторією: композиція, ракурс, світло… Однак у процесі розумієш, що найцінніше — це світоглядні зрізи, до яких людина приходить через призму свого світогляду: бачить щось саме так і хоче, щоб інші бачили матеріал її очима. У наших діалогах наставництва відбувається важливий момент пошуку співзвучності різних світоглядів.

Інша моя студентка вивчає програму для монтажу Adobe Premiere й оскільки хоче розвивати свій бізнес, її цікавлять промовідео — у цьому я не є супер-фахівець, але теж із чимось раджу. За збігом обставин, ідея її справи близька до діяльності моїх родичів, що займаються майолікою — так я вирішив їх познайомити. Звичайно, до таких речей не підготуєшся, але у цьому і виявляється краса менторства: випадковості стають невипадковостями, творять новий формат спілкування.

— Аналізуючи досвід менторства першого року, що відчуваєте від участі?

— З першим менті ми час від часу спілкуємось, десь перетинаємось, я стежу за тим, чим займається, а він лайкає те, чим займаюся я. У рік наставництва я підтримав його у непростий життєвий період, хоча ми були ще мало знайомі на той час — в один момент відчув, що наставництво має нагоду стати базою для життя: коли формуються такі стосунки старшої людини і студента, вони творять і головні життєві цінності.

Ще є така річ: я почав вчитися в УКУ в 94-му році, коли той нараховував 40 людей, і прожив весь цей час зростання. Зараз є розуміння, що це просто корабель — знаєш, де що було і що є зараз, яка неймовірна різниця сталась у тих матеріальних речах. З іншого боку, пам’ятаю дух університету на початках — тут існувала справжня спільнота. Часом відчуваю, що ця близькість десь загублена, втрачена. Очевидно, здобулося щось нове, багато речей, які були тоді немислимими, розрослися. Існує трошки сентимент за цим — це було щось дуже і дуже важливе, яке не хотілося б втратити.

У спілкуванні з цими студентами я маю нагоду цим ділитися, бо який сенс у тому, що розумієш цінності університету, якщо ними не ділишся? У Львові є чимало людей, які працюють з контентом чи знають Premiere Pro, є фахівці вищого рівня, але те, що мені запропонували долучитися, і є виправданим мотивом тяглості.

— Чи траплялося вам самому бути чиїмось менті?

— У моєму першому університеті була викладачка, Ольга Сербенська, яка часом гукала мене й питала: «Петре, що це ти написав?!» І ми сиділи, поза її робочим часом, розбирали мої тексти, розставляли коми й позбувалися тавтологій. При цьому, я був не єдиним студентом, на кого вона охоче звертала увагу та допомагала покращуватись.

— Проєкт є новим, але в світських університетах уже трапляються приклади його впровадження. Як людина, що спостерігала за цим проєктом, і брала у ньому участь сама, як ви вважаєте: якими мають бути умови для запуску наставництва?

— Насправді я би дуже хотів, щоб таке наставництво було в державних університетах. Але чомусь все-таки думаю, що воно може вдало працювати лише в тих вишах, де є сенс місії. Якщо держуніверситет міг би здобутися на таку якість, то це було б можливо. Наставництво працює тоді, коли чи то викладач, чи інший працівник, чи людина зовні пов’язані з вишем або зі студентом на громадських засадах, тобто не отримують за це коштів. Коли просто розуміють, що це покликання. У менторстві не можна пильнувати час, це один із тих проєктів, який забирає із рутини поспіху. Це і як у вихованні дітей: ти не можеш казати: так, з тобою я півгодини, а з тобою 45 хвилин, бо ти молодший. Ні, приходить час, коли маєш бути з тою дитиною і цілий тиждень. Просто треба відчути, що зараз вона цього потребує.

— Як би ви підсумували свій досвід наставника та чи могли б щось порадити людям, залученим у проєкт?

— Насправді я неймовірно вдячний університету за розвиток цього проєкту. Напевно в кожному католицькому виші така ініціатива мусить бути складовою освітнього процесу. Ділитися знаннями потрібно, але особистий зв’язок та переживання спільного найкраще реалізуються в університеті. Найцінніше у цьому досвіді для мене те, що попри величезну віддаль у віці можна ввійти у товариські взаємини, працюючи над фаховими питаннями.

Єдина настанова: не так багато досвідів у житті от так гостро заточені під формат слухання, а цей проєкт саме про це. Ти мусиш дослухатися й розуміти, про що говорять молоді. При цьому, людина може казати одне, а думати чи переживати інше. Наставництво — це спроба відчитати, дійти до того, що є важливим у запиті спілкування з вами. Думаю, що слід просто цінувати цю особливість і виливати її в цьому спілкуванні.

Текст: Тоня Чундак
Фото з архіву програми «Наставник для студента»