Проєкт Українського католицького університету «Малі історії Великої війни» розповідає про простих людей на війні: колег, друзів, сусідів, давніх знайомих — українців, які самовіддано борються на власній лінії фронту. 

Надії Пушці 34 роки, 12 з яких вона разом з сім’єю проживає в м. Ніжин Чернігівської області на невеликій парафії УГКЦ, яку вони з чоловіком о. Романом Пушкою довго розбудовували. Після евакуації з Ніжина жінка з родиною докладають усіх зусиль, аби допомогти друзям та парафіянам, які залишились у місті та перебувають в складних умовах. Надія каже, що люди, які майже постійно живуть в підвалах, все ж зберігають надію, хоча часто не мають елементарних речей першої потреби та ліків. Не втрачати надію допомагає робота волонтерів та хлібзаводу, котрі щодня працюють навіть під обстрілами. На думку жінки, допомога в прифронтових областях – це питання життя та смерті, бо ніхто з них не знає, повернеться додому, чи ні.

Надіє, як виглядав ваш перший день війни? Коли ви зрозуміли, що не будете залишатися в Ніжині?

24 лютого о 05:20. У Ніжині є авіаційний загін. О 05:20 ракета впала на цей авіаційний загін. Ми почули, згодом побачили яскраве світло. Вагалися. Не могли в це повірити. У мене особисто ніякої тривожної валізи не було. Здавалося, що це все не може статися з нами. Але, коли це трапилося, все змінилось. У нас є син і двомісячне немовлятко, і мама, тому буквально за годину ми прийняли рішення. Зібрали наших парафіян. У Ніжині багато людей із західної частини України, і вирішили евакуюватися. Нам повідомили, що в Києві також вже небезпечно. Однак до Києва доїхали, здавалося, безпечно. Був один момент, коли стояли біля військової частини і почули звук. Пізніше вже з новин дізналися, що, буквально за кілька кілометрів від нас влучила ракета у військову частину. Почути війну – це дуже страшно. 

Як зараз виглядає Ніжин? 

Ніжин за 80 км від Чернігова. Якщо зараз ми чуємо про Чернігів страшні речі, то Ніжин поки що вцілілий, інфраструктура не пошкоджена. Його не бомблять. У місті відбуваються лише перестрілки між військовими. Там проходить так звана московська траса, на ній танки стоять. Але в саме місто вони не в’їжджають. 

Як ви опинились у Львові? Чим тут займаєтесь? 

Ми живемо в батьків. Дуже дякуємо отцеві Романові Прокопцю, він є нашим добрим другом. Зараз волонтеримо: приймаємо вантажі, які згодом відправляємо на Ніжин. Пакуємо речі. Найперше – медикаменти, дитяче харчування. 

Що ви зараз відчуваєте? Чи відчуваєте злість, ненависть?

Насправді це для мене як дуже страшний сон. Коли зараз працюю, волонтерю, мені це допомагає, тому що розумію: я — частинка Великого Народу, сильного духом народу. Я думала, що Бог дає для нашого народу такі випробування, які ми можемо здолати. І мене це надихає, тому що наш народ такий згуртований, просто нездоланний. Я відчуваю себе маленькою частинкою чогось надзвичайно великого і класного. 

Як реагуєте на те, що сьогодні стільки людей виїжджають за кордон? Як вам здається, вони повернуться?

Знаєте, я їх десь розумію. Якщо це стосується біженців з Харкова, з Чернігова… Вони просто рятують своїх дітей. Ми ж бачимо звірське поводження з людьми, з дітьми з боку російської армії. Переконую себе і надіюсь, що еміграція тимчасова. Люди знайдуть там тимчасовий прихисток і обов’язково повернуться після війни, більшість з них. І ми всі разом будем відбудовувати нашу Україну. А зараз вони виїжджають задля безпеки. 

Як ви самі змінились за цей період?

Я подорослішала. Знаєте, є психологічний вік, а є фізичний. Мені здається, що такі події роблять нас старшими, мудрішими. Тому, що ми вирішуємо якісь дуже кардинальні, нагальні потреби, над якими колись би довго думали. А зараз це відбувається миттєво.  

Ви сказали, що у вас є син. Чи пояснювали йому, що таке війна?

Синові зараз 8 років, він чує наші розмови. Як губка це все сприймає. Ми переглядаємо новини, можемо коментувати, різко висловлюватися. Він за цим спостерігає і переймає нашу поведінку. Син зараз воїн на власному фронті, також змагається з якимось драконом. Цей дракон –  у його уяві, і ми його обов’язково здолаємо (усміхається, – ред). Кажуть, що дитина якісь свої психологічні моменти має виливати в малюнок. І він зараз весь час малює українські танки. Знає маркування. І у такий спосіб син також веде свою переможну війну.

Які у вас були плани перед початком війни? Як вони змінились?

Ми з чоловіком 10 років займались нашою церквою. Будували храм. Він зараз на початковому етапі. Ми дуже багато і душі, і фізичних зусиль вклали в те, щоб Українська Греко-Католицька Церква у Ніжині почала діяти. У нас було багато планів. Зараз усе призупинилося. Але навіть коли я тут, у мами, то подумки на нашому церковному подвір’ї. Продовжую будувати великі плани. Думаю, це обов’язково з моєї голови перейде в реальність, і ми будемо продовжувати розвивати нашу парафію. Це неодмінно станеться.

Що у вас зараз в душі? Ненависть чи, все ж таки, якесь співчуття до ворогів? Чи ви пробачаєте їм?

(глибоко зітхає) Ненависті немає. Є нерозуміння. Неусвідомлення. Я не можу зараз вам відповісти на це запитання, тому що сама для себе ще не дала на нього відповіді. Дії росіян просто виходять за рамки адекватності. Таке не можна собі пояснити. 

Якщо ви тримаєте зв’язок, можливо, зі знайомими росіянами – як вони реагують на цю ситуацію?

Мене дуже обурювали друзі, з якими ми разом росли. Вони приїжджали до бабусі. Мене дуже ображало, що вони на початку повірили [російській пропаганді]. Це були якісь пости, що Україна і Росія сестрички, якась коса переплетена, якісь прапори об’єднані. Вони ж з дитинства знають, які українці є. І вони, так я відчувала, не хочуть, щоб ми були розділені… Але потрібно буде вичищати нашу Україну від всього бруду, який зараз є (стримує сльози).

Розмовляли: Наталя Стареправо та Петро Дідула

Медіапартнери проєкту: The Ukrainians, Reporters, РІСУ, телеканал Espreso.TV. 

Дивіться також:

Той, хто рятує одну людину, рятує насправді весь світ: історія Стефана Миронюка

«Позбутися сірості, розпростати плечі, додати кольору і віри», – іконописиця Уляна Креховець

«Бідна вдова принесла кілька яєць, тушонку і кусочок хліба. Приймаєш поміч, дякуєш і плачеш», – отець Макарій, настоятель Унівської лаври

«Людяність нас вирізняє: робить нас українцями», – Богдана Романцова