Високоповажний Пане Президенте!
Я маю високу честь сказати подячне слово від імені присутніх тут своїх побратимів, а також родичів тих, хто був невинно убієнний. Ці люди незвично почуваються тут, у приміщенні Секретаріату Президента – їм значно звичніше було б у приймальних відділках міліції та в буцегарнях. Звичайно, кожен з них вірив, що Україна колись вшанує їхню справу, на яку вони пожертвували своє життя. Але ці люди також вміли чекати. Мінялися уряди, парламенти й президенти, але постаті тих державних мужів, від яких вони прийняли б державні відзнаки зі сльозами на очах, щоразу відходили далеко за обрій. Сьогодні ми прийняли ці відзнаки з Ваших рук, Пане Президенте. Але перш ніж говорити про це, дозвольте згадати про наш Парламент, який прийняв Постанову про відзначення ювілею Української Гельсінкської Групи, що виразно конкурує з Вашим Указом.

Ми не можемо прийняти цю Постанову від тих, хто однією рукою вшановує Українську Гельсінкську Групу, а іншою – провалює проект постанови про вшанування 100-літнього ювілею одного з чільних членів цієї групи – генерала Петра Григоренка. Ми не можемо прийняти цю Постанову від Парламенту, більшість якого все ще називає членів ОУН і воїнів УПА „бандитами” і „всякою нечистю”.
Натомість у Вашому випадку, Пане Президенте, ми приймаємо цю відзнаку з рук людини, яка вперше в історії України піднесла вшанування жертв Голодомору на загальнонаціональний рівень і домагається вшанування воїнів УПА. Ми приймаємо цю відзнаку з рук Президента, якого можемо критикувати, а саме в цьому і полягає свобода. Вам можуть дорікати за помилки, але ніхто не може дорікнути Вам за посягання на людську свободу. Для нас, колишніх правозахисників, це має визначальне значення.
Чим ми могли б прислужитися нашому народові сьогодні? У більшості з присутніх на скронях уже сивина, більшість своє уже „відкозакували”. Але ми переконані, що моральні принципи, які покликали нас колись до опору, є надзвичайно важливими і сьогодні. По-перше, це велика любов до України, яка керувала нашими діями. Ми бачимо, як бракує цієї любові сьогодні. По-друге, це любов до правди, яка єдина визволяє. Ця любов до правди згодом зібрала нас на Майдані. По-третє, це любов до Бога, який промовляв до нас у тюрмах і таборах по-різному – до когось релігійною, а до когось і секулярною мовою – і люди відгукувались на цей заклик.
Щиро дякуємо, Пане Президенте, за Вашу високу відзнаку, і хай благословить Господь Ваші добрі задуми і починання! На знак нашої вдячності прошу прийняти два скромні подарунки – пам’ятну медаль, випущену Радіо „Свобода” до 30-річного ювілею Української Гельсінкської Групи, і біографічний слівник дисидентів, випущений до цього ювілею Харківською правозахисною групою.

Секретаріат Президента, м. Київ, 9 листопада 2006 року
(запис із пам’яті)