У Латвії ще 20 років тому розпочався процес перебудови системи реабілітаційної медицини з пострадянської санаторно-курортної моделі в європейську мультидисциплінарну модель. Галузь фізичної терапії в країні постала перед вагомими викликами: потреба в безперервній освіті, мультидисциплінарній роботі в команді, переходу від медичного до біопсихосоціального підходу в реабілітації. Особливо складним був процес переходу від освіти до ринку праці. Цей досвід поки що є основоположним для України, яка перебуває на етапі формування нової моделі реабілітаційної медицини.

Фотогалерея

У серпні 2016 року до Класифікатора професій внесли нову спеціальність – ерготерапію. Після навчання в Естонії співпрацівники Школи реабілітаційної медицини Українського католицького університету Олександра Агафонова і Христина Панас стали першими в Україні сертифікованими клінічними супервізорами з ерготерапії.

Про те, як Латвії вдалося реформувати систему реабілітаційної медицини розповідає декан Факультету реабілітації Ризького Університету Страдіня Айварс Ветра.

«Проблема була в тому, що самі пацієнти, родичі і батьки не були залучені до процесу реабілітації, в основному усе було направлено на лікування хвороби, а не на поліпшення функціонування. Є різні види реабілітації – гостра, післягостра, довгострокова. Але відповідно до сучасних вимог процес реабілітації починається з моменту, коли пацієнт потрапляє у лікарню», – розповідає професор.

До 1994 року в латвійській системі реабілітації працювали тільки медики – лікар-фізіотерапевт, лікар лікувальної фізкультури, лікарі інших спеціальностей, які працюють в санаторно-курортній системі. Не було лікаря-реабілітолога. У радянській санаторно-курортній системі реабілітації мало звертали увагу на фактор навколишнього середовища – побутового та соціального.

За 20 років вдалося далеко просунутися. На початках переходу до нової реабілітаційної системи діяло кілька центрів ерготерапії. Якщо у 1996 році було тільки 8 ерготерапевтів, то у 2016 році вже – 145 ерготерапевтів. Заявок на їх послуги було більше, аніж можна було виконати. Керівники установ охорони здоров’я усвідомлювали, що треба продовжувати ідею і передавати її наступному поколінню. Іншими словами – треба реформувати освіту.

Нове покоління функціональних спеціалістів повинно були орієнтуватися на біопсихосоціальний підхід до лікування, який є основою міжнародної класифікації функціонування (МКФ). Важливо було зрозуміти взаємозв’язок між особою та навколишнім середовищем, а також змінити ставлення до інвалідності.

У старій системі реабілітацію починали після завершення лікування. Нова ж система формувала план реабілітаційного процесу з моменту виявлення проблеми пацієнта. Тепер вже складно уявити, що не було таких спеціалістів, як: кінезіотерапевти, ерготерапевти, клінічні логопеди, аудіологопеди, нутріціоністи, протезисти, ортезисти, клінчні психологи, соціальні працівники, арт-терапевти. У 1992 році завдання лікаря полягало в тому, щоб забезпечити спільну комунікацію лікарів і спеціалістів немедичних спеціальностей, залучених до процесу реабілітації.

Зміни в Латвії після 1993 року

З падінням «залізної завіси» почали рушитися і старі підходи та уявлення в тому числі і про реабілітаційну медицину. Цінність людської гідності, розширення контактів із зовнішнім світом і обмін досвідом стали пріоритетними завданнями. Першим знаком зміни ставлення до людей з інвалідністю стало збільшення кількості інвалідних візків.

Нарешті звернули увагу на створення стабільної системи функціональних спеціалістів. Якщо раніше їх готували на рівні коледжів та училищ, то після 1993 року почали відкривати бакалаврські та магістерські програми. Проблемою лишалося – де знайти кваліфікованих викладачів? Здебільшого ними ставали закордонні експерти і молоді лікарі після перепідготовки для отримання додаткової професії функціонального спеціаліста.

Так, на базі Ризького університету Страдіння спільно з Національним центром реабілітації Вайварі створили і акредитувати програми навчання функціональних спеціалістів. Розпочати реформу зі створення програми перепідготовки викладачів, використовуючи ресурси молодих лікарів.

«Нам потрібно було чекати 10 років, поки функціональних терапевтів почали приймати як спеціалістів у сфері медицини. На жаль, були і помилки – відбувся деякий розкол між лікарями-реабілітологами і фізичними терапевтами. Реальні реформи почалися лише з 2005 року», – зазначив Айварс Ветра.

Щоб організувати процес медичної реабілітації, треба сфокусуватися на таких пунктах: ціль і місце медичної реабілітації у системі соціальної політики держави, нормативно-правова база, потреба в медичній реабілітації й обґрунтування організаційної форми, що пропонується, системна логістика, навчання спеціалістів, вимоги до кадрів.

За 20 років змінилося розуміння самого процесу реабілітації. Суспільство Латвії вимагає від спеціальності не лише санаторно-курортних послуг, але і послуг реабілітації. Медики займаються не лише діагностуванням хвороби, але й вникають у питання функціонування людини.

Серед фахівців реабілітаційної медицини з’явилися такі професії, як: соціальні працівники, психологи, функціональні спеціалісти, кінезіотерапевти, ерготерапевти, аудіологопеди, технічні ортопеди, спеціалісти з харчування, арт-терапевти.

Нагадаємо, Школа реабілітаційної медицини УКУ запроваджує якісну освіту у сфері фізичної терапії та ерготерапії за європейськими стандартами і вимогами. Учасники тренінгових програм від ШРМ УКУ вчаться від закордонних фахівців та переймають сучасний світовий професійний досвід. Усі заходи відбуваються за підтримки Фонду родини Загорій.