В Україні система реабілітаційної медицини почала розвиватися лише після розпаду Радянського Союзу, у якому до людей з каліцтвами і пораненнями ставилися як до неповноцінних громадян і вивозили до Сибіру.

Про це у своїй доповіді під час міжнародної конференції з реабілітаційної медицини в Українському католицькому університеті зауважив проректор з науки та зовнішніх зв’язків Львівського державного університету фізичної культури Андрій Вовканич.

Він розповів про підготовку та становлення у Львові ще досі незафіксованої в класифікаторі професії фізичного терапевта. На його думку, найбільшим гальмом в розвитку фізичної реабілітації в Україні стала політика радянської влади, нетерпимої до будь-яких каліцтв.

«Радянський Союз створював ілюзію відсутності інвалідів, бо як таке можливо у миролюбивій країні з найкращою охороною праці і неперевершеною медициною, яка мало не воскрешала з мертвих і у якій просто не знайшлося місця для такої галузі як фізична реабілітація, – зауважив фахівець. – Відповідно проблему ставлення до людей з обмеженими можливостями ми успадкували з радянських часів».

За його словами, після розпаду Радянського Союзу виявилося, що є тисячі людей, які потребують відновлення і повернення до повноцінного життя, а ще вони прагнуть гідного ставлення на рівних і поваги до їх права на охорону здоров’я. Тоді ж у вишах з фізичного виховання почали активно готувати інструкторів з лікувальної фізкультури, які зараз працюють фізичними терапевтами у санаторіях і лікарнях.  «Найкращі з них старалися розробляти власні комплекси фізичних вправ, а не просто технічно виконували усталені схеми, – зазначив Андрій Вовканич. – Незважаючи на певні напрацювання за 20 років, ми все одно потребуємо фахівців з фізичної реабілітації, які зможуть індивідуально працювати з кожним пацієнтом, самостійно визначаючи ефективність чи неефективність певних фізичних комплексів і готувати людину до життя в нових для неї умовах».

На його переконання, попри необхідність реформ у системі реабілітаційної медицини, не варто різко змінювати навчальну програму для такого типу фахівців. Треба перш за все проаналізувати, які знання та навички послужать базою, на якій фізичний реабілітолог зможе розвиватися далі. У модернізації освітніх програм варто також спиратися на закордонний досвід, вважає проректор Львівського державного університету фізичної культури.

Він звернув увагу на те, що зараз існує понад 50 навчальних закладів, які готують бакалаврів з фізичної реабілітації, але роблять це по-різному через відсутність вищого державного стандарту освіти. «У деяких вишах на клінічну практику для студентів відводять лише 2 тижні замість 20, яких і так недостатньо для закріплення навиків, а якої тоді якості фахівців можна чекати при такому короткому практикумі?» – наголосив фахівець.  

Він перерахував кілька недоліків в системі української реабілітаційної медицини, які заважають рухатися вперед. Зокрема, відсутність стандартної термінології – досі не визначили доцільність використання понять «реабілітаційне обстеження» і «реабілітаційне втручання». Також, за його словами, не вистачає кваліфікованих кадрів – у деяких вишах з відповідного напрямку немає жодного викладача, який би мав кваліфікацію з фізичної реабілітації. Крім того, недостатньої належної клінічної бази. Значно погіршує якість освіти наявність заочної форми навчання, вважає Андрій Вовканич. Останнім недоліком, який витікає з попередніх, він назвав відсутність належних місць для працевлаштування фахівців з фізичної реабілітації.

Нагадаємо, з 4 по 6 листопада в Українському католицькому університеті відбувалася міжнародна конференція «Фізична реабілітація в Україні: нова модель, міжнародні стандарти, ефективна практика», у якій взяли участь 170 науковців, військових та цивільних медиків, а також спеціалістів в галузі охорони здоров’я із України, Канади, США та Європи. Конференція проводилася за підтримки Українського католицького університету, Світового Конгресу Українців, Канадсько-Української Фундації, Української Асоціації фізичної терапії, НАТО, EUCOM.