Промова професора Марти Богачевської-Хом’як під час вручення їй почесного доктора Українського католицького університету Doctor Honoris Causa. 

Преосвященний Владико, Всечесний Отче Ректоре, Шановний Сенате,  Дороге університетське товариство, Шановні Гості

Я мабуть більш вдячна за сьогоднішне відзначення як інші реципієнти почесних дипломів. Ви даєте мені нагоду таки бути присутній на своїй промоції, отримати докторат власними руками.

Так, я маю докторат, що навіть вважається престижним, але цей документ, писаний латинською мовою і з нерозбірчивими підписами, прийшов до мене поштою, правда рекомендованою. На промоції – майже пів століття тому — я не була, хоч жила поблизу університету.  Ми тоді виступали проти зайвих парад, і ще мали претенсії до нашої Alma Mater, до Колюмбійського Університету, що університет не дбає про своїх бідних сусідів, що не піклується так як треба Гарлемом.  Що ж казати, весна 1968.  Америка в непопулярній війні, расові недоладки, але в Радянському Союзі цікаві вітри.  Де ж в такий час займатись академічними формальностями?  Та й Колюмбійський Університет, Королівський Коледж, що повстав,  як більшість американських старих університетів, як школа для релігійних пасторів, сприяв чіткій постановці питань та поведінки.  Його мотто:  in lumine Tuo videbimus lumen – обіцяло світло, чисте, вссебічне, гостре, молодіжньо-самостійне.

На врученні ступеня бакалавра я таки була,  із-за банальних причин.  По-перше, був грошевий штраф за відсутність; по друге, мама дуже хотіла прийти на параду.  Це було в Пеннсильвенійському університеті якого організовував сам Др. Бенджамін Френклін, той від блискавок і підставових документів Сполучених Штатів.  Цей політик і державний муж поставив   наголос  на громадську відповідальність кожної образованої людини. Мотто того університету мені найбільш до вподоби – leges sine moribus vanae – закони, не посилені звичками, пусті.

Є в мене більш елегантний документ, ручно писаний і розмальований золотом на грубому велумі  з дуже видним підписом Блаженнійшого Йосифа Сліпого, іменуючи мене професором Українського Католицького Університету в Римі і по філіалах в США.   Це документ віри і надії.  Страдник навіть був під помилковим враженням, що сітка українських католицьких університетів у США діє. Як би Він радів сьогодні успіхами дійсного Українського католицького університету у Львові!

Та мабуть найважливішою моєю освітою це таки підставова – раз вона почалась в якийсь зорганізований спосіб в школах Сестер Василіянок у тій же Філядельфії, котру розбудовував Бенджамін Френклін.  Це школи будовані українськими поселенцями в Америці,  від сиротинця до Академії.  Там я зустрілась з американськими українцями, зі ще одною віткою українського народу, що говорила якоюсь не зовсім мені зрозумілою мовою.  Там пізнала так зване нормальне, – не воєнне, не таборове,  і не переселенче – життя, там навчилась як вчитись.  Одного не навчилась, хоч як вчили – не вмію шити.

Я не вмію шити, тому подивляю витвори того прикладного мистецва.  Народне мистецтво в великій мірі витворило і утвердило самобутність України, до тої міри що бувають погляди у його унікальності. І можна справді написати не одну дисертацію про політичну роль писанки.

Американська поселенчна культура – цей народ,  що на доморобних возах пя’дь за п’яддю перетворяв прерії на родючий ґрунт – та суміш культур,  що стала Америкою,  створила біднішу форму шиття – quilting.   Зі скравок, з решток поношеного одягу, з протертої улюбленої суконки, з того, що під рукою сшивали спершу просто будь-як покривало.  Але швидко творча інтелігенція швачки створить з тих благеньких скравок навіть красивий витвір ужиткогого мистецтва.  А коли вже можна забезпечитись чимсь великим, коли вже не треба містити все майно на віз, тоді одна одній, всім гуртом, шиють зі скравок кимсь запроєктоване велике покривало.   Так собі простенько, без перетягувань, без перевищень, одна одну забезпечувала в конечному, повільно, по порядку.

Не під силу бо одній людині нести все багатство роду та народу, але якийсь клаптик, той свій, рідний, той можна виставити на люди.  З тих  клаптиків, часами співзвучних, а часто й разючих, звичайно просто таких собі, – сірих, нічим не маркантних, з них витворилась і далі витворюється Америка.  І так не казан, що готує однорідну кашу, а благеньке покривальце – квилт – став символом американської культури.

Українські поселенці в США по індустріялізованих містах вже не застали тої первинної  “квілтової культури” цілинних земель.  Зрештою, кожна шануюча себе українська ґаздиня вшиє-вишиє сама все своїми руками.  Але самочинно одними сорочками і села не побудуєш, не то,  що державу.  І сім’ї  серед чужих  не втримаєш навіть розкішними вишиванками.

Коли перша хвиля української іміграції добилась до т.зв. золотих берегів Америки мало хто свідомо думав перекочовувати назавжди.  Їхали на заробітки,  щоб за зароблені в копальнях гроші закорінитись на рідній землі, десь там в Козово,  під Карпатами.  Поворот відкладалось, а тут щораз то більше було дещо свого – і та вишиванка на подушечці, і згодом та церковка, і раз у тиждень спільний церковний спів.

Церква – тобто греко-католицькі священники – одні з перших зрозуміли,  що українці в США це вже поселенці,  а не тільки заробітчани.  Мала горстка української інтеліґенції в США уболівала над неминучою американізацією і чим швидше, допоки ще є свідома і жертвенна еміграція, збирала датки на Рідну Землю. Церковні провідники одначе зрозуміли,  що тільки українська католицька освіта  спроможна створити такі умовини, щоб не лиш затримати людей при свому, але так щоб творилась свідома українська громада в Америці.

Не мені Вам казати, що будувати українську католицьку вищу школу тяжко. Але і в Америці не так то йшло легко.  В додатку до всіх фінансових і світоглядових проблем були і свої, рідні, від найближчих. Мовляв, навіщо семінарії, навіщо університету чи коледжа коли у нас, в Галичині, є свої школи що вишлють нам всіх спеціалістів, всіх священників котрих Америка потребує?

Будівничим тих шкіл, семінаріїв та коледжів в Америці був Митрополит Константин Богачевський, молодий протеже Митрополита Андрея, бувший віце-ректор Львівської Семінарії, вікаріюс Блаженного Кир Йосафата Коциловського.  Він зрозумів, що найкраща церква, найбільш витончений танець чи хоровий спів, найбільше прив’язання до народніх традицій, не протистоїться модернізаційному процесу.  Без твердих основ віри та зрозуміння себе, знання своєї церкви і свого народу, жодна еміграція не втримається, як і не втримається народ.

А поселенці несли свої мрії-надії на доморобних вишиванках, на тендітних писанках, на буйному співі.  Та ще на варениках-пирогах, що будували церкви що п’ятниці, роками, десятиліттями.

Константин не бачив у своїй пастві поселенців, не бачив бідного пролетаріяту.  Він бачив нову провідну заможню верству котра на вільній землі зможе виплекати всі ті людські і державницькі прикмети котрими всіх людей наділив Всевишний.   Тут вони житимуть на славу Бога, на честь своєї хоч і дальшої але все ж таки Батьківщини.  Тут вирощуватимуть ті блага,  що на Рідних Землях їм ворог і нужда не давали осягнути.  А згодом, згодом, може і вони причиняться до відновлення багатої землі України, Богом благословленної,  добрими людьми збудованої. Може і матірній Церкві допоможуть, а може – молились – і таки побачать ті оспівані церкви і колись величні монастирі.

І Константин будував з допомогою своєї  пастви, своїх сестер-монахинь і священників, будував  підставові і вищі школи, семінарії, і два коледжі.  Жіночий коледж діє. Величаві будинки чоловічого  коледжу ще стоять,  хоч вже не чують студентського гомону. Забракло людей з навичками такої праці.  Бібліотека, музей, архів – все потребує рук і умів,  що – надіємся – ростуть у  ваших мурах.

Багато поколінь перед нами вложили чималі труди, вдало й невдало, вміло й невміло, щоб ми могли сьогодні спільно проводити цей зворушливий церемоніал.

Дозвольте мені прийняти цю велику честь надану мені сьогодні в імені тих неоспіваних будівничих українських католицьких шкіл.  І вітати Вас з розвитком української католицької науки на Рідних Землях.  Та пам’ятайте, перефразовуючи одне із вище наведених кличів,  що закони і інституції без потрібних навичок будуть пустими.  Плекаймо ці навички і наповнюймо їх правдивим добром.

А я дякую усім, особливо Владиці Борисові, за можливість причинитись до тої розбудови.