Промова Ярослава Грицака на врученні почесного докторату  Honoris causa Марті Богачевській-Хом’як

Від років я займаюся біографіями українських істориків й інтелектуалів. Мене особливо цікавлять ті, які були заангажовані у великий й амбітний проект: передумування України. Моїми героями є два Івани, доля яких була у тій чи іншій мірі пов’язана зі Львовом – Іваном Франком й Іваном Лисяком-Рудницьким. Мені повезло: працюючи над їхніми біографіями, я дістав доступ до їхнього обширного листування й спогадів. Кожен, хто працював з такими типами джерел, знає: вони є найцікавіші  – бо, серед іншого, служать невичерпним джерелом для всяких історій, слухів, пліток – всього того, що не прочитаєш в офіційній історії, але що робить основу історії справжньої, робить її, як би можна сказати, з крові і плоті.

Отже, Іван Лисяк-Рудницький був знаний з того, що ініціював проект критичного предумування історії України – rethinking Ukraine.  Заради цього, він гуртував навколо себе наукову молодь. Серед його учнів були такі знані нині історики, зокрема Марта Богачевська-Хомяк. Вони збиралися на приватних квартирах й мали довгі дискусії, за кавою чи чаєм.

Мало хто знає, однак, що після тих дискусій залишалося багато немитої посуди. І мити цю посуду приходилося Марті Богачевській-Хомяк, тоді молодій матері двох доньок. Вона теж була істориком, і теж належала до цього гуртка – але жодному з них не приходила в голову мити після себе посуду. Бо це не чоловіча справа.

Подібна історія сталася з одною з героїнь Марти Богачевської, Міленою Рудницькою – котра, була матірю Івана Лисяка-Рудницького. Пізньої осени 1918 р., коли у Львові була проголошена Західно-Українська Народна Республіка, вона, доктор математики Віденьського університету, прийшла до Народного дому, щоб помогти новопосталому українському урядові. Після недовгих роздумів, українські урядники вирішили відіслати її до воєнної кухні – бо це єдина справа, яку вони могли довірити жінкам.

У кухні народного дому Мілена Руднтицька знайшла багатьох знайомих: гімназисток й студенток університету, учительок, молодших і старших пань. Вони працювали там по 24 години на добу, проводжаючи з тривогою українських вояків, що прямо з кухні йшли у смертельний бій – і з полегшою зустрічали тих, хто вернувся живим. Та повного задоволення їм ця праця не давала. Бо важко було дивитися, як жінки з середньою і вищою освітою чистили картоплю, краяли цибулю і місили тісто. Не те, що вони не вміли цього робити – просто вони робили роботу, яку могли так само добре а навіть краще робити українські служанки, що працювали по польських сімях, а у час польсько-української війни опинилися без роботи. Лідери українського руху і військові коменданти не хотіли поза куховарством признати жінкам ніякого іншого поля праці.

Проект «передумування України» постав не стільки з  академічної, скільки з політичної потреби – відповісти на питання, чому впродовж ХХ ст. український змагання зазнавали поразки? Зрозуміло, що частина відповіді на це питання лежала у зовнішніх обставинах, нещасливій геополітиці і сильніших ворогах. Але навіть визнаючи зовнішні причини, не можна було оминути причин внутрішніх   – певних притаманних українському суспільству внутрішніх слабостей. Саме так підходили до передумування України Іван Лисяк-Рудницький та інші історики. Їм належаться чималі заслуги. Але тим більше помітні їхні недоліки: їхня Україна була і є чоловічого роду.

Значною мірою це відображає реальний стан речей. Український рух творив образ жінки як Берегині, на яку покладена важлива роль – виховування дітей і втримання сім’ї у національному дусі. А у реальному житті відсилав їх на кухню та в спальню. За кожним великим національним діячем стояла змучена жінка. Якщо український рух і вшановував певних жінок – як от кн. Ольгу чи Ольгу Басараб – то він вшановував за їхню мужність. А мужність – це, як видає сама будова слова, є чоловічою рисою, рисою мужа,  а не жінки.

Ця традиція зберігається й нині. Про Юлію Тимошенко говорять як про єдиного справжнього мужчину української політики. Тобто ми говоримо про неї як про жінку, але хвалимо її за її чоловікоподібні риси.

Ми вшановуємо нині Марту Богачевську-Хомяк як героїню іншого типу. Вона має  багато заслуг і багато наукових праць. Я, однак, серед усіх них хочу виділити одну: книжку Feminists despite themselves – або в українському перекладі: «Білим по білому». Це одна з книжок, з якої почалося найрадикальніше переписування історії України. У ній чи не вперше Україна постає власне у жіночому роді. Й показується, що одна з причин слабкості українського руху було власне ігнорування жіночого питання. Жінки самі мусіли вписати себе у цей рух – а щоб так зробити, вони ставали «феміністками мимо своєї волі».

Ця історія має пряме відношення до нашої церкви. Одною з перших організацій, що мала жіноче спрямування, був Інститут священичих вдів і сиріт у Галичині. У старім суспільстві смерть у молодому віці була банальністю, і стосувалася в однаковій мірі і селян, і священиків – двох головних верств українського суспільства, що складалося, як казали тоді, з попів та хлопів. Однак як селянська вдова та її діти ще могла вижити якось у великих сім’ях, доля священичих вдів була незавидною: з чоловіком вони втрачали майже все – парафію, місце життя, доходи. А головне: вони не могли дати освіти своїм дітям, як подобало дітям священика. Інститут свяшеничих вдів і сиріт постав власне з цієї потреби. Щобільше: він був однією з перших організацій, через яку священики залучалися до громадської праці. З неї постала нова греко-католицька церква, зі священиками, які не лише виконували свої священичі обов’язки, але й займалися активною громадською діяльністю – й одне було пов’язано з другим.

Треба було Марти Богачевської Хомяк, щоб це показати. Чоловікам-історикам такі сюжети не приходили до голови. Марта зараз пише іншу книжку, про свого рідного дядька митрополита Констянтина Богачевського. З розмов з нею, знаю що це буде цікава, але нелегка для читання книжка. Її батько а брат митрополита др. Данило Богачевський залишив одні з найцікавіших спогадів про визвольні змагання ХХ ст., «На возі і під возом». Так що ані національна, ані церковна традиція для Марти ніколи не була чужа. Навпаки, вона виростала в одній і другій. Але вона ставилася до одної й другої не лише з повагою, але й відповідальністю. А відповідальність, серед іншого, означає критичний перегляд і вилущення з них усього того, що є підставою нашої слабкості.

Марті повезло: вона дістала першокласну освіту. Після того, як її батьки, рятуючись від радянської влади, добралися аж до Північної Америки, Марта Богачевська могла там скінчити Колумбійський університет, а навіть захистити дисертацію. Вона писала її у відомого знавця російської історії проф. Марка Раєва і на російську, а не українську тему. Її попередили, що якщо вона писатиме на українську тему, вона ніколи не знайде собі роботу в американському університеті. Марта Богачевська-Хомяк писала про російських консервативних мислителів – певною мірою, вони були схожі на українських діячів Галичини, відомих своїм консерватизмом.

Але діставши перепустку у науку після захисту дисертації, вона вернулася до українських тем, за участю  і підтримки українських жінок у Північній Америці. Результатом стала книжка, про яку говорив вище. Книжка дістала дві високі нагороди: Премію Барбари Гельдт за кращу книжку про жінок у слов’янських студіях, та Нагороду Антоновичів за кращу книжку в українських студіях – нагороду, про яку кажуть як про українського Нобеля. Це є дійсно революційна книжка, і якби існувала нагорода за найбільш радикальне переосмислення української історії, я би її поставив на перше місце.

Але Марту Богачевську-Хомяк відрізняє ще одна риса, властива добрим публічним історикам. Нею є цілісність натури: вона не лише пише, як думає – вона ще поводиться так, як пише. Владика Борис говорить, що лише ті ідеї й речі лишать щось по собі, коли вони є підтверджені свідченням самопожертви.  У випадку Марти такою самопожертвою було закинення на якийсь час особистої академічної кар’єри заради того, щоб стати Директором Програми Фулбрайта в Україні. Як директор цієї Програми, вона пробувала впровадити в Україну нову академічну культуру – культуру відповідальності і солідарності науковців. Це є той етос, який дуже близький нашому університету.

 Особисто я навчився від Марти багато речей. До неї я вважав,  і ще подеколи вважаю, що університет був би ідеальним місцем для праці, якби там не було студентів. Марта навчила мене, що кожен науковець, якщо він хоче бути добрим науковцем, повинен навчитися робити три речі: писати книжки, викладати й адмініструвати. Якщо ми будемо писати тільки книжки, або навіть писати і викладати, ігноруючи адміністрування – значить, хтось буде адмініструвати замість нас. І то правдоподібно гірше за нас або навіть проти нас.

Переконати у цьому не просто. Це так само, як заставити чоловіків мити після себе посуду. Чи привчити їх до думки, що жінки і жіночі студії можуть чогось їх серйозного навчити. Не є секретом, що в уяві багатьох, якщо не більшості дипломованих чоловіків, жіночі студії  -це про аборти, а гендерні студії – про гомосексуалізм. Насправді ж, така уява є результатом того, що чоловіки не хочуть займатися жіночими чи гендерними студіями.  Ба більше: вони роблять все можливе, щоб цими студіями не займалися і жінки. А у результаті вони віддають жіночі справи у руки таких екстремістів, як Фемен. Правило є одним і тим самим: якщо Ви самі не робите чогось – за Вас це будуть робити інші, і то гірше за Вас і проти Вас.

Говорю це, бо в Українському Католицькому Університеті ми в останні місяці перейшли через подібні дискусії. І на мою дуже суб’єктивну думку, ми виявилися не зовсім готовими до них. Нам забракувало мужності. Тому коли сьогодні ми вручаємо звання почесного доктора Марті Богачевській-Хомяк, то це є не так угонорування Марти: ще один гонор, нехай навіть з наших рук, не так багато додасть до її заслуженої слави чи відніме від неї. Цей акт є радше угоноруванням нашого Університету: він мав мужність заявити, що буде приймаючи Марту Богачевську-Хомяк до лона свого професорського і докторського складу, він складає обіцянку, хоча й імпліцитну, дотягнутися до її рівня і її стандартів у всьому тому, що стосується науки: адміністрування, навчання і писання наукових праць.