Чому я не пішов на прийом до президента, або кілька міркувань про резолюцію польського сенату щодо Волинської трагедії 1943 року

Не люблю вдягати краваток. На мою думку, це – найнепотрібніша частина чоловічого гардероба. Потребу в ній бачу тільки одну: показати собі й людям, що ти підпорядковуєшся правилам і законам, які для тебе не роблять сенсу. Іншими словами: що ти є – конформіст.

За дилемою краватки стоїть більша: йти чи не йти на прийом до президента. Бо на офіційний прийом без краватки не ходять. Тим більше, коли це глава іншої держави – українські президенти, слава Богу, мене ніколи до себе не кликали. Польський – чи, точніше, його адміністрація – запросила мене разом із декількома українцями й поляками, які були на спільній панахиді за жертвами Волинської різні 1943 року, що 27 червня провадив у Варшаві Патріарх УГКЦ Святослав Шевчук.

Панахида відбулася рівно тиждень по тому, як польський Сенат прийняв резолюцію про Волинські події 1943 року. У ній їх охарактеризовано як «етнічну чистку з ознаками геноциду». Український екс-президент Леонід Кравчук назвав таке формулювання «неправильним», Львівська та інші обласні ради цю постанову засудили, а багато моїх знайомих просто кажуть, що Польща хоче нас поставити на коліна. Отже, якщо я піду на прийом до польського президента, то є загроза, що не лише буду конформістом у своїх очах, а й стану колабораціоністом в очах своїх земляків.

У міжвоєнному Львові була група інтелігенції, яка у 1920-х ходила на прийом до радянського консула. Оскільки пригощали там ікрою, то їх називали «ікроїдами». Радянське консульство у Львові вдавало тоді великого приятеля тамтешніх українців, а декому із них здавалося, що Українська РСР – то майже українська національна держава, де процвітає українська культура й розвивається українська нація. Минуло пару років, і після Голодомору 1932–1933-х та хвилі антиукраїнських репресій більше нікому нічого не здавалося. Але назва «ікроїди» лишилася як зневажливе прізвисько для всіх тих, хто схильний до компромісів і колаборацій – на відміну від національних героїв, які ладні були на тюремний хліб і воду, аби лиш не зрадити свого народу.

Отже, чи я би мав теж бути «ікроїдом»?

Це питання, підозрюю, після резолюції польського Сенату ставлю самому собі не я один, а досить численна група українців, різного віку й різної статі, яка останні 20 років працювала на українсько-польське примирення.

Моя відповідь: так не є. Принаймні, так ЩЕ не є. А якщо ми так не вважаємо, отже, ми чогось недобачаємо.

Кажуть, диявол сидить у деталях. Але ангели сидять у них теж. І часом знання цих деталей може рятувати від депресії.

Отже, деталь перша: резолюція Сенату є не найгіршим з варіантів, які могли бути прийнятими. У ній не вжито термін «геноцид» – чого домагалося багато польських середовищ поза Сенатом і найрадикальніші політики всередині його, – а лише «етнічна чистка з ознаками геноциду».

По-друге, у резолюцію не потрапив пункт: проголосити 11 липня Днем пам’яті мучеництва кресов’яків – вихідців із колишньої Східної Польщі, яка після Другої світової відійшла до України та Білорусі.

Третя деталь: сенатори визнали, що політика міжвоєнної Польщі щодо українського населення була несправедливою, і засудили акти помсти з боку поляків українцям у 1943–1945 роках.

Остання деталь стосується кулуарів: резолюція стала несподіванкою для декількох сенаторів, включно з маршалком (головою) Сенату Богданом Борусевичем. Вони мали надію, що пройде м’якший варіант. Або що прийняття резолюції відкладуть на пізнішу дату, і деякі гострі кути можна буде згладити.

Прийняття резолюції стало не лише їхньою поразкою – наголошую, поразкою неповною, не до кінця – це була ще й поразка української політики. Чи, краще сказати, наслідок її відсутності. Резолюція могла б мати компромісніший характер, якби Київ пробував чинити тиск на Варшаву. Натомість й українська влада, й опозиція цієї ролі не хотіли чи не вміли зіграти. Вплинути пробував лише комітет «Примирення між народами» на чолі з Леонідом Кравчуком, який був перед тим у Варшаві. За це членам комітету честь і хвала. Але він є громадською структурою. Натомість українські політики мужньо запхали голови в пісок. Відповідно, мають те, що мають.

Їхні польські колеги не набагато кращі. Тими днями розмовляв з одним із найкращих тамтешніх аналітиків. Він ледь контролював себе, коли говорив про місцеву політику та політиків. Теперішнього загострення польсько-українських стосунків можна було б уникнути, якби правляча Громадянська платформа (ГП) зайняла принциповішу позицію щодо минулого. ГП вважає себе партією прагматиків. Зокрема, вона ігнорує історичну політику. Мовляв, думаймо про майбутнє, а не про минуле. У результаті історична пам’ять є монополією опозиції, насамперед партії «Право і Справедливість» (ПіС). А позиція ПіСу радикалізується. Вистачить, може, такого прикладу: після помаранчевої революції чи не найближчим приятелем і союзником Вік­тора Ющенка був Лех Качинський. Його ж брат і лідер ПіСу Ярослав півроку тому сказав, що досить перепросив за вину поляків перед іншими народами. А тому більше ні перед ким – включно перед українцями за «акцію Вісла» – вибачатися не буде.

Польська влада у справі навколо Волині не знає, на яку ногу стати. З одного боку, вона хоче євроінтеграції України, і заради того готова заплющити очі на багато гріхів і грішків Януковича. Але вона також розуміє, що Янукович і його люди не можуть служити добрим партнером у справі Волині. Скажімо, поява Віктора Федоровича на офіційній зустрічі з президентом Коморовським, з огляду на те, як «люблять» Януковича у Західній Україні, може не так помогти, як зашкодити польсько-українському примиренню. Тому Варшава взяла курс на підтримання тільки тих ініціатив, що йдуть від українських недержавних структур – як от Греко-католицької церкви чи Української православної церкви Київського патріархату.

Із цього випливають два висновки для нас, мирян, – не політиків. По-перше, справа польсько-українського примирення не є тим, що в теорії ігор називають ситуацією zero-sum game – «гра з нульовою сумою». Коли може виграти лише один учасник, і його виграш означає повну поразку суперника. Резолюція Сенату щодо Волині не є ані повною перемогою польських радикальних політиків, ані повною поразкою тих, які дбають про польсько-українське примирення. Вона є радше «нічиєю».

Важливо, однак, на майбутнє уникати ситуацій, що можуть звести стосунки між Варшавою і Києвом до гри з нульовою сумою. Навпаки: треба утримувати цю гру в режимі, коли від поступок кожної сторони виграють обидві.

Другий висновок: теперішні польсько-українські стосунки стали заручниками політиків, які дбають більше про електорат, аніж про довготривалу перспективу. Тому не можна залишати їх у руках таких політиків. Потрібно щось таке, що називається «народною дипломатією» – громадські ініціативи священиків, істориків, журналістів та інших людей, яким залежить на тому, щоб стосунки між поляками й українцями були і залишалися нормальними.

Говоримо, що, порівняно з попередніми річницями Волинської трагедії, 1993-го та 2003 року, теперішній стан справ значно гірший. І це правда. Забуваємо, однак, додати: маємо на увазі політичний стан. Натомість теперішні дискусії показують важливу тенденцію: уперше в них повноправно включилося громадянське суспільство. Досить назвати діяльність комітету «Примирення між народами», спільну заяву українських церков щодо Волині. Чи панахиду за участю патріарха Святослава Шевчука та польського президента Броніслава Коморовського, а особливо спільну заяву про примирення між Українською греко-католицькою і Польською римо-католицькою церквами, прийняту 28 червня. Це – зразки вдалої народної дипломатії, на яких варто повчитися і перейняти політикам.

Я таки не пішов на прийом до польського президента, бо не захотів вдягати краватку. Але був на панахиді. Сказати, що вона досягла мети, – це мало сказати. Вона, як і взагалі участь церков у справі польсько-українського примирення, переводить дискусії в іншу площину, в якій заяви безвідповідальних політиків звучать, як дитяче белькотіння.

З іншого боку, було б наївністю вважати, що одна панахида чи одна спільна заява розв’яже всю справу. Блаженніший Шевчук після панахиди навів слова з Євангелія – «на запитання апостола Петра: «Скільки разів треба прощати? Чи маю до сімох разів прощати?» Христос відповів: «Не кажу тобі до сімох разів, але до сімдесят разів по сім».

Колишній держсекретар США Мадлен Олбрайт передала цю формулу іншими словами: примирення між народами подібне до поїздки на велосипеді – як тільки перестаєте крутити педалі, зразу падаєте з нього.

Поляки й українці не єдині народи, які мають тяжку історію і які пробують над нею помиритися. Насправді після Другої світової війни таких прикладів примирення маємо досить багато. Постало навіть щось на зразок теорії того, як правильно примирятися. Одне з її правил гласить: немає чогось такого, як примирення раз і назавжди. Примирення – це постійний процес, а не лише одноразові акти. Тому не треба сприймати кожну невдачу як кінець історії.

Резолюція польського Сенату не є подією величини Голодомору чи сталінських репресій. Вона є лише ще однією резолюцією. Нам треба продовжувати крутити педалі. Бо, словами класика, важлива не лише мета – важливий сам процес

Джерело: Gazeta.ua