Цього академічного року в УКУ стартувала оновлена програма зі Світоглядного ядра. Студенти бакалаврських програм мали змогу прослухати додаткові курси в трьох напрямках: «Бог і я», «Люди і я», «Світ і я». Надія Калачова, викладачка курсу «Homo spiritualis. Путівник найважливіших християнських понять», ділиться враженнями від навчального семестру, що добігає кінця. 

Я дуже люблю слухати та переповідати історії. Тому почну з історії про освіту та вишневі кісточки, яку почула від Олександра Філоненка, професора та богослова з Харкова. Одного разу Олександр був на виставці харківського фотографа Бориса Михайлова. Це була серія фотографій, що вибудовувалася в цілісну розповідь. На них чоловік в пошарпаному одязі, схожий на міського божевільного, стоїть на зупинці. Його руки забруднені чимось червоним. Наступне фото роз’яснює сюжет. Чоловік дістає кісточку з вишні, йде на інший кінець зупинки та викидає її. Згодом повертається, бере вишеньку, йде в сквер неподалік, вириває яму та закопує її. Тоді знову йде на зупинку, бере з пакета нову вишню, і повторює процес. Наприкінці дня він втомлений, адже сумлінно працював. 

«Якби ми запитали того чоловіка, що ж він робив, він відповів би, що садив вишневий сад, – пояснює професор Філоненко. – Більш того, якби через рік він повернувся на це місце і не побачив би там дерев, він би вирішив, що просто зробив щось неправильно – вибрав не те місце, вирив неглибоку яму, не використав добрива, не помолився. І ось ця розповідь, навела мене на думку про те, що ми, викладачі, також постійно думаємо, чому у нас все погано з освітою. Ми розробляємо навчальні плани, працюємо над тестами, намагаємося бути добрими до студентів на іспитах. Ми багато трудимося. І дуже втомлюємося. Але в цей момент я подумав, що нам вартувало би відповісти на одне запитання: «Де ми втратили кісточки?».

Саме це запитання я задаю собі наприкінці мого першого в житті семестру у ролі викладача. Гостроти питанню додає тема курсу, адже коли йдеться про Бога, страх схибити зростає. Аналіз курсу, підрахунок втрачених кісточок, – моє домашнє завдання на літо. Сьогодні ж хочеться пригадати один з найрадісніших моментів навчального семестру, коли мені, як викладачу, здається, таки вдалося бути садівником, а не міським божевільним.  

Коли я розробляла курс, то серед іншого ставила за ціль не лише розповідати про Бога, але спонукати студентів шукати Його в їхньому життєвому досвіді. Одне з навчальних завдань, яке отримали студенти, – написати лист до Бога. Коли я навчалася в УКУ на програмі з журналістики, наша група також писала Богові листи. Ідею запропонував Ігор Балинський, тодішній керівник Школи журналістики. Це завдання вимагало від нас відвертості, але результат виправдав себе. Це був справді глибокий досвід для цілої нашої групи. Тому я і вирішила повторити цей експеримент вже в ролі викладача.

Якщо вас цікавить, які запитання нуртують в розумі і серці п’ятнадцяти студентів УКУ, запрошую вас прочитати уривки з їхніх листів до Бога. Публікую їх з дозволу студентів. З великою вдячністю за їхню відкритість та сміливість! 

Боже, спершу маю сказати, що не бачу сенсу з Тобою вітатися. Вітаються з тими, хто приходить. А ти ніколи не приходиш, бо ніколи не йдеш. Ти є завжди.

О. 

Христос роджається, Господи! Вітаю Тебе. 

М.

Пробач мені за довгу відсутність в молитвах. Лише зараз, пишучи цей лист, зрозуміла наскільки мені тебе бракувало. 

І.

Привіт, татусю. Здається, саме так нас просили звертатися до Тебе. Але для мене це слово зовсім не є близьким та рідним. Ти ж і так про це знаєш! 

М. 

Татку, я б хотіла з Тобою поговорити, але дуже часто мені здається, що насправді я сирота і немає в мене жодного небесного батька.

У дитинстві я щиро вірила в святого Миколая і переконувала всіх навколо, що саме від нього ми отримуємо подарунки. Я розчарувалася. В якусь мить відчула себе обдуреною, зрадженою, спустошеною. Найгіршим виявилося усвідомлення, що не так вже й складно мене обманути. 

Мені здається, що так багато речей може змінитися, якщо я віднайду Твою присутність. Я готова до цих змін. Але найбільше мені не хочеться обманутися знову. 

Сподіваюся, цей лист має адресата. Сподіваюся, я не сирота. 

О.

Боже, важко писати Тобі, коли в голові тисяча сумнів. 

Наші розмови з Тобою досить банальні. Були часи, коли я звертався до Тебе майже щодня. Мені подобалося сидіти на краю ліжка і виголошувати свої переживання, проблеми та бажання. Може, в тому монолозі і був Ти?

Я розумію, що ми лише люди, і не зможемо абсолютно дотримуватися всіх Твоїх постанов. Але, сподіваюся, в тебе можна вірити без церкви. Бо в ній я зневірений. Я знаю, що є різні церкви, а в них є як і хороші, так і жахливі люди. Але як може верхівка церкви покривати злочини? Коли я чую про це, здається, що святість вже мало де залишилася. 

Татку, я дійсно хочу вірити, проте не віриться. Сподіваюся, все ще попереду. Амінь!

О. 

У моєму житті є багато моментів, коли сльози падають мені на коліна, а я просто дивлюся у небо, виговорюючись, напевно, Тобі. Чомусь у церквах мені не хочеться цього робити. 

П.

Будь ласка, нагадуй, що ми не маємо заслуговувати на твою любов, ми не маємо бути ідеальними людьми, з рівнем англійської С2, щоб нас любили. 

О.

У мені боряться дві думки – що я корисний і що я безтолоч. Але мені цікаво, ким мене бачиш Ти? Хто я для Тебе? Я Тобі потрібен? Я хочу бути потрібним!

А.

Боже, я не боюсь тебе розчарувати, бо на щастя ця функція в Тобі відсутня. Я боюся поміняти Рембрандта на розмальовку. Якщо віра – це опертися на тебе, то я готова вилізти тобі «на баранчика», лиш би знати, що буду тією, ким мене бачиш Ти.

О.

Я так хочу, щоб ти сприймав мене такою, як я є. Сподіваюся, Тобі не властиві ті етикетки та ярлики, які Тобі приклеюють люди.

М. 

Боже, я люблю чай з молоком, сніг, красиві і затишні будинки, а ще курити. Я не можу бачити наслідки цього в майбутньому. Тому, якщо я вже пишу Тобі, прошу, якщо це щось погане, дай мені знати, коли мені варто зупинитися.  Я готова прийняти це від Тебе. 

О.

Боже, інколи я починаю сприймати все, що маю, як належне. А часом (впевнена, ти це пам’ятаєш) у молитвах до Тебе я плачу та жаліюся на свою «гірку долю». Цікаво, але тільки зараз я усвідомила, що деякі звичайні події в моєму житті не були такими звичайними. Саме через них я зараз є такою, як є. І якщо тоді я жалілася Тобі, то зараз хочу сказати – дякую!

Х. 

Я ніколи не втрачала Тебе! Ні тоді, коли ревно ходила до церкви, ні тоді, коли згадувала про тебе раз на місяць. Ти був поруч. Ти все ще поруч. 

Інколи мені важко бачити тебе в категоричності церкви, в осудженні грішників. Я хочу вірити, що ти відчуваєш страждання, радість, сум та горе кожної людини. Що ти співпереживаєш нам цілим серцем і хочеш, щоб ми були щасливими, хоч часто ми і робимо вибори, які шкодять нам самим. 

Дай мені мудрості і мужності винести все, що чекає на мене. І йти тим шляхом, який Ти мені призначив. Я не маю віри, але я відчуваю, що з Тобою краще. 

А. 

Люди не можуть побачити твоє світло, бо одягають сонячні окуляри, та і я часто ношу їх. Я часто не помічаю Тебе у дрібницях: у старенькій бабусі, яка продає квіти, у листі дерев, яке шумить, створюючи симфонію, у дівчинці з табору, яка дарує мені свою найкращу наклейку, бо любить мене. 

О.

Я знаю, чому Тебе порівнюють із сонцем. Воно, мабуть, Твоя доброзичлива підказка, щоб ми трохи краще Тебе розуміли. Я так сильно люблю сонце, хоч воно надто яскраве, але тільки в його світлі можна бачити красу всього навколо. Боже, хіба ти не такий самий для нас? Безмежне яскраве сонце, без світла якого не може існувати жодної краси?
Із сумнівами в серці, але палким бажанням любити. Твоя. 

С.

Я досі не знаю, чому плачу, коли молюся? Я не знаю, чому я так палко захищаю Тебе перед тими, хто не просто не вірить, але не дає тобі шансу увійти до їхнього серця. А потім я тихенько прошу про людину, яка так само палко доведе Твоє існування й мені.

Я хочу, що ти знав, я не ідеальна християнка, але я надзвичайно сильно Тебе люблю. Я знову плачу. Тепер, здається, розумію чому. Думаю, саме так на мене впливає відчуття Твоєї присутності. Знаєш, а написати тобі було не такою вже й поганою ідеєю. Бодай на одне зі своїх запитань я вже отримала відповідь. 

Н. 

Боже, Ти стукав до мене з уст моєї мами, стукав з самого народження, але я почула Тебе тільки зараз. До цього мої вуха були затулені моїми ж руками. 

Я все більше і більше відчуваю, що Ти поруч. Витираєш мої сльози, дуєш на мої рани, підтягуєш кутики моїх вуст для посмішки. Ти моя твердиня! Не дозволяй мені більше ніколи затулювати вух. 

Прошу тебе не розчаровуйся в своїх дітях, коли вони неправильно використовують свободу, бездумно читають молитви, коли засуджують або не визнають тебе. Знаєш, скільки б разів Ти не застерігав «Пектиме!», ми все одно торкаємося гарячого. Але ти й надалі будь поруч. Дуй на наші обпечені руки. 

Н. 

Я завжди була впевнена, що ми не одні. Я не читала Біблію. Мені не подобається, коли люди в церкві цілують ікони. Але я знаю, що ти мене любиш. Просто любиш. 

Сьогодні я йшла додому з порожньою сумкою на плечі. В якусь мить я злякалася, бо подумала, що її немає. Моє плече перестало відчувати її – вона була такою легкою, нести її було зовсім не складно. Може і з Тобою відбувається те саме? Люди лякаються, бо відчувають, що Тебе немає, хоч Ти поруч. Бо відчувати любов не складно. Дивне порівняння, але я думаю, Ти розумієш, про що я. 

Ок. Не буду закінчувати, бо це означає прощатися. Дякую. Довіряю Тобі. 

О.