Дорога Ліно Василівно!

Цими днями на Ваше ім’я надходять вітання від усього світу, де тільки й розсіяно українського цвіту. А в спільноті Українського католицького університету стільки умів і сердець захоплено резонують на Ваше поетичне слово, що для нас просто немислимо залишитись осторонь і не висловити добрих слів на Вашу адресу.

Складаючи це вітання, нам не складно добирати високі слова – складно не зранити велику чутливість Вашої душі, такої вразливої до парадних слів і фанфарних ефектів: «Митцю не треба нагород, Його судьба нагородила…». Але як не сказати Вам, що саме у Ваших рядках прочитується ота первинна субстанція Поезії, яка і є Господнім даром?! «Ще слів нема. Поезія вже є» – так може сказати лише той, хто відчуває саму плоть Логосу.

В радянський час слово Ліни Костенко ходило від села до села, від серця до серця, зігріваючи душу так, як колись це вдавалось лише лірникам. Бо вони також «…захлиналися лихом», виходячи поміж люди, «забинтовані білим сміхом».

І скільки українських дівчат записувало у свої нотатники:

Я чую дощ. Він тихо плаче правду,

що я когось далекого люблю!

І скільки чисто виголених чоловіків, приходячи у свої офіси, не могли струсити з себе отого совісливого:

Шукайте цензора в собі.

Він там живе, дрімучий, без гоління.

Він там сидить, як чортик у трубі,

і тихо вилучає вам сумління.

Хай воздасть Вам Господь сторицею, Ліно Василівно, що Ви вже стільки літ «в антинароді любите свій народ» і вмієте перебувати з ним у горі й радості, але не миритися з ним у його безчесті. Бо хоч і відібрано в нього чимало засобів для порятунку, завжди залишається з ним Ваша поетична формула:

Єдине, що від нас іще залежить, –

Принаймні вік прожити як належить.

Й важливо, що саме з цього щоразу починається цикл народного преображення: вернутися до головних цінностей, до освячених часом кращих традицій свого роду – і прожити свій вік, як Бог повелів.

З роси і води Вам, Ліно Василівно, – на многії і благії літа!

Від імені всіх Ваших шанувальників в УКУ,

+ Борис

ректор