В Українському католицькому університеті під час Першої науково-практичної конференції «Фахова освіта у сфері психічного здоров’я: світовий досвід, українські перспективи» близько 200 фахівців з України, США, Ізраїлю та Великобританії обговорили, як налагодити взаємодію між академічним та медичним середовищем і реформувати фахову освіту у сфері психічного здоров’я в Україні.

Серед учасників конференції – академічні вчені, психіатри, клінічні психологи, психотерапевти та представники МОЗ і МОН України. Вони окреслили виклики та проблеми в українській освіті та визначили, яку роль у цьому відіграють державні та громадські інституції.

«Завдання конференції – це налагодити місточки між професіями, без яких неможлива охорона психічного здоров’я. Сподіваємося цей захід буде нагодою подискутувати, а найголовніше – напрацювати спільний план дій. Можна вносити свої пропозиції під час відкритої дискусії. Хочемо якісних змін у системі освіти психічного здоров’я», – зазначила Вікторія Горбунова, співорганізатор конференції, завідувач кафедрою клінічної психології УКУ, керівник магістерської програми з клінічної психології з основами когнітивно-поведінкової терапії.

Психотерапія – ремесло, мистецтво чи наука – дискусійне питання, яке по-різному розглядають представники академічних та медичних кіл у сфері психічного здоров’я.

Роман Кечур, кандидат медичних наук, доцент кафедри психіатрії та психотерапії факультету післядипломної освіти Львівського національного медичного університету ім. Данила Галицького, переконаний, що психотерапії неможливо навчитися суто в академічному середовищі, бо вона потребує практики. “Треба дійти спільності у тому, що таке психотерапія – це професія чи спеціалізація? – зазначає науковець. – Якщо це спеціалізація, то треба визначити базові спеціальності, якими мають оволодіти студенти. Загалом до системи творення освіти в Україні треба залучати інституції у сфері психічного здоров’я, які вже 20 років займаються своєю діяльністю, а не державні установи». За його словами, психотерапевтична освіта в Україні здійснюється за двома напрямками – 5-10% ринку праці в охороні здоров’я займають спеціалісти, які здобули академічну освіту у медичних вишах, а 95% ринку – це педагоги, соціальні працівники, психологи, які надають психотерапевтичну або специфічну допомогу високої кваліфікації.

Галина Пілягіна, доктор медичних наук, професор кафедри дитячої, соціальної та судової психіатрії НМАПО ім. П.Л. Шупика, також звернула увагу на прикладний підхід у психологічній освіті: «Психологи, які не попрацювали впродовж 2-3 років у відділенні з пацієнтами з розладами, не можуть розрізняти хворих і здорових людей. Це досвід, для цього недостатньо прослухати курси». За її словами, стигматизація психіатрів є досі проблемою суспільства, тому здебільшого йдуть саме до психологів. Інша проблема – це нерозуміння деякими психологами меж своїх компетентностей. Вона перезвала переваги та недоліки у роботі лікарів-психіатрів та лікарів-психологів. Так, якщо лікарі-психіатри можуть використовувати фармакологію, то лікарі-психологи не мають такого права і загалом вони обмежені у функціональних обов’язках.

«Жоден підручник не навчить, як лікувати людину з шизофренією, так само як і жоден лектор цього не пояснить. Ці знання здобуваєш з досвідом роботи і тоді розумієш, як поводитися – триматися на відстані, бути обережним чи поступово наближатися до хворого. Ідеального рішення поки немає», – зазначає психіатр Олександр Мироненко.
На його думку, головний критерій якості освіти у сфері психічного здоров’я – формування фахового світогляду. «Перший принцип, яким треба керуватися у психотерапії – «не нашкодь», а далі вже – «допоможи», – зосереджує увагу фахівець.

Директор Інституту психічного здоров’я УКУ та УІКПТ Олег Романчук назвав ще одну проблему в освітній сфері психічного здоров’я – це відсутність регуляції якості. Йому доводилося стикатися з так званими фахівцями, які проводили курси, не маючи акредитації.

«Якщо хтось береться лікувати методом КПТ, то це має бути якісно. Якщо до цього вдається нефаховий спеціаліст, то в подальшому це знижує довіру пацієнтів до цього методу. На жаль, ми як асоціація не маємо жодного впливу на цю ситуацію. Можемо лише написати лист-звернення з проханням припинити таку діяльність або розірвати партнерство», – зазначає Олег Романчук.

Андрій Шевцов, доктор педагогічних наук, професор, директор Департаменту атестації кадрів вищої кваліфікації та ліцензування Міністерства освіти і науки України, науковий керівник кафедри ортопедагогіки та реабілітології НПУ імені М.П. Драгоманова, наголосив на тому, що зв’язки між академічною освітою і практикою є головною ціллю реформ.

«Саме практика дає замовлення на освіту. Взаємодія між підходами може бути різною і треба думати про їх синхронізацію. Прагнемо, щоб освітні програми були наближені до професійних програм, а акредитація програм до професійної акредитації», – зазначив він.
Як зауважив професор, впровадження Болонського процесу не досягло цілей, поставлених у 2004 році: «Мобільність наших студентів практично нульова. Лише деякі програми можуть похвалитися, що дипломи їх студентів визнають закордоном».

Реформувати галузь можна через розробку національної стратегії охорони психічного здоров’я, вважають фахівці. Це вимагає низки кроків, серед яких – визначення меж та змісту компетентностей фахівців різних спеціальностей, які працюють у цій сфері.