Проект «Наставник для студента» розпочинає серію інтерв’ю з менторами, які розповідають про те, чому погодилися долучитися до програми, співпрацювати з вмотивованими студентами УКУ та ділитися досвідом із новим поколінням. Першим про бачення менторства та своєї ролі в програмі розповів Роман Савченко, екс-директор офісу управління проектами компанії SoftServe, нинішній керівник відділу Mergers&Acquisitions, випускник першого набору програми MSc in Technology Management.

– Пане Романе, розкажіть, що спонукало вас погодитися на участь у програмі.

– Одним із моїх основних обов’язків протягом тривалої частини професійного життя було розвивати компетенції наших проектних менеджерів та забезпечувати їхні кар’єрний ріст і розвиток. Виходить, що певною мірою я вже давно займаюся менторством. Закінчивши Львівську бізнес-школу, так чи інакше я був пов’язаний з університетом, тож коли мені запропонували подібну діяльність, подумав: чому б і ні? Якось розповідав організаторам проекту наставництва: я був би радий, якби в моєму дитинстві та молодості була можливість отримувати знання у такий спосіб і якось верифікувати себе. Завдання ментора для мене полягає не в тому, щоб дати відповідь, а допомогти її знайти людині.

– Якими були ваші перші враження від наставництва? 

– Позитивні та дуже різні. У мене двоє менті: один – студент 3-го курсу, інша – першокурсниця. Якщо мета участі першого більш-менш зрозуміла (він знає, що йому цікаво обговорити, в якому напрямку розвиватись), то зі  студенткою дещо складніше: вона тільки почала своє професійне навчання і тут, скоріш за все, важливо надати їй розуміння інструменту менторства.

Обидва кейси для мене, як наставника, дуже цікаві, адже з обома студентами маємо різні стратегії комунікації відповідно до запитів, які разом вирішуємо. Структура бесіди та роботи багато в чому відрізняється, але завжди є спільні параметри. Наприклад, ми зустрічаємось раз на два тижні, у кожного студента є чіткий час для зустрічі, плюс можливість контактувати зі мною, коли завгодно через месенджер, телефон чи електронну пошту. Ще одна спільна річ: менті самі вибирають тему наступної бесіди; прийти із розумінням того, про що хочуть говорити – їхнє завдання. Звісно, це зовсім не означає, що у розмові ми не відійдемо від основної теми, але щоразу після зустрічі я запитую, чи студенти досягли поставленої цілі. 

– Яким ви бачите фідбек студентів, з якими працюєте?

– Мені хочеться вірити, що їм цікаво, а з того, як ми спілкуємось, цю думку можна припустити. Я можу помилятись, але мені здається, що обоє менті в результаті програми будуть іншими людьми, і в цьому буде, зокрема, моя заслуга. Я хочу поділитися з обома життєвим досвідом, дати більш зважену точку зору на зовнішній світ та допомогти зробити стрибок уперед.

Є вислів «вчитися на чужих помилках» – так не працює. Важко й зорієнтуватися в умовах навчального закладу, адже нереально одразу перевірити, чи реально застосувати знання на практиці і побачити, як усе працює в твоєму випадку та конкретній ситуації. Тут стає у пригоді мій життєвий досвід, який дозволяє подивитися на ситуації з іншого боку, зрозуміти, що люди на роботі не бувають добрими чи поганими – вони думають інакше, мають власний тип мислення, також зумовлений життєвим досвідом. Наприклад, мій старший менті паралельно працює в офісі та бачить дисонанс із тим, що відбувається на роботі та в університеті.

– Що корисного ця програма дає вам, окрім можливості обмінятися досвідом?

– Усім людям важливо бути в соціумі, а вже в ньому – усвідомлювати свою значущість. Для мене це один із способів не просто поділитися знаннями, а й здобути ще одне досягнення, сказати собі: окей, я приніс користь людині та якось змінив її життя. Так відбувається з будь-ким, хто досяг певного рівня професійності: є бажання поділитися знаннями. В ІТ це дуже поширено: змусити junior-a чи middle developer-а піти, наприклад, на конференцію важко, а от seniora чи architectora – значно простіше, адже їм уже потрібно задовольнити внутрішню потребу. Це і є соціальне призначення. Крім того, особисто мені хотілося б повернути борг цьому навчальному закладу.

Я не відчуваю жодних проблем із часом, бо для мене це всього лише дві години раз на два тижні. Перед зустріччю присвячую час тому, щоб подумати про скору розмову, а опісля можу підібрати для студента якусь статтю чи книгу, фільм чи відео з TED. Але це не займає багато часу, тож я не відчуваю якого-небудь зайвого навантаження. Знову ж таки: за довгі роки роботи в компанії я звик допомагати людям. 

– Як ви вважаєте, чи можливо вплинути на людей в інших компаніях чи сферах та як спонукати їх до менторства?

– По-перше, вони мають знати про таку можливість. По-друге, багатьом людям, які могли б бути менторами, невідомо, як це працює та про що говорити з людиною, молодшою на років 20. Я порівнюю студентів зі своєю донькою, думаю: окей, а про що я говоритиму з нею вже через років 3-5? Ще важливо пояснювати, чим менторство відрізняється від інших методів навчання, наприклад, коучингу та які цілі й задачі повинні ставити перед собою наставник і студент. У нашій компанії є ряд програм, спрямованих на формування культури навчання менеджерів щодо того, як стати менторами. Звісно, далеко не всі компанії можуть дозволити собі подібні освітні проекти.

– Ідея менторства запозичена із західної практики. Чи могла б вона стати популярною і в інших університетах в Україні, на вашу думку?

– Гадаю, що так, але для цього потрібні хороша інфраструктура і ком’юніті. В УКУ та LvBS немає з цим труднощів: тут є зацікавлені люди, що готові вкладати свій час, та розуміють: студенти, які зараз навчаються, – це двигун розвитку країни через 5-10 років. Я не впевнений, що такі ком’юніті наявні в інших університетах. Коли я згадую свій перший університет, то розумію, що там така програма не запустилась би: кардинально там не змінилося нічого за роки, що минули.

Більше всього я боюсь, що буде певна штучність. Наприклад, продумати класичну програму для студента з кроками типу, як скласти резюме чи як пройти співбесіду. Так, це хороші навички, але з іншого боку: чи для кожного студента 1-го курсу реально скласти резюме? Усі роботи за цілями мають бути індивідуальні. Я не знаю, які університети і ком’юніті можуть собі дозволити такі програми, адже вони будуть високозатратні. Спочатку слід серйозно присвятити час на формування цілей кожного студента, а вже потім підбирати ментора. Це довготривала робота, але все це мені подобається!

– Будучи вперше залученим до програми «Наставник для студента», чи могли б ви вже поділитися порадами для інших учасників?

– Перш за все, слід починати роботу в напрямку довгострокових цілей, у рамках яких відбуватиметься співпраця, і конкретних короткочасних: що студент повинен зробити до наступного візиту. При цьому, основний драйвер повинен залишатись у менті, а не ментора: саме він задає конкретний напрямок, що йому чи їй цікаво для наближення до поставленої цілі. Дуже часто для менті неочевидно, що йому зробити, щоб розібратись. Для нас це дуже просто, але для молодої людини – відкриття, адже не було комплексного погляду на питання в силу свого життєвого досвіду, а навіть його відсутності. Наша задача – допомогти студенту визначити цілі, правильно спрямувати його та підштовхнути до кроків, які треба здійснити для реалізації.

Текст: Антоніна Чундак

Фото: Лесик Урбан