Бувають запитання, яких ми ніколи не ставимо самим собі й одне одному, оскільки відповідь на них здається очевидною. Насправді ж найчастіше, запозичені з досвіду інших часів, інших народів, загальновідомі формули — наче одяг із чужого плеча (може, й гарно, але не відповідають ні зросту, ні клімату). Вони заважають рухові вперед і, що найсумніше, — до пори до часу прикривають необхідність дати власну відповідь.

Наприклад, що таке національна незалежність? Навіщо вона потрібна й чому така жадана? Про це я одного разу запитала Мирослава МАРИНОВИЧА — письменника, публіциста, філософа. Втім, чи потрібно в Україні відрекомендовувати Мирослава Мариновича?..

— Далеко не всі народи мають власну державність. Траплялися в історії випадки, коли, виходячи зі складу однієї імперії, народ не бачив нічого для себе поганого у входженні в іншу. Отже, річ не тільки в здобутті незалежності як такої. Можна припустити, що в основі прагнення до незалежності лежить якась інша проблема, яка це прагнення живить і підтримує. Яка? Га личина була у складі Австро-Угорщини, Польщі, СРСР. Є з чим порівнювати…

— Справді, порівнювати є з чим. Якщо говорити про всю Україну, то до вашого переліку я додав би ще Литовське князівст во, у складі якого Київська Русь почувалася дуже незле. Певний час литовський «окупант» навіть релігію перейняв у підлеглих, а відтак — і чимало елементів культури. Інший приклад порівняної комфортності — Австро-Угорщи на, яку в Галичині й досі любовно і по-домашньому називають «небіжка-Австрія». Саме Габсбурги захистили українців (русинів, як вони тоді себе визначали) від польського експансіонізму й робили все, щоб урівняти сили обидвох народів. А якою вдячністю відгукувалося селянське серце на нещадну боротьбу австрійських імператорів із чиновницькою корупцією! Отож не дивно, що у Львові організовують перфоменси на тему «зустрічі ясновельможного цісаря», а в Чернівцях колишній спікер Верховної Ради Арсеній Яценюк відкрив пам’ят ний знак на місці, де стоятиме пам’ятник Францу-Йосифу.

Чи означає це тугу за імперською підлеглістю? Вочевидь, ні! Навіть припустити таке було б кумедно. Бо в цій тузі є щось швейківське: незлобива іронія над монархом, якого навіть трішечки любиш, а ще більше — смачна іронія над собою, яким ти був у часи зеленої юності. Саме це й відрізняє, здається, вшанування Франца-Йосифа в Галичині й на Буковині від вшанування цариці Катерини в Одесі. Там ми бачимо виразну тугу за імперією і за самодержавною величчю. Це одвічна російська туга за «кормчою» рукою, яка звільнює тебе від відповідальності.

Перебування під Польщею і Ро сією — це в чомусь радикально відмінні періоди. Обидві дер жави мали значний вплив на еволюцію українського духу, але діяли по-різному. Польща кувала в ньому бунтарство. Романтич ний період «Речі Посполитої трьох народів» швидко скінчився, і гординя польської шляхти врешті переступила будь-які межі. У концепції «місії на Схід» не залишалося місця особливостям українського духу: все, що не відпо відало високому польському зразку, було проголошене вторинним, єретичним, відсталим. Так Поль ща власноруч нищила своє майбутнє. У ХХ сто літті польський націоналізм діяв як дріжджі в застиглому українському «тісті». Він надав форми стихії українського бунтарства і буквально виліпив націоналізм український «на образ свій і подобу».

Росія діяла інакше. Вона постійно твердила про братерство й вічну дружбу. Та що там дружбу — ми один народ, і віра в нас одна! Це діяло як спів сирен, що відбирає тяму, бо ж не всі бачили, як заселяли «одну Сибір неісходиму» українськими бунтарями. Та й завжди залишалася надія, що лихо якось омине одвічну українську «хату скраю», оповиту цвітом вишневого садочка… Ось чому Росія, на відміну від Польщі, ліпила вже не волелюбного українського бунтаря, а покірного українського наймита, служаку, армійського старшину, гордого від думки, що старший брат удостоїв його влади роздавати солдатам онучі.

Проте, попри всю відмінність їхніх впливів, і Польща, і Росія в певний момент доходили висновку, що з українством майже покінчено, — треба лише трохи дотиснути, і проблему буде вирішено остаточно. І саме в цей момент наставало вивільнення України.

Ось чому раз у раз спадає на гадку, що бути б отим русичам-русинам-українцям аморфною етнічною масою, яка вдовольнялася б таким-сяким вегетуванням у чужих імперіях, якби не «воріженьки», котрі все намагалися переінакшити її на свій копил. Саме вони примушували оту етнічну масу ферментувати, шукаючи собі іншого прихистку. Навіть тепер: ну не шукала б собі Україна захисту в НАТО, жила б собі любесенько в нейтральному статусі, як це було на початку 1990-х, — якби не російська гординя, котра щосили домагається, щоб армійський старшина облишив своє отаманство й покаянно повернувся у свою каптьорку.

Отож чи не те саме маємо сьогодні, коли у відчаї вимикаємо телевізор, аби не дивитися на ці сороміцькі борсання України? Як їй поки що некомфортно у своїй «однині»! Вона все ще не звикла довіряти самій собі, жити без чужого зразка (не важливо, наслідуючи його чи відштовхуючись від нього). Таким самотнім був би ще єврейський народ, якби в нього не було Бога.

То чи означає це, що україн ський націоналізм не має в Ук раїні майбутнього? Та ні, він завжди матиме майбутнє, доки дух українства буде об’єктом чужого втручання або ж навіть глобалізаційної травми. Що, натомість, справді не вдасться націоналізмові — то це втілити в життя мрію Донцова й радикально змінити українську етнічну природу.

А може, ота «некомфортність незалежності» свідчить про правоту поляків і угорців, які в часи своїх повстань звинувачували українців у «небажанні свободи»? Також ні! Річ у тому, що природа українського волелюбства ін ша; воно не прагне домінування, експансії. Дух українства прагне свободи екстатичного занурення в самого себе або ж свободи контемплятивного споглядання світу. Дух українства не має Бога у такий спосіб, як має Його дух єврейства; він лише очікує Бога як абсолютного Добра, Миру і Спра ведливості (як-от у Шевченка: «І день іде, і ніч іде. І, голову схопивши в руки, Диву єшся, чому не йде Апос тол правди і науки?» Цей дух українства створений не для нинішньої епохи — він усе ще чекає своєї «епохи обітованої»…

— Ви говорите як філософ і поет. Прагматик міг би сказати: все так, але в процесі очікування цей український дух повинен триматися в якомусь тілі. А «тіло» може існувати лише в реальному світі, такому, який він є. У зв’язку з цим виникають два запитання.

По-перше, чи існує якась ПРОГРАМА (не забувайте — запитує прагматик) національного життя, для реалізації якої в часі-просторі, власне, й потрібна державна незалежність

І по-друге, наскільки дух і тіло (а краще — одухотворене тіло) готові до взаємодії з навколишнім світом, до ефективних пошуків свого місця в ньому?

— Гм, невже ви справді вірите, що зможете з «філософа й поета» витиснути щось прагматичне?..

Я впевнений в існуванні всеосяжної програми розвитку цивілізації на Землі, всього живого на планеті. Так плід у лоні матері розвивається за певною програмою. Деталі цієї програми передбачити неможливо, бо унікальними є батьківські й материнські гени, а отже — унікальними будуть і результати їхньої взаємодії. Але програма розвитку плоду як така все ж таки існує — недарма доведеним біологічним законом є повторення філоґенезом онтоґенезу. Я переконаний, що якби ми не були надміру зверхні й побачили себе часткою єдиного Божого творіння, то виявили б ті ж самі одвічні закони онтоґенезу в дотеперішньому розвитку людської цивілізації.

Народи — автономні утворення у згаданому Творінні (хоч свою автономність, яка передбачає взаємозалежність, вони гордо називають незалежністю). У них також є програма розвитку, — релігійно мисляча людина про це скаже: «У кожного народу — своя місія, задля якої він створений». Ця програма в чомусь така ж детермінована, як і програма розвитку плоду. А в чомусь — так само непердбачувана, як і вигляд народженого дитятка.

Але облишмо метафізику, доки прагматик у вас не вибухнув від обурення. Припускаю, що жорсткої програми, яка детермінує здобуття нацією незалежності, немає. Але є програма, відповідно до якої людина й людські угруповання невпинно збільшують кількість рівнів свободи. Якщо котромусь етносу це вдаватиметься робити в межах якогось багатонаціонального дер жавного утворення, то незалежницькі тенденції в ньому будуть ослаблені — найчастіше до певної пори, як-от у шотландців чи мешканців Уельсу. Натомість деспотіям доводиться або остаточно зламати якомусь народові «хребет», або жорстко притлумлювати самостійницькі зусилля — як це було з народом українським.

І тут ми виходимо на ваше друге запитання. Народи по-різному реагують на оточення, оскільки можуть перебувати в різних фазах — активності (пасіонарності, динамічності) чи пасивності (згаслості, споглядальності). Я обережно називаю ці стани фазами, хоча цілком можливо, що в чомусь вони випливають із природної ідентичності — тобто є народи-«екстраверти» і є народи-«інтраверти». Як і в релігійному житті: є релігії активно місійні (наприклад християнство), а є взагалі немісійні (наприклад, конфуціанство). Людство лише тепер починає здогадуватися, що захисту потребують обидві природи, хоч особливо — друга.

— Інакше кажучи, доведеться зачекати, доки ця абсолютно справедлива ідея опанує маси. І чекати, або попросту — жити, доведеться між Росією й Польщею — країнами, відносини України з якими ніколи не були пасторальними. Перша порада, яка дається в таких випадках, загальновідома: треба думати не про те, що роз’єднує, а про те, що об’єднує. Але, як на мене, дуже важливо скласти чесний, а головне — конкретний перелік спільних цінностей, здатних об’єднати українців, з одного боку, — з Польщею, а з іншого — з Росією.

— Вибачте, проте це — безнадійна річ. Цінності неможливо розкласти на національні «полички», бо, як відомо після ап. Павла, лінія між добром і злом проходить через серце людини, а не народу. Кожна нація має своїх праведників, завдяки яким може претендувати на включення її до категорії захисників цінностей, — і своїх негідників, злочини яких автоматично виключають будь-яку цивілізованість. Отож нас об’єднує насправді одне: наша приналежність до одного людського роду, який створений на образ і подобу Божу і водночас має на своєму чолі тавро з трьох шісток.

— Ви, поза будь-яким сумнівом, маєте рацію. Не погодитися з вами — означало б поставити під сумнів євангельські істини. Проте, як свідчить практика останніх двох тисяч років, людство дуже важко утримати від спроб ці істини переглянути, уточнити, доповнити тощо. Події вересня 39-го — це, по суті, кривава сутичка принципово різного розуміння того, «что такое хорошо и что такое плохо». Ви з’явилися на світ десять років по тому; тобто тоді, коли дорослі, які стояли над вашою колискою, ще не могли не пам’ятати тих «золотих вересневих» днів, але вже багато що могли зрозуміти…

— З дитинства пам’ятаю головне: «золотий вересень» для мого дорослого оточення на той час уже не був золотим. Утім, це твердження все-таки потребує певної передісторії.

Загалом, Галичина зустрічала радянські війська у 1939 році з цікавістю й надією. Спрацьовувало кілька чинників: психологічна втома галичан від нескінченної боротьби з польською вла дою за право бути самими собою, прагнення об’єднатися з Великою Україною, ностальгійна пам’ять про «золотоверхий Київ», вплив більшовицької пропаганди про «державу робітників і селян», у якій розквітла українська культура. Саме під впливом цієї «гравітації на Схід» кілька визначних українських родин Гали чини — як-от родина Крушельницьких — ще раніше перебралися жити до Харкова (де, скажемо принагідно, їх швидко знищило НКВД). Отже, як розповідали мені старші, по галицьких селах і містечках люди зустрічали радянські війська загалом приязно, виносячи навіть хліб та сіль. Звісно ж, звучали численні остережні голоси: і Церква, і націоналістичні політичні кола закликали не піддаватися спокусам комунізму. Але все це не могло переважити головного, а саме — відчуття, що з польською кривдою покінчено і націю нарешті об’єднано.