УКУ
UKENGLISH
  • Абітурієнтам
  • Навчання
  • Наука
  • Духовність
  • Життя в спільноті
  • Про УКУ
    • Положення про організацію інклюзивного навчання осіб із особливими освітніми потребами у Закладі вищої освіти «Український католицький університет»
    • Супровід студентів із особливими освітніми потребами
  • Повернення на кампус
  • Covid-19
  • Студентам
  • Випускникам
  • ВИКЛАДАЧАМ ТА ПРАЦІВНИКАМ
  • медіа
  • Доброчинцям
  • Контакти
  • Головна
  • Новини
  • Розмови під зимовим місяцем (Дзеркало тижня)
ПОВЕРНУТИСЬ
  • ПОДІЛИТИСЬ:

Розмови під зимовим місяцем (Дзеркало тижня)

Четвер, 27 Серпня, 2009

Бувають запитання, яких ми ніколи не ставимо самим собі й одне одному, оскільки відповідь на них здається очевидною. Насправді ж найчастіше, запозичені з досвіду інших часів, інших народів, загальновідомі формули — наче одяг із чужого плеча (може, й гарно, але не відповідають ні зросту, ні клімату). Вони заважають рухові вперед і, що найсумніше, — до пори до часу прикривають необхідність дати власну відповідь.

Наприклад, що таке національна незалежність? Навіщо вона потрібна й чому така жадана? Про це я одного разу запитала Мирослава МАРИНОВИЧА — письменника, публіциста, філософа. Втім, чи потрібно в Україні відрекомендовувати Мирослава Мариновича?..

— Далеко не всі народи мають власну державність. Траплялися в історії випадки, коли, виходячи зі складу однієї імперії, народ не бачив нічого для себе поганого у входженні в іншу. Отже, річ не тільки в здобутті незалежності як такої. Можна припустити, що в основі прагнення до незалежності лежить якась інша проблема, яка це прагнення живить і підтримує. Яка? Га личина була у складі Австро-Угорщини, Польщі, СРСР. Є з чим порівнювати…

— Справді, порівнювати є з чим. Якщо говорити про всю Україну, то до вашого переліку я додав би ще Литовське князівст во, у складі якого Київська Русь почувалася дуже незле. Певний час литовський «окупант» навіть релігію перейняв у підлеглих, а відтак — і чимало елементів культури. Інший приклад порівняної комфортності — Австро-Угорщи на, яку в Галичині й досі любовно і по-домашньому називають «небіжка-Австрія». Саме Габсбурги захистили українців (русинів, як вони тоді себе визначали) від польського експансіонізму й робили все, щоб урівняти сили обидвох народів. А якою вдячністю відгукувалося селянське серце на нещадну боротьбу австрійських імператорів із чиновницькою корупцією! Отож не дивно, що у Львові організовують перфоменси на тему «зустрічі ясновельможного цісаря», а в Чернівцях колишній спікер Верховної Ради Арсеній Яценюк відкрив пам’ят ний знак на місці, де стоятиме пам’ятник Францу-Йосифу.

Чи означає це тугу за імперською підлеглістю? Вочевидь, ні! Навіть припустити таке було б кумедно. Бо в цій тузі є щось швейківське: незлобива іронія над монархом, якого навіть трішечки любиш, а ще більше — смачна іронія над собою, яким ти був у часи зеленої юності. Саме це й відрізняє, здається, вшанування Франца-Йосифа в Галичині й на Буковині від вшанування цариці Катерини в Одесі. Там ми бачимо виразну тугу за імперією і за самодержавною величчю. Це одвічна російська туга за «кормчою» рукою, яка звільнює тебе від відповідальності.

Перебування під Польщею і Ро сією — це в чомусь радикально відмінні періоди. Обидві дер жави мали значний вплив на еволюцію українського духу, але діяли по-різному. Польща кувала в ньому бунтарство. Романтич ний період «Речі Посполитої трьох народів» швидко скінчився, і гординя польської шляхти врешті переступила будь-які межі. У концепції «місії на Схід» не залишалося місця особливостям українського духу: все, що не відпо відало високому польському зразку, було проголошене вторинним, єретичним, відсталим. Так Поль ща власноруч нищила своє майбутнє. У ХХ сто літті польський націоналізм діяв як дріжджі в застиглому українському «тісті». Він надав форми стихії українського бунтарства і буквально виліпив націоналізм український «на образ свій і подобу».

Росія діяла інакше. Вона постійно твердила про братерство й вічну дружбу. Та що там дружбу — ми один народ, і віра в нас одна! Це діяло як спів сирен, що відбирає тяму, бо ж не всі бачили, як заселяли «одну Сибір неісходиму» українськими бунтарями. Та й завжди залишалася надія, що лихо якось омине одвічну українську «хату скраю», оповиту цвітом вишневого садочка… Ось чому Росія, на відміну від Польщі, ліпила вже не волелюбного українського бунтаря, а покірного українського наймита, служаку, армійського старшину, гордого від думки, що старший брат удостоїв його влади роздавати солдатам онучі.

Проте, попри всю відмінність їхніх впливів, і Польща, і Росія в певний момент доходили висновку, що з українством майже покінчено, — треба лише трохи дотиснути, і проблему буде вирішено остаточно. І саме в цей момент наставало вивільнення України.

Ось чому раз у раз спадає на гадку, що бути б отим русичам-русинам-українцям аморфною етнічною масою, яка вдовольнялася б таким-сяким вегетуванням у чужих імперіях, якби не «воріженьки», котрі все намагалися переінакшити її на свій копил. Саме вони примушували оту етнічну масу ферментувати, шукаючи собі іншого прихистку. Навіть тепер: ну не шукала б собі Україна захисту в НАТО, жила б собі любесенько в нейтральному статусі, як це було на початку 1990-х, — якби не російська гординя, котра щосили домагається, щоб армійський старшина облишив своє отаманство й покаянно повернувся у свою каптьорку.

Отож чи не те саме маємо сьогодні, коли у відчаї вимикаємо телевізор, аби не дивитися на ці сороміцькі борсання України? Як їй поки що некомфортно у своїй «однині»! Вона все ще не звикла довіряти самій собі, жити без чужого зразка (не важливо, наслідуючи його чи відштовхуючись від нього). Таким самотнім був би ще єврейський народ, якби в нього не було Бога.

То чи означає це, що україн ський націоналізм не має в Ук раїні майбутнього? Та ні, він завжди матиме майбутнє, доки дух українства буде об’єктом чужого втручання або ж навіть глобалізаційної травми. Що, натомість, справді не вдасться націоналізмові — то це втілити в життя мрію Донцова й радикально змінити українську етнічну природу.

А може, ота «некомфортність незалежності» свідчить про правоту поляків і угорців, які в часи своїх повстань звинувачували українців у «небажанні свободи»? Також ні! Річ у тому, що природа українського волелюбства ін ша; воно не прагне домінування, експансії. Дух українства прагне свободи екстатичного занурення в самого себе або ж свободи контемплятивного споглядання світу. Дух українства не має Бога у такий спосіб, як має Його дух єврейства; він лише очікує Бога як абсолютного Добра, Миру і Спра ведливості (як-от у Шевченка: «І день іде, і ніч іде. І, голову схопивши в руки, Диву єшся, чому не йде Апос тол правди і науки?» Цей дух українства створений не для нинішньої епохи — він усе ще чекає своєї «епохи обітованої»…

— Ви говорите як філософ і поет. Прагматик міг би сказати: все так, але в процесі очікування цей український дух повинен триматися в якомусь тілі. А «тіло» може існувати лише в реальному світі, такому, який він є. У зв’язку з цим виникають два запитання.

По-перше, чи існує якась ПРОГРАМА (не забувайте — запитує прагматик) національного життя, для реалізації якої в часі-просторі, власне, й потрібна державна незалежність

І по-друге, наскільки дух і тіло (а краще — одухотворене тіло) готові до взаємодії з навколишнім світом, до ефективних пошуків свого місця в ньому?

— Гм, невже ви справді вірите, що зможете з «філософа й поета» витиснути щось прагматичне?..

Я впевнений в існуванні всеосяжної програми розвитку цивілізації на Землі, всього живого на планеті. Так плід у лоні матері розвивається за певною програмою. Деталі цієї програми передбачити неможливо, бо унікальними є батьківські й материнські гени, а отже — унікальними будуть і результати їхньої взаємодії. Але програма розвитку плоду як така все ж таки існує — недарма доведеним біологічним законом є повторення філоґенезом онтоґенезу. Я переконаний, що якби ми не були надміру зверхні й побачили себе часткою єдиного Божого творіння, то виявили б ті ж самі одвічні закони онтоґенезу в дотеперішньому розвитку людської цивілізації.

Народи — автономні утворення у згаданому Творінні (хоч свою автономність, яка передбачає взаємозалежність, вони гордо називають незалежністю). У них також є програма розвитку, — релігійно мисляча людина про це скаже: «У кожного народу — своя місія, задля якої він створений». Ця програма в чомусь така ж детермінована, як і програма розвитку плоду. А в чомусь — так само непердбачувана, як і вигляд народженого дитятка.

Але облишмо метафізику, доки прагматик у вас не вибухнув від обурення. Припускаю, що жорсткої програми, яка детермінує здобуття нацією незалежності, немає. Але є програма, відповідно до якої людина й людські угруповання невпинно збільшують кількість рівнів свободи. Якщо котромусь етносу це вдаватиметься робити в межах якогось багатонаціонального дер жавного утворення, то незалежницькі тенденції в ньому будуть ослаблені — найчастіше до певної пори, як-от у шотландців чи мешканців Уельсу. Натомість деспотіям доводиться або остаточно зламати якомусь народові «хребет», або жорстко притлумлювати самостійницькі зусилля — як це було з народом українським.

І тут ми виходимо на ваше друге запитання. Народи по-різному реагують на оточення, оскільки можуть перебувати в різних фазах — активності (пасіонарності, динамічності) чи пасивності (згаслості, споглядальності). Я обережно називаю ці стани фазами, хоча цілком можливо, що в чомусь вони випливають із природної ідентичності — тобто є народи-«екстраверти» і є народи-«інтраверти». Як і в релігійному житті: є релігії активно місійні (наприклад християнство), а є взагалі немісійні (наприклад, конфуціанство). Людство лише тепер починає здогадуватися, що захисту потребують обидві природи, хоч особливо — друга.

— Інакше кажучи, доведеться зачекати, доки ця абсолютно справедлива ідея опанує маси. І чекати, або попросту — жити, доведеться між Росією й Польщею — країнами, відносини України з якими ніколи не були пасторальними. Перша порада, яка дається в таких випадках, загальновідома: треба думати не про те, що роз’єднує, а про те, що об’єднує. Але, як на мене, дуже важливо скласти чесний, а головне — конкретний перелік спільних цінностей, здатних об’єднати українців, з одного боку, — з Польщею, а з іншого — з Росією.

— Вибачте, проте це — безнадійна річ. Цінності неможливо розкласти на національні «полички», бо, як відомо після ап. Павла, лінія між добром і злом проходить через серце людини, а не народу. Кожна нація має своїх праведників, завдяки яким може претендувати на включення її до категорії захисників цінностей, — і своїх негідників, злочини яких автоматично виключають будь-яку цивілізованість. Отож нас об’єднує насправді одне: наша приналежність до одного людського роду, який створений на образ і подобу Божу і водночас має на своєму чолі тавро з трьох шісток.

— Ви, поза будь-яким сумнівом, маєте рацію. Не погодитися з вами — означало б поставити під сумнів євангельські істини. Проте, як свідчить практика останніх двох тисяч років, людство дуже важко утримати від спроб ці істини переглянути, уточнити, доповнити тощо. Події вересня 39-го — це, по суті, кривава сутичка принципово різного розуміння того, «что такое хорошо и что такое плохо». Ви з’явилися на світ десять років по тому; тобто тоді, коли дорослі, які стояли над вашою колискою, ще не могли не пам’ятати тих «золотих вересневих» днів, але вже багато що могли зрозуміти…

— З дитинства пам’ятаю головне: «золотий вересень» для мого дорослого оточення на той час уже не був золотим. Утім, це твердження все-таки потребує певної передісторії.

Загалом, Галичина зустрічала радянські війська у 1939 році з цікавістю й надією. Спрацьовувало кілька чинників: психологічна втома галичан від нескінченної боротьби з польською вла дою за право бути самими собою, прагнення об’єднатися з Великою Україною, ностальгійна пам’ять про «золотоверхий Київ», вплив більшовицької пропаганди про «державу робітників і селян», у якій розквітла українська культура. Саме під впливом цієї «гравітації на Схід» кілька визначних українських родин Гали чини — як-от родина Крушельницьких — ще раніше перебралися жити до Харкова (де, скажемо принагідно, їх швидко знищило НКВД). Отже, як розповідали мені старші, по галицьких селах і містечках люди зустрічали радянські війська загалом приязно, виносячи навіть хліб та сіль. Звісно ж, звучали численні остережні голоси: і Церква, і націоналістичні політичні кола закликали не піддаватися спокусам комунізму. Але все це не могло переважити головного, а саме — відчуття, що з польською кривдою покінчено і націю нарешті об’єднано.

Mail

Дайджест подій та новин

Отримуй тижневий дайждест подій та новин УКУ у свою поштову скриньку

Вам буде цікаво

Середа, 20 Січня, 2021
«Матеріальну допомогу на Схід можна передати поштою, але нею не...
Неділя, 17 Січня, 2021
Шептицький очима студентів
П'ятниця, 15 Січня, 2021
В УКУ стартував конкурс на отримання стипендій. Розповідаємо як податись!
Середа, 13 Січня, 2021
Успішні стартапи в Україні: Центр підприємництва УКУ поділився результатами роботи 
Вівторок, 12 Січня, 2021
Профіль випускника УКУ – важливий дороговказ для формування нових поколінь,...
ПІДТРИМАТИ УКУ СТАТИ СТУДЕНТОМ
Ми в соцмережах:
Меню
  • Абітурієнтам
  • Навчання
  • Наука
  • Духовність
  • Життя в спільноті
  • Про УКУ
    • Положення про організацію інклюзивного навчання осіб із особливими освітніми потребами у Закладі вищої освіти «Український католицький університет»
    • Супровід студентів із особливими освітніми потребами
Навчання
  • Факультети
  • Бакалаврат
  • Магістратура
  • Аспірантура
  • CMS УКУ
  • Сервіси ІТ
Про УКУ
  • Управління та адміністрація
  • Офіційна інформація
  • УКУ від А до Я
  • Вакансії
  • Контакти
УКУ

Секретаріат УКУ
Вул. Іл. Свєнціцького, 17
м. Львів, 79011

Секретаріат УКУ
Тел.: +38 (032) 240-99-40
Ел. пошта: [email protected]

Усі права застережено © 2021 Український Католицький Університет

Зроблено у Qubstudio