Новий учасник проєкту «Малі історії великої війни» – Євген Фєдєчкін, тренер з командної взаємодії, фахівець з психічного добробуту, психічного здоров’я організації «DeStigma». Головна мета організації – турбота і допомога людям, які мають психічні розлади, аби вони якомога менше часу перебували в лікарнях, і якомога більше соціалізувалися та підвищували якість свого життя. З початком повномасштабної війни Євген покинув тренінгову діяльність і більше занурився в психологічну допомогу. Був одним із координаторів кризової психологічної служби на головному залізничному вокзалі Львова. Розмова відбулась 21 березня 2022 р.

Як ви особисто почувались, коли почалось повномасштабне вторгнення? Чи відчували якусь тривогу, кризу?

Будь-яка людина в період реальної фізичної загрози мусить вирішити для себе два базові питання, без рішення яких важко залишатись ефективним та допомагати комусь іншому. Перше питання – це завжди безпека. Власна і рідних: дружина, діти, батьки. Ми беремо на себе відповідальність за те, щоб гарантувати безпеку тих, хто поряд. Якщо я її не забезпечив, то куди би не пішов: працювати чи комусь допомагати, мої думки будуть завжди з ними. Я не буду ефективним, не зможу повноцінно реалізувати свій потенціал. Тому двох молодших дітей вдалося в перші дні відправити до Кракова. Але старший син перебуває на окупованій території у Вовчанську Харківської області. Він зараз там, тому що виїхати звідти неможливо. Я мушу це прийняти, щоби тут робити все, що можу. 

Чим зараз займається ваш син? Чи є з ним зв’язок? Як він почувається?

Для нього це другий досвід, перший він отримав у 2014 році, коли  виїжджав з міста Сєвєродонецьк. Він так само потрапив там під обстріли, виїжджали звідти фактично вже після початку бойових дій. Сьогодні він разом з бабусею й дідусем. Стан його доволі стабільний. Це мої припущення, моє сприйняття тої ситуації, яку я чую спілкуючись з ним, з моїми батьками. Він взяв на себе функцію такого стабілізуючого елемента. Намагаюсь максимально підтримувати його.

Звісно, що в нього є страх. Це ж підліток, якому 15 років. Але є і відчуття відносної безпеки серед загальної небезпеки. Є укриття. Він приймає те, що навколо може статися все, що завгодно. Є тривога, і водночас є розуміння, як він має діяти в тому чи іншому випадку. Це дозволяє йому утримувати себе в стані адекватного прийняття рішень. Ми маємо розуміти, що він лише підліток. Він не зможе приймати супер ефективні рішення, але він точно зможе стримувати себе і не наражатися зайвий раз на небезпеку.

Чи був момент, коли ви дійсно почали переживати за його стан та безпеку?

Тоді треба почати з початку. Дзвінок з м. Вовчанська прийшов до мене о 7:03 [24 лютого]. Якщо на той момент говорили, що бомбардування почалось орієнтовно о п’ятій, то вже о 7:03 ранку мені сказали телефоном: «Через нас пройшла військова колона». А Вовчанськ знаходиться за 78 кілометрів від Харкова, через нього проходить найкоротша дорога з росії. Тобто, вже о п’ятій ранку колона пройшла, і про місто ніхто нічого не говорив. Було страшно, тому що не знали, що там відбувається. З одного боку, це страх за життя дитини, рідних, а з іншого йдеться про необхідність прийняти свою безпомічність в плані прямої допомоги. Перебуваючи тут (у Львові), я не міг нічого фізично зробити, щоби їм допомогти. Моя допомога в основному складалася з того, що я їх підтримував і стримував бажання діяти хаотично. Ми обговорювали, як діяти у випадку різних можливих ситуацій. Я не можу і не маю права давати якісь поради, що він мусить робити саме так і не інакше. Тому що я не знаю їхньої ситуації: я – тут, а він – там. І він мусить стати дорослим. Чим я можу допомогти, це вчити його технікам саморегуляції для того, щоб він у потрібний момент зміг прийняти найкраще рішення з тих, що в нього можуть бути. Тому це не стільки про страх, скільки про прийняття ситуації як вона є. Визнання, що є щось дуже цінне, важливе для мене, але воно не залежить від мене. Я не маю на це прямого впливу. Без цього відчуття прийняття, я би просто сам себе знищив.

Чимало з нас переживає синдром провини. Чи особисто ви пережили його? Як ви впорались?

Для мене синдром провини проявляється через відчуття моєї ефективності – наскільки те, що я роблю, має сенс і розмір впливу. Мені в цьому допомогла моя внутрішня прагматичність, можливо, жорсткість. Але я пересвідчився, що це необхідна умова. Тому що, по-перше, хороший волонтер – це живий волонтер (усміхається). По-друге, ефективний волонтер – це відпочилий волонтер. І по-третє, об’єм допомоги, об’єм змін і впливу, який робить волонтер, залежить часто не від масштабу, а від вміння долучатися саме там, де його вміння будуть найбільш потрібні.

Наприклад, ми бачимо молодь, яка допомагає сортувати гуманітарку 24 на 7, і це важливо. В той же момент орієнтовно через 3-4 дні такої роботи 90 % цієї молоді на тиждень-півтора випадають з процесу через виснаження і втому. Питання: вони зробили добре, чи ні? Вони не завершили свою роботу і не можуть продовжувати її. Тому такий прагматизм, що треба відпочивати, треба їсти – це необхідна умова, якщо ти хочеш допомагати іншим. Він дозволяє ставити на місце свій розум, свої думки,  оцінювати ситуацію холодним розумом.

Як ви особисто знайшли те місце, де ви можете допомогти?

Я вирішив розвивати свої навички, набиратись досвіду, і в той же момент застосувати те, що я вмію – це психологічне консультування. Я подзвонив своїм партнерам, це міжнародний українсько-швейцарський проєкт «Психічне здоров’я для України»  [Mental Health for Ukraine (MH4U)], з яким ми вже кілька років співпрацюємо, до координатора Ореста Сувало. Поїхав на залізничний вокзал, де діє їхня медико-психологічна служба. Але з’ясувалось, що мої вміння як психолога виявились на той момент не настільки потрібними, як навички логіста, кризового менеджера. Тому перше, з чого я почав, це налагодження процесів, які б давали два результати: зберегти життя і здоров’я волонтерів та забезпечити максимально якісне надання допомоги. Отже, ми встановлювали чіткий обов’язковий графік чергування і відпочинку протягом зміни, інструктаж з фізичної безпеки, а також чітко визначали рамки, в яких волонтери мають допомагати, щоби вони не хапалися за все. 

Опишіть картину, яку ви побачили, як тільки прийшли на вокзал. Що вас вразило найбільше?

Реакція була, але не в перший момент (усміхається). Тому що в кризових моментах я виключаю емоції, стаю схожий на такого біоробота, який просто бере і робить. Це нагадує хірурга, у якого тисячна операція, він виконує певні дії в операційній. Коли він виходить з операційної, він включається в інші процеси, емоційні. Коли я потрапив сюди, то розумів, що щоби допомагати людям, мусить бути певна внутрішня стійкість, коштом відключення певних систем чуття у вигляді емпатії і так далі. Аналізуючи ситуацію пізніше, спілкуючись з супервізорами, різними колегами із зони військових дій, я зрозумів, що таке інтуїтивне рішення було правильним. Якби ми дозволили волонтерам включати емпатію, ми би після першої ж зміни просто йшли додому, в найкращому випадку самі, в гіршому – нас би вивозили. 

Емоційна реакція – це було трошки пізніше. Це десь між страхом і відчуттям безпорадності, розгубленості перед ситуацією. Це, здається, була перша або друга ніч  мого чергування. Уявіть собі величезний зал очікування – кімнату матері і дитини. І весь зал устелений тілами, там сплять мами з малюсінькими дітьми. І для того, щоби пройти в медпункт, треба акуратно вибирати місце щоби поставити ногу між дітьми, між головами, між ногами. І це треба зробити акуратно, тихо, тому що вони їхали добу, дві, три, і їм треба виспатись. А я мушу сходити в медпункт і назад, щоби допомогти комусь іншому. Це був якийсь сюрреалізм, бо ми ніколи не ходимо по людях, або через людей. Це ненормальна ситуація. А ми мусили це робити.  Ще складніше, коли в такому переповненому залі в якоїсь дитинки починається істерика. З одного боку, це зрозуміла реакція, але якщо її негайно не зупинити, то замість однієї дитини будемо мати 200-300 людей в істериці. І ти мусиш діяти. Ефективність виходить на перший план. А потім сидиш, сльози течуть. Це важко, але все одно мусиш виставити пріоритети.

Як відбувається процес допомоги? Ви самі до людей підходите чи вони до вас підходять? Як починається розмова? 

Є два постійні формати роботи. Вони не відокремлені. Вся територія вокзалу поділена на сектори. Кожна пара волонтерів має закріплений за нею сектор. В одному секторі може перебувати і декілька пар, якщо там велика кількість людей. Фахівці, психолог і студент-медик, або той, хто вміє надавати долікарську допомогу, завжди працюють в парі. Це питання фізичної безпеки і вчасної діагностики та допомоги тому, хто потребує. Важливо швидко зрозуміти: потрібна фізична підтримка чи є психологічна проблема. Пари перебуває в режимі постійного пошуку. Вони ходять, дивляться, сканують, що відбувається з людьми. І далі можливі два варіанти. Варіант перший:  люди самі підходять, починають про щось питатися. Вони можуть навіть не читати бейдж, просто підходять до волонтерів з питаннями. І це важливий момент – стабільність того, хто надає допомогу, він говорить спокійним чітким голосом, повільно, стоїть спокійно. Це вже заспокійливо впливає на тих, хто до нього підходить. Як ми жартуємо, перш за все, ми заспокоюємо просто своїм станом. Людина, отримавши інформацію, рухається далі згідно зі своїм планом.

Інший формат, коли ми бачимо кризову ситуацію. Кризові ситуації – це цілий спектр, і є два краї спектра. Один край всі розпізнають – це істерика, або паніка. Людина починає кричати, махати руками, бігати, плакати і так далі. Такий активно-агресивний спосіб, його дуже добре видно. В таких випадках пара напряму контактує, проводить кризову інтервенцію. Задача – стабілізувати людину для того, щоби вона, по-перше, прийняла якесь рішення, яке їй потрібно; і друге, запобігти виникненню хаосу в усій тій зоні, де вона перебуває. Інакше там просто затопчуть один одного. Оце один край спектра, і його побачити легко. 

Найбільш важко побачити другий край спектра, коли людина дезорієнтована. Вона не рухається, мовчить, може сидіти не рухаючись декілька годин десь в куточку під стіною. Ось чому волонтери весь час мусять сканувати простір. Якщо ви були на головному залізничному вокзалі, ви бачили тунелі. Уявіть собі тунель вщент заповнений людьми. Посадка на потяги на Польщу починається з п’ятого перону. І черга до цього перону починається від платної стоянка назовні, йде по центральній алеї, декілька раз петляє на площі перед вокзалом, тільки потім через центральний зал заходить в тунелі. І це черга не в одну людину, а натовп. Тому людину, яка сидить тихо десь в куточку, важко побачити. Волонтери мусять ходити між людьми, люди іноді сваряться, тому що їх штовхають. Але такий стан, коли людина сидить тихенько, цей ступор або дисоціація, він більш небезпечний для людини, ніж коли вона бігає і кричить. Тому волонтери мусять побачити його і підійти самі. 

Чи було таке, що ви не могли стримати сліз?

(зітхає) Ну, сльози зазвичай наступають або після чергування, або від перегляду новин. Особисто мене зачіпає все, що пов’язане з дітьми. Це не можна зрозуміти. Дитина – створіння, яке на сто відсотків залежить від дорослого. Вона приходить до дорослого з запитом на безпеку, з запитом на добро, а тут смерті… Коли подумати в ширшому масштабі, про факт вбивства дитини… не хочеться приймати це розумом.

Чи є у вас ненависть до російського окупанта? Наскільки ми маємо дозволяти проявлятись нашій ненависті?

Ми можемо відчувати все, що в нас є. І це нормально. Це наші реакції. Ми внутрішньо намагаємось пережити, засвоїти ту інформацію, яка до нас надходить. Будь-який досвід, будь-яке пережиття – це для мозку просто інформація. Вона має поскладатися. І ми якимось чином реагуємо. 

Чи я вважаю росію агресором? – Так. Чи я вважаю знищення окупантів нормальним? – Так. Чи я відчуваю ненависть? Ні. Я її цільово блокую. Це пов’язане не з тим, що я не хочу її проявляти стосовно росіян, до агресорів. Я боюсь, що ненависть, яка в мені прокинеться, перш за все, знищить мене. 

Чи маєте контакти з людьми, які мешкають в росії або росіянами? Якщо ви з ними спілкуєтесь, як вони реагують на цю війну?

Особисто я не маю контактів в росії. Я контактував в рамках своєї роботи з декількома фахівцями-росіянами, які живуть в росії. В перший день написав їм у фейсбук, що у нас війна, ви вторглися і так далі. Деякі мене забанили, деякі просто сказали: це жах. На цьому все завершилось. З історій інших людей я знаю, що бувають різні ситуації. Єдиний момент, який точно об’єднує всі випадки з тих, що я знаю, це те, що більшість росіян в розмові навіть зі своїми родичами висловлюють переконання в тому, що у нас нацизм, що нас треба рятувати. Мені незрозуміло, як можна бути такими тупими, обмеженими. Але як людина, котра дотична до психології, розумію, що є технології, які дозволяють таке робити. Я розмовляю з тими, хто адекватний. І в Україні є такі, що вважають, що треба вбивати всіх ворогів. Доводиться з ними розмовляти (зітхає), пояснювати, що в одному випадку це допустимо, але треба дивитись ширше: кого, де і як. Де оця енергія люті, злості, ненависті найбільш доцільна: чи тут, в тилах, чи все-таки там, де військові дії. Важливо направити цю енергію в правильне місце.

Які проблеми виникнуть в поствоєнний період, з котрими доведеться боротись найбільше саме вам, як психологові?

Перш за все – наслідки психологічної травми, опрацювання досвіду, який отримали всі. І це буде стосуватись не тільки внутрішньо переміщених осіб, не тільки тих, котрі були в зоні бойових дій. Це буде стосуватись абсолютно всіх, також тих, хто не мав безпосередньої дотичності до бойових дій. Тому що навіть перебуваючи у Львівській області, не маючи прямої загрози, ми весь час є у цьому травматично-тривожному полі. Це буде мати наслідки в вигляді різних проявів, починаючи від простої тривожності закінчуючи, власне, психіатричними розладами.

Як це буде проявлятись? 

Як наслідок реакції на травматичну подію, на перебування в такому фоні. Зараз ми більше стикаємося з гострими реакціями: істерика, плач, ступор і так далі. Прояви ПТСР орієнтовно починають розвиватися через 30 днів після травматичних подій, тобто орієнтовно через місяць ми будемо бачити різні реакції на стрес, травму.

Наскільки це буде травматично для людини? Скільки треба часу, щоби це подолати?

Не кожна людина, яка має в досвіді травматичну подію, буде мати розлад. Це залежить від здатності самої людини проживати і обробляти ту інформацію, яку вона отримує. З іншого боку, важливо розуміти, що не тільки люди, які мають такий досвід, будуть мати ознаки. Вони можуть проявлятись у волонтерів у вигляді виснаження, втрати емоцій, сну, апетиту. Для максимально швидкого подолання психологічних наслідків, потрібне буде залучення дуже багатьох служб. Це і медична, і соціальна, і освітня, і робота з працедавцями, тобто цілий пакет. 

Серед базових кроків, на мою думку, потрібно буде зробити три речі. Перше – це турбота про себе. Тобто, якщо зі мною щось не в порядку, я маю про це сказати, піти у відповідну службу, звернутись до фахівця. Або принаймні сказати про це моєму партнерові, сусідові, товаришеві. Другий момент – звернення по допомогу. На рівні громади має бути розуміння, що мати зараз якісь проблеми і звертатись за допомогою – це нормально. Воно само не мине. Потрібна комплексна фахова допомога. І якщо я бачу, що комусь потрібна допомога, то треба не вчити людину жити, а просто прийняти, що людині важко, у людини проблема, вона потребує підтримки. Варто сходити до фахівця. В кожному магазині, в кожній соціальній службі, ДСНС, поліції, держструктурах, про це потрібно говорити. Помічаючи, що з людиною щось не так, можна просто спитати: «Як ваш настрій сьогодні? Як ваш стан?» Це така дрібничка, яка часто рятує від глибоких наслідків. І третій компонент: навіть якщо немає можливості залучити безпосередньо в громаду психіатра, кваліфікованого терапевта, завжди є онлайн підтримки, завжди є можливості скерувати людину за більш фаховою допомогою. 

Ми зараз говоримо про те, що виникне, і про те, що паралельно вже існує. Але ми знаємо, що у нас і до війни було багато людей з психічними розладами, військові дії їх стан погіршили, якщо говорити про Львівщину, багато людей переїхало сюди, вже маючи розлади. Треба враховувати повну картину і зрозуміти, як максимально просто, швидко і ефективно надавати допомогу людям, які мають проблеми з психічним здоров’ям на місці, а не закривати їх в лікарні. У нас всього дві лікарні, вони не зможуть дати раду з цим напливом. І як показує статистика інших країн Європи, США, Великобританії, перебування в стаціонарі – це неефективний метод розв’язання питання. Та й не всі потребують. Майже 80% проблем з психічним здоров’ям вирішуються на місці в громаді. Самопідтримка, підтримка на рівні громади і підтримка на рівні неспеціалізованих лікарень – це те, що найефективніше. 

Як ми ці прояви побачимо? В дуже простих речах. Діти почнуть регресувати, будуть погано рахувати, погано писати, впаде концентрація уваги, вони перестають спати, різко реагуватимуть на будь-яке звернення до них, або навпаки впадають в ступор. Так само у дорослих: різкіші реакції у відповідь, будуть зникати напівтони: є чорне і біле, це вже можемо спостерігати. У людей впаде якість праці. Через те, що погано їдять, сплять, погано відпочивають, в роботі буде більше помилок, вони будуть гірше працювати, у них може бути менше ідей, може бути загальна втома, виснаження. Те, що можна було раніше зробити за 5 хвилин, людина може робити півдня, і не зробить. Це загальні приклади, але в кожному варіанті треба дивитись окремо.

Коли ви самі відчуваєте психічне і фізичне виснаження, де ви шукаєте підтримку для себе?

(Усміхається) Насправді є прості речі, про які ми говоримо вже не один рік, їх ніхто не скасовував, ровер вигадувати не треба. Найперше – регулярна їжа і, відповідно, регулярне пиття води. Якісний сон, регуляція навантаження і відпочинку, чітке розуміння, що я можу зробити, а що не можу, співвідношення рівня власних ресурсів з тією роботою, яку я роблю. 

Ще важливий момент – так звана соціальна підтримка. Тобто, спілкування з тими людьми, які можуть вас підтримати чи надати допомогу. Тими, які не будуть засуджувати чи давати поради, а просто можуть вислухати і прийняти, що з людиною не все гаразд. Якщо ж є люди, які можуть активно підтримати, то це взагалі супер.

І останній момент, коли ми говоримо про підтримку, який, так би мовити, закриває увесь цей цикл забезпечення ресурсами, – це допомога іншим. Допомагаючи іншим, рятуючи інших, ми рятуємо себе. Це і фізіологічні, і соціальні процеси, які в нас закладені еволюцією. Але для того щоби рятувати інших, треба забезпечити наявність власного ресурсу.

У чому Україна й українці більше ніколи не будуть такими як раніше?

Це невідомо. Є певні речі, які на сьогодні можна сказати: ми точно розуміємо, що ми можемо дати належну відсіч, якщо буде потрібно. Єдине питання: чи варто чекати так довго, чи варто підставляти щоку, якщо ми бачимо, що кулак уже летить? Може, варто трохи раніше розпочинати процеси підготовки, на випередження? Єдине, в чому я впевнений, що ми будемо внутрішньо розуміти, що ми є сильні. Ми можемо дати з усім цим раду.

Як ми, українці, змінилися в часі цієї війни? У чому ми стали сильнішими?

Я думаю, що ми почали зводити до купи наші цінності. В тренерів і тих, хто працює з людьми, є такий термін – єдиний поняттєвий апарат. Він означає, що ми починаємо однаково розуміти цінності, про які ми говоримо. Наші цінності завжди проявляються в нашій поведінці, в наших діях. От приклад двомовності: є російська, є українська.  Мови є мови, але ставлення до мов свідчить про дещо інші речі. Зараз мова стає не просто засобом комунікації, а мова стає внутрішньою ідентифікацією. Саме те, що ти говориш українською, стає внутрішньою цінністю. Тобто, починають змінюватись акценти. Певні речі стають цінностями. Їх однаково розуміють і вони починають бути єдиними для всіх. 

Розмова відбулась 21 березня 2022 р. в Українському католицькому університеті.

Розмовляла Наталя Стареправо

Оператор Мар’ян Божейко

Транскрипт Олена Джеджора