Журналістика – це професія, в якій приємного і неприємного навпіл. Політична журналістика одна з найцікавіших сфер журналістики, з одного боку, а з іншого – одна з найскладніших її сфер. Чим більше суб’єктивних точок зору ви будете слухати, готуючи свій матеріал, тим краще. Цим почав свій майстер-клас «Політична журналістика» в УКУ відомий журналіст та заступник головного редактора видання «Дзеркало тижня. Україна» Сергій Рахманін.

Він ділився секретами професійної майстерності, розповідав про власний шлях у політичній журналістиці, а також відповідав на запитання аудиторії.

Журналістика – це професія, у якій приємного і неприємного навпіл

Журналістика – це суміш ремесла і творчості. Чого має бути більше – кожен з вас визначає сам для себе. Тобто, якщо ви вживатимете багато незрозумілих слів, показуючи, насамперед, власні знання, то читач нічого не зрозуміє. Але з іншого боку, журналіст, що сприймає журналістику лише як ремесло – стає нудним. Ще одним важливим моментом є те, що одним з критеріїв в роботі журналіста є його об’єктивність. Багато речей можуть впливати на погляди журналіста, і частково на те, що він каже, але слід пам’ятати, що відчуття епохи, яке є у кожного з вас, ви можете нав’язати читачеві. І старатись уникати цього.

Ще одним моментом, на якому варто наголосити, говорячи про журналістику взагалі, – це те, що журналісти – люди, які є професійними дилетантами. Сьогодні ти пишеш про морозиво, завтра про екологію, потім про те, як продавати хустинки. Це важко для журналіста, але це дає необхідний досвід. Взагалі зараз в Україні є 76 вишів, які готують професійних журналістів. І в мене виникає питання, чи є в Україні достатня кількість високопрофесійних журналістів, які можуть навчити цих студентів, і куди потім така кількість студентів йде? Де вони потім знаходять собі роботу? Якщо ви думаєте, що на факультеті журналістики вас усього навчать – ви помиляєтесь. Ті, хто після закінчення журналістського факультету планує йти працювати в журналістику, мають пам’ятати, що навчання тут – це підготовка до отримання ґрунтовних знань, які ви маєте здобувати самостійно.

Є ще кілька речей, які є універсальними для журналіста будь-якого профілю. Журналіст має вміти писати – це обов’язково. Тому що я знаю багатьох фахових телевізійних журналістів, які б не змогли написати навіть замітку. Газетна журналістика живить всю журналістику. Людина, що вміє писати, зможе писати і для інформаційних агентств, і для друкованих медій, і для телебачення та реклами. Другий момент: журналіст має вміти працювати з людьми. Без знання людської природи і власного досвіду журналіст не зможе спілкуватися з людьми так, щоб добре їх розуміти і щоб між ними встановлювалась взаємодовіра. Чим більше людей ви знаєте – тим глибшими будуть ваші матеріали. Це досвід цілого життя, а життєвий досвід не може бути без спілкування з людьми. Я свого часу працював вантажником, продавцем в галантереї, на заводі, служив у війську – і це теж частина досвіду. Ви маєте аналізувати все, що з вами відбувається – це досвід, який вам допоможе, який ви використаєте.

Головне між споживачем і журналістом – це довіра. Для того не достатньо бути чесним – вам мають повірити. Якщо ви можете абсолютно казенну ситуацію прив’язати до життєвого досвіду, це зацікавить вашого читача. Також вміння працювати з інформацією важливе для журналіста. В якій би галузі він не писав. Робота журналіста – це робота розвідника. А в будь-якій розвідці чи контррозвідці 80% інформації береться з доступних джерел інформації. Вміння аналізувати, шукати, співставляти інформацію є дуже важливим для журналіста. Вміння писати – це ваша зброя, а вміння шукати і працювати з інформацією – ваші набої.

Також одним з важливих інструментів є мова. Важливо, які слова ви використовуєте. Чи завжди ви знайшли потрібне слово, щоб передати ваш настрій, щоб читач відчув те, що й ви. Запас слів – це багаж, але він має йти від душі. Певний час працюючи в тій, чи іншій сфері, ви виписуєтесь. І щоб не гальмувати, потрібно шукати щось нове. Для цього найкраще читати. Саме книга збагатить вас, дасть вам той арсенал засобів, за допомогою яких ви можете впливати на свого читача. З 1998 року я працюю в «Дзеркалі тижня» і ми склали портрет нашого читача, щоб знати, які теми будуть найбільш цікавими нашій аудиторії. Ми думали, що це чоловік, 35 років, має вищу освіту, достатньо заробляє, цікавиться політикою і живе в великих містах. Після проведеного соціологічного дослідження ми дізналися, що майже половину нашої аудиторії становлять жінки – 48%, чоловіки, відповідно, 52%. Крім того, виявилося, що у 30% наших читачів немає вищої освіти. До певної міри ви повинні розширювати коло тих, хто вас читає. Можливо, шукаючи інші теми, які б могли залучити певну частину населення до вашої аудиторії.

Також журналіст має відчувати повагу до тих, хто його читає. Є різні життєві обставини. Найгірше для журналіста – це зверхність. Зневажливе ставлення до читача – це смерть для журналіста. Дві останні обставини, на які слід звернути увагу, журналістика – це та галузь, де ви маєте щось доводити. Можна зняти оскароносний фільм, отримати за нього багато премій і все життя отримувати нагороди та гроші за нього. Журналістська стаття живе один день і щоразу знову необхідно доводити, що ти чогось вартий і можеш писати цікаві матеріали. Журналіст має постійно змінювати амплуа. Є люди, що роблять блискучі інтерв’ю або які вміють писати нариси, жанр, який зараз практично не існує.

Політична журналістика – це не ток-шоу

Політична журналістика. Це складна галузь. Не лише тому, що політика в нас складна, а й тому, що люди складні. Світ політики є дуже цинічним. Місія політичного журналіста стати місточком між світом політики і світом суспільства, які часто є паралельними і не розуміють одне одного. Ці світи достатньо ворожі один до одного. А журналіст має допомогти їм порозумітися. Журналістика політична стала бідніша завдяки появі ток-шоу. Навіть газетне інтерв’ю багатше, ніж ток-шоу. Глядач, що дивиться шоу, має хибне уявлення, що те, що він бачить – це політика. Ці світи є віддалені один від одного, хоч і потрібні одне одному. Суспільство без політики припиняє розвиватися, а політика без суспільства перестає бути корисною. Для політичного журналіста важливим є кілька моментів. Перше, як я вже казав, це вміння працювати з інформацією. Аналіз політики. Для аналізу події треба визначити речі, які відбулися. Щоб не відбувалося – це завжди конфлікт інтересів. Тому що всі події, які відбуваються у світі, – це є конфлікт інтересів тією чи іншою мірою. І ви маєте зрозуміти, хто є зацікавленими сторонами. Тобто розуміти аналіз політики в сенсі аналізу зацікавлених сторін.

Стосовно людської частини цієї роботи. Про що б ви не робили сюжет – він має бути суспільно значущим. Ви маєте розкрити читачеві очі на справжній перебіг подій. Для вас це не мають бути абстрактні персони, це мають бути живі люди, про яких ви все знаєте – їхні вподобання, інтереси, книги, які вони читають.

У політичній журналістиці важлива робота і з відкритими, і з анонімними джерелами. Кожен з вас має мати довірені стосунки з політиками і в вас має бути репутація людини порядної. Журналіст заробляє не так багато. Навіть в Києві. Ти можеш отримати, наприклад, 800 $ на місяць, працюючи зранку до вечора, а можеш піти, зробити замовну статтю і отримати 1500 $ і бути задоволеним собою. Але журналіст, який двічі чи тричі зробить замовлену статтю, не матиме авторитету. Журналіст має бути відстороненим. Звісно, журналіст – це жива людина, що має свої симпатії і антипатії, але коли пише матеріал, він має закривати очі на власні вподобання. Звісно, всі ми сприймаємо світ суб’єктивно і журналіст не сапер, він має право на одну-дві помилки, але якщо їх стає більше – йому треба йти з професійної журналістики.

Також журналіст не має права на брехню. Якщо ви утримаєтесь від власної оцінки, то заслужите повагу тих, про кого пишете, навіть якщо не хвалите їх. Якщо ви завоювали довіру політиків, поступово вони стають для вас джерелами інформації. Світ політики є замкнений. За лаштунками якраз і відбувається багато цікавого. Журналіст має бути критично налаштованим до будь-якої події. Я не можу сприймати на віру. Я телефоную до людини з адміністрації Президента України, до людини з Кабінету Міністрів, ще до якихось своїх джерел. І якщо частина інформації з усіх цих джерел збігається, то я вже можу про це написати.

Довіру дуже легко втратити. Наприклад, є молодий журналіст, якому пощастило потрапити до поважної газети. Він ще усьому дивується, у нього піднесений настрій і він хоче писати резонансні матеріали. І тут в коридорі його зустрічає політик, який каже: «Молодий чоловіче, я вражений вашими статтями! Ви чудово пишете і в мене є для вас, тільки для вас ексклюзивна інформація». Журналісту, звісно, стає приємно, що політик спілкується з ним, як зі своїм другом, він починає йому довіряти, і це є класичний спосіб вербування. Такий політик згодом починає зливати через журналіста купу усілякого бруду. Ще одна річ, на яку ведуться журналісти, – це коли політик заявляє: «Я друг такого-то». Запам’ятайте, що політики ніколи не вважатимуть вас своїми друзями і рівними собі.

Репутація людини, яка не бреше – найбільший здобуток життя

До 1991 року в Україні було все, крім політики і політичної журналістики. Політики і політичні журналісти виховувались разом. В 90-х роках журналістам легше було знаходити спільну мову з політиками. Як би ви не ставилися до політика, треба завжди утримувати дистанцію. Журналіст не має права у розмові з політиком, як би він до нього не ставився, виказувати своє ставлення – це має бути коректна дистанційованість. Якщо ви цього не дотримались – ви потрапили від нього в залежність. Це твій професійний світ, і треба ставитись до нього, як до професійного світу. Коли у вас є певні джерела інформації і є досвід, ви починаєте використовувати те чи інше джерело, керуючись інтуїцією. Якщо у вас нема прямих фактів, але є впевненість, що ви праві, і є інформація з вільного доступу, суспільно-значуща, ви можете про це написати. Має бути самоцензура – чи варто про це писати. Ваш внутрішній сумнів все одно буде поміченим, яким би добрим журналістом ви не були. Репутація людини, яка не бреше – найбільший здобуток життя. Якщо ви чинитимете наругу над собою, обманюватимете самих себе, то це й точитиме вас зсередини, і шкодитиме вашій кар’єрі.

Як спілкуватися з політиками? Політики – це дуже досвідчені люди. Якщо політик хоче контролювати вас – то він шукатиме ваше слабке місце. Наприклад, політики кажуть журналісту на «ти». Якщо ви продовжите це «ти», у вас не буде співпраці. Найкраще запропонувати перейти на «ви» і це буде хорошим способом зберегти дистанцію. Не намагайтесь дивитися політику в очі, особливо, якщо він досвідчений. Він почне хвилюватися, а це те, що вам потрібно. Тоді він втратить контроль над собою. Не кивайте головою, не усміхайтеся політику. Усміхаючись, ви даєте йому знак, що поділяєте його ідею. А потім, коли напишете інше у статті, він розчарується і співпраця, заснована на довірі, для вас вже стане неможливою. Ви маєте бути стриманими. Немає політиків, які не брешуть. Це не означає, що вони брехливі за суттю. Просто їх змушує професія. З людьми, до яких ви відчуваєте симпатію, вам важко буде працювати і писати про них. Ви маєте бути готові, що обов’язково кожен з них колись злукавить.

Стосовно того, чи впливає чи не впливає журналістика на політичні процеси й ухвалення суспільних рішень. Або чи правда, що об’єктивна журналістика – це опозиційна журналістика. На це нема одностайної відповіді. Журналістика, яка прагне бути об’єктивною, має аналізувати конфлікт інтересів, бо все навколо, наше повсякденне життя є конфліктом інтересів. Це закон споріднених судин. Завжди є хтось, хто виграв, і хтось, хто, відповідно, програв. Не сприймайте навколо все як абсолютне добро або навпаки, як абсолютне зло. Журналістика не має бути опозиційною. Вона має бути дисидентською. Різниця між ними полягає у тому, що опозиційна – це дуже жорстка журналістика, дисидентська – чесна. Наприклад, при владі є режим, який у вас викликає відразу. Чи означає це, що все, що ви пишете, має бути активно зле? Ні. Є частина людей, що не поділяють ваших поглядів і вони теж є вашими читачами. Якщо ви пристаєте на одну точку зору, ви не слухаєте іншу. Опозиційна газета не може опублікувати поруч статтю представника влади і опозиції. Дисидентська журналістика оздоблює власним текстом коментар людини, погляди якої не поділяє, але так ви подаєте погляди на подію, що відбулася більш об’єктивно.

Запитання з залу: Те, що ви казали, що певні політики не будуть у вашій редакції, чи це відображає суб’єктивне ставлення до цих політиків?

Сергій Рахманін: По-перше, є різні рівні подій. Події, що заслуговують на увагу і висвітлюються за будь-яких обставин, а є події, де ви визначаєте, чи треба їх висвітлювати, чи є вони суспільно-значущими та чи будуть цікавими вашому читачу. Так само є люди, що викликають повагу, а є такі, які своїм життєвим шляхом не заслуговують на повагу. У вас є певне розуміння того, що є порядним і що існують певні правила гри. Також є певні правила і вподобання читачів. Мені, здається, якщо ми будемо запрошувати чи на шпальтах нашої газети з’явиться хтось з таких людей, що зовсім втратили свою репутацію, то це буде неповага до читачів. Повага до читача – це найголовніше в нашій професії. Не бійтеся надмірної суб’єктивності – не буває кришталево чистих обставин.

З мого досвіду, а мені є що сказати і є з чим порівнювати, чим більше в тебе сумнівів, тим краще виходить текст. Той, хто переконаний, що він правий – він стає замиленим. Якщо у вас є внутрішнє переконання, що ви когось ображаєте, політика або читача, то краще обрати політика. Але важливо не відчути себе богом, не вирішувати за читача і за політика. Світ політики є дуже цинічний. І дуже важко іноді дізнаватися про такі речі, про які хотілося б не знати. Мені пощастило, бо я максимально аполітичний журналіст (Сміється).

Коли вам кажуть про політичні проблеми – це маячня. Не буває політичних проблем. Що таке політика? Не телевізійна, а та, яка є насправді. Це казан, біля якого 20 кухарів. І кожен з них щось докидає, міняють спеції та інгредієнти, збільшують або зменшують вогонь. Також є багато речей не політичних, які впливають на те, що відбувається непомітно, але постійно і у всій своїй сукупності все це, звісно, впливає на смак страви, яку готують. Якби все було так легко, то політику робило б троє людей, які б вирішували її, замкнувшись в кабінеті.

Є журналісти, що вважають себе діагностами, вони пробують встановлювати діагноз, визначати, що це за явище. Є журналісти – хірурги, я себе вважаю паталогоанатомом. Коли політик конає, я аналізую і знаходжу причину. Політичний аналіз – це робота для паталогоанатома.

Так само не варто вірити в політичні прогнози. Політичний прогноз – це спроба вгадати. Але можна піти за логікою. Подумавши за тих політиків, включаючи певну систему знань, яку ви зібрали для себею, і знаючи тих людей. Це, дійсно, складно зібрати максимально об’єктивну інформацію про цих людей, але маючи таку інформацію, ви можете. в принципі, передбачити, як може вчинити та чи інша людина.

Якщо у вас є вільний від роботи час, читайте книжки, а не інтернет-форум. Про те, що було на інтернет-форумі, вам розкажуть колеги, а хороший синонім, який зробить вашу статтю унікальною, ви знайдете лише у класиків.

Запитання з залу: Як відбувався ваш шлях в політичній журналістиці та як ви досягли у ній успіху, якщо ви кажете, що нею не цікавитесь?

Сергій Рахманін: «Як ви досягли успіху?» – це розлоге і не цікаве питання. Я потрапив в газету у 1992 році, нічого не знаючи про політику. Я скуповував газети, що писали на політичну тематику, запам’ятовував прізвища і обличчя. Зосереджувався на інтерв’ю. Ті інтерв’ю, що виходять зараз і ті, що були раніше мають мало спільного. Багатьом політикам частину їхніх відповідей пишуть райтери. Раніше всі інтерв’ю були живі. Я для себе склав особисті портрети тих людей. Журналісту важко писати про те, що йому не цікаво, він має шукати штучний збудник, який би посилював його зацікавлення. Для себе я знаходив таке зацікавлення, читаючи Гессе. Прочитавши його «Гру в бісер», і казав собі, що це гра. І тепер я собі просто наче малюю шахівницю, коли пишу про певні політичні обставини.

Запитання з залу: Тобто для вас техніка написання матеріалів – це схематичний процес?

Сергій Рахманін: Мені так легше думати. Я мріяв бути політичним аналітиком, але так ним і не був. Я був репортером, кореспондентом, власкором, заступником керівника відділу і не був аналітиком. Я от під час усіляких зустрічей креслю, малюю схематично якісь свої записи – але що в них можна зрозуміти? (Сміється). Стосовно тексту – якщо дозволяє час і якщо тема є складна, то я ставлю собі три запитання і розділяю матеріал на три частини:

• Тези, які є важливими;
• Тези, що є незначними;
• Питання, на які немає відповідей.

Я свій матеріал не складаю в голові і вважаю, що з текстом треба пережити деякий час і тоді, раптом, в певний момент ми виявляємо, що текст вже сформований у вашій голові. Головне привчити свої мізки до буденної роботи. Коли навантажити свої мізки, вони починають працювати автономно. Також постійно тренуйте пам’ять. Стосовно цитат і фактажу – я їх стараюся тримати в голові. Це не просто афоризми, які гарно звучать. Якщо вони просто вам подобаються, занотуйте їх собі, можливо, у вашій наступній статті, вони вам можуть згодитися.

Довідка.

Сергій Іванович Рахманін. Народився 17 квітня 1969. 1993 закінчив факультет журналістики Київського університету імені Т. Шевченка. 1992-98 – репортер, кореспондент, спецкор, заступник редактора редакції політики, редактор редакції політики, заступник головного редактора газети «Киевские Ведомости». З 1998 року працює в тижневику «Дзеркало тижня».

Переможець загальнонаціональної програми «Людина року – 99» в номінації «Журналіст року». Переможець Всеукраїнського фестивалю журналістики (1999), лауреат Всеукраїнського фестивалю журналістики (1997). Переможець конкурсу «Журналістська думка» (2001), лауреат конкурсу «Журналістська думка» (2002). Автор книги «Руки, качающие колыбель демократии» (2002), сценарію документального фільму «Незалежність. Український варіант» (2003).

Записала Ольга Князевич,
для Західної інформаційної корпорації