Від 1995 року Український Католицький Університет спільно з Інститутом східнохристиянських наук ім. Митрополита Андрея Шептицького Університету св. Павла в Оттаві організовує щорічно Літню богословську школу, яка відбувається в Святоуспенській лаврі отців Студитів (Унів). Протягом чотирьох тижнів інтенсивно вивчається східне християнське богослов’я в поєднанні з участю в літургійному житті монастиря.

Програма вимагає певних базових знань, зацікавлености в богословському та духовному зростанні і відкрита для священиків, членів чернечих згромаджень, семінаристів, мирян (з вищою освітою та студентів гуманітарних факультетів). Вік учасників від 19 до 50 років. Символічна плата за навчання та проживання в монастирі тепер становить 300 грн. Упродовж діяльности школи учасники пишуть есеї на вибрані теми в межах лекційних курсів, а по закінченні навчання складають іспити. Результати іспитів згодом надсилають до Оттави, а звідти – кожному учасникові додому. Чотири успішно завершені літні школи (8 курсів) прирівнюються до одного семестру навчання в Оттаві.

На початку серпня в Унівській Святоуспенській лаврі закінчилася 10-та Літня богословська школа. Цьогорічна була для мене першою. Про неї я довідалася від колежанки в ЛНУ ім. Ів. Франка. Надто вже вона її рекламувала і з подивом запитувала: «Як? Ти не знаєш про таку класну школу?» Довго зважувала, хоча бажанням запалилася відразу. У прийнятті рішення врешті гору взяли втома від щоденних стресів і теми навчальних курсів: П’ятикнижжя Мойсея (о. Тарас Барщевський) і Святі Тайни (д-р Михайло Петрович). Можливо, саме тому, що я репрезентувала в школі явну меншину новачків серед численних ветеранів школи (всього за 10 років у ЛБШ взяло участь близько 130 осіб, деякі з них – по 7-8 разів), враження все ще сильні та свіжі. Їх опис можна звести коротко до слів: насичені і багато.

Школа є унікальною комбінацією реколекцій, молитви, життя-у-спільноті, навчання та відпочинку, причому останні два заняття аж ніяк не суперечать одне одному, а в унікальний спосіб взаємодоповнюються. На лекціях і після них можна ставити викладачам запитання, на які ті радо відповідають, бо ж поспішати немає куди – ну, хіба що на вечірню або на трапезу. Відповіді на питання переростають у постлекції, а згодом переносяться до каварні у вигляді диспутів. Поїздку чи екскурсію можна поєднати з читанням Святого Письма, обід – з обговоренням есею, збирання ягід і грибів – з богословською дискусією, а засмагання на сонці – з підготовкою до іспиту. Взагалі, властивість цієї школи – ПОЄДНУВАТИ багато дечого. І монастирський спокій зі світським ритмом студентського життя, і віру з інтелектом, і практику з теорією, і молитву з лекцією.

Провівши в стінах звичайного університету 12 років (5 студенткою і 7 як викладач), я відчувала вже давно тугу за такою освітою, яка би не була закрита в собі як самоціль, а була покликана вростати в людину й змінювати якісно і її, і світ навколо неї. Мета такої освіти – пізнати Бога і себе-в-Бозі, а не здобути знання. Коли ціллю є пошук Бога, то здобування знань перетворюється лише на засіб для досягнення тої мети, а тому завжди має глибоку вмотивованість. Я вже якось звикла, що рівень освіти страждає від браку мотивації з боку несформованої молодої людини та від невміння викладача зарядити нею студента. Переважно це пов’язано з глибинною кризою тотожности в сучасному світі, коли студент намагається звести свою самість до професійної. Не боятися спокійно відкрити для себе в один момент, що ти не математик, а лінгвіст, може тільки людина, яка має глибшу від професійної тотожність. Богослов’я посідає особливе місце серед усіх гуманітарних дисциплін, бо воно не може стати вповні фахом, професією, як не можна «професійно» стати знавцем буття. Тому й при викладанні богословських дисциплін з’являється якась невловима містика. Я звикла, що науковець-викладач може бути завуальованим ідеологом або кар’єристом, або просто добровільною жертвою конвенцій університетського середовища. «Уківська» богословська школа відкрила іншу перспективу й перенесла мене до перших університетів раннього середньовіччя. Так і хочеться згадати оте древнє лоґо Оксфордського університету DOMINUS ILLUMINATIO MEA. Матеріяли лекцій – глибоко спізнані, переосмислені викладачами; самі ж лектори ставлять за ціль передати не лише інформацію, але і свій власний досвід переживання її. Саме тому вони й не ховаються від студентів за свої титули, а терпляче промовляють до кожного в тій точці шляху, де він зараз перебуває у своїх стосунках із Богом. Склад учасників школи, треба сказати, якнайстрокатіший (за віком, фахом, освітою та географією), і кожен приїхав зі своїм багажем знань і досвіду, але було видно, що для всіх почуте було важливою цеглинкою в їхньому житті. Направду зворушливим особисто для мене було те, що заради нас, купки одномісячних різнокаліберних студентів, було завезено бібліотеку й комп’ютери, створено умови майже вільного доступу до цінних книжок. Бордовий рейсовий «літак» УКУ – Унів – УКУ довозив книжки на найменший запит з боку учасників школи.

Декілька слів про самі навчальні курси. Тепер, коли Біблію, а зокрема Старий Завіт, нерідко викладають в університетах світу виключно як джерела антисемітизму та єврейських погромів чи підручники з історії ізраїльського народу, а неопротестантизм, з іншого боку, надто вже тяжіє до стерильного біблійного буквалізму, вирізаного з культурно-історичного контексту, прослухати курс про історію творення й екзегези П’ятикнижжя – як благий ковток кисню. Поділяю думку інших учасників школи, що викладачеві блискуче вдалося показати, як текст Старого Завіту надається до актуалізації в сучасному житті будь-якої християнської культури, бо був творений як живий організм юдейського передання. Головне – володіти інтелектуальними інструментами, які допомагають глибше копнути зміст Писання. Без історично-критично підходу, помноженого на віру, ми мало що зрозуміємо в текстах, написаних тисячі років тому. У другого курсу було не менш складне й важливе завдання – описати словами неописанне і «протерти порох» із церковних таїнств. Через наше нерозуміння таїнств у голові множиться багато питань, пов’язаних із «поведінкою» в церкві. У лекціях червоною ниткою тягнулося послання про те, що не так важливо пізнати порядок та обряд окремо виділених семи таїнств, як саму таїнственну природу життя Церкви. Важливо усвідомлювати Церкву як продовження тривання зустрічі з Христом. Тоді навіть якщо ми опиняємося в нестандартній ситуації, Святий Дух підкаже нам, як діяти. Найважливіше, що на таких лекціях Господь стає не лишень об’єктом, але й суб’єктом вивчення. Він – і безпомічне немовля в яскині, і могутній Бог, який через викладачів відкриває Себе нам.

Найнапруженішими були два останні тижні навчання, коли кожен учасник перетворювався в міні-науковця в якійсь царині, що найбільше його цікавила. Потім іспити й логічне завершення школи. Власне логічне, бо школа зарядила такою порцією знань і пережиттів, що хотілося вже десь їх застосувати, ними з кимось поділитися. Єдиним дисонансом на загальному фоні вдарило по вухах святкування ювілею школи, котре моментами змушувало скручуватися всередині, як при оскомі від зцукрілого варення: дуже вже нагадувало воно єлейно-попсовий телеконцерт вітань на замовлення.

Цьогорічна унівська школа була для мене добровільною пожертвою, що (як то завжди є у випадку з Богом) обернулася великим подарунком безцінного знання й досвіду. Ця скромна стаття є спробою бодай у якийсь спосіб виразити подяку її організаторам і викладачам. Особливий уклін – відважному ігуменові Унівського монастиря о. Венедикту за те, що пожертвував непорушним спокоєм монастирських стін заради доброї справи. І насамкінець варто сказати, зовсім не в цілях реклами, що участь у ЛБШ зайвий раз переконала мене в тому, що Український Католицький Університет має вже репутацію, своєрідний бренд «УКУ»: усе, що робиться чи зорганізовується під тим брендом, є добре.

Галина Пастушук,
асистент кафедри світової літератури ЛНУ ім. Ів. Франка,
репортер польського радіо (Варшава)