Іконописець, який 28 років реставрує церкву в Дрогобичі, вважає, що малювати може кожен, і найкращі картини – найперші.

Художник Лев Скоп вже 28 років власними зусиллями реставрує церкву святого Юра у Дрогобичі, внесену до переліку пам’яток архітектури ЮНЕСКО. А нещодавно митець представив публіці 365 ікон Богородиці, намальованих на ґонті (фрагментах дерев’яної покрівлі, яку замінювали в цій церкві). Усі ікони він виставив на благодійний аукціон, кошти з якого передадуть фонду «Крила надії» – на медичне обладнання для лікування важкохворих дітей.

Шістдесятилітній чоловік наголошує, що не ганяється за грошима. «Комусь вони потрібні більше, ніж мені», ‒ каже він. А роботою він називає те, чого людині не хочеться робити.

Лев Скоп п’ятнадцять років працював викладачем у Львівській національній академії мистецтв і має дар надихати людей на творчість. Каже, його присутність може посприяти диву і картини новачка не тільки помітять, а й навіть куплять.

Образ його легко закарбовується у пам’яті: ясно-сині очі, заплутане сиве волосся і довга борода.

У його маленьке приміщення біля церкви часто приходять ті, хто хоче малювати. Стіни, полиці, столи його майстерні завалені речами, які можна довго розглядати. Тут, у кімнаті-складі, висить із десяток сонцезахисних окулярів, шість електрогітар, книжкова полиця заповнена вщерть, нижче – картини, інструменти, фарби.

Сідаємо за невеличкий стіл. На ньому запилений комп’ютер з відкритою сторінкою Facebook, поруч – імпровізована попільничка і сигарети. Пан Лев багато курить, від чого повітря в маленькій кімнатці густе і туманне.

На стіні – два образи в стареньких вишитих рушниках, один із них – 1938 року. Їх огорнула дрібна павутина.

«Насправді на мистецтві ніхто не розуміється…», ‒ каже Лев Скоп і розпочинає свою історію про дива, що трапляються з тими, хто починає малювати, та помилки тих, хто вважає себе мистецтвознавцями.

– Ще донедавна у цій кімнаті, – художник вказує на сусідню кімнату, – сиділи сторожі. Якось їм треба було підміну і прийшла сюди така цікава дівчина. Сидить, читає, а я їй кажу: «Чому не малюєш?». «А я не вмію!» – відповідає. «Але я не питаю, чи ти вмієш!».

– Знаєш, є таке щастя, коли тобі вірять, ‒ усміхається художник. ‒ І коли мені людина вірить, то я щасливий.

Він почав задавати теми, а вона малювала. І портрет Шевченка, і братів Кличків. Продовжувала малювати і вдома. «І почала такі шедеври виробляти!», – дивується пан Левко.

А на запитання, як у неї це виходило, лише  знизує плечима: «Я ж не розуміюся на мистецтві. Я кажу «Мати рідна!» і це означає, що мені подобається».

Згодом пан Левко запросив дівчину на ярмарку в Пирогів. Його картини, як він сам зізнається, там завжди доволі добре продавалися. «Кажу їй: «Поїхали, тільки ти там не відкривай рота, мовчи і кивай головою», – пригадує своє запрошення художник.

Ціни на картини дебютантки поставили пристойні (майже 500 грн). «Зрозуміло, що туди приїхали з працями вже досвідчені художники. І нікому ж з покупців не спаде на думку питати, з яким дипломом ти закінчив академію і чи це ти продаєш свої перші картини. А дівчині тоді пропонували брати участь у виставках…», – розповідає митець.

«Це був дуже класний театр! Ходили усі ці поважні люди, оцінювали роботи і серйозно запитували: «Скільки?» Я був безмежно радий! Бо коли хтось із мого оточення продає картини і його запрошують на фестивалі, я несамовито тішуся! А я ж нічого не казав – картини самі говорили», – продовжує він.

Після того, додає пан Левко, дівчина більше не малювала. Він вважає, що так сталося з простої причини – їй це просто було не потрібно.

Митець пояснює цей феномен тим, що малювати може кожен і що саме ранні картини є унікальними й найкращими. На його думку, молоді люди, студенти є набагато талановитішими за усіляких професорів, бо роблять перші, наївні підсвідомі кроки. І головне тут – надалі залишатися собою.

– Бо якщо ти хочеш бути щасливим ‒ будь ним. Ну, а хто себе хоч раз зрадить ‒ потоне в багні зрад, – цитує Лев Скоп. А зрадити себе, на його думку, ‒ це стати залежним від грошей і замовлень. Якщо ж художник залишиться собою, то має шанс створити шедевр.

«Лише шанс, ‒ акцентує пан Лев. ‒ Бо мистецтво визначає час». Бренди, реклама, розкрутки, альбоми, нав’язування людям власної геніальності, розповіді про успіх – це часто брехня, наголошує він.

– Через деякий час людина помирає як митець, – з сумом констатує художник. – Перестає малювати те, що любить і переходить до тиражування картин на зразок «три берези, дві сосни». Я не знаю чи ці художники мають щастя, бо вони продукують точно не твори мистецтва, хоча ці картини й можуть бути якісними. У цих людей в очах – скло. Вони мені кажуть: «Ти ж нічого не маєш, але який ти щасливий!» А я маю все. Це вони дуже багато потребують.

Довгий період успішного продажу картин Лев Скоп характеризує дуже лаконічно: «Це катастрофа». Хапається за голову: «У мене замовляли схожі картини і я почав ставати рабом! Патологічна залежність від грошей каже не робити те, що хочеш, і це ‒ яма».

Автопортрет художника – це його роботи, вважає Лев Скоп. «Одразу видно, де ти гориш, а де ти мучишся», – каже він.

Своїм студентам художник завжди нагадує: той, хто згорає в роботі, хто лишається собою, може досягнути певної слави. Але слава псує так само, як і гроші: вона «існує для того, щоб людина перестала бути творчою».

Надія Швадчак, студентка Школи журналістики УКУ

Джерело: http://vgolos.com.ua/articles/slava_i_groshi_vbyvayut_tvorchist__hudozhnyk_lev_skop_130924.html