Ось і настав момент прощатися з матірʼю нашого Владики Бориса і нашою великою благодійницею, новопереставленою Ярославою Ґудзяк. Відходила вона тихо і гідно – так, як і жила, і двотижневе чування над нею синів Бориса і Марка породжувало образ мікельанджелівської «Пʼєти», але цього разу сини тримали на руках свою матір, що завершувала свій земний шлях. Цей супровід матері в її останній дорозі був християнським свідченням сам по собі: останні прижиттєві реколекції, останні земні подяки, остання радість чути голос один одного.

Ярослава Ґудзяк належала до того покоління українців, якому судилося взяти на свої плечі невимовні тягарі війни й еміграції, зазнати усіх поневірянь біженців, переміщених осіб, прибульців у новий край, де на них ніхто не чекав. Для цього треба було мати неймовірний духовний гарт, і пані Ярослава його мала. Хоч які паспорти вона предʼявляла на державних кордонах, вона завжди залишалася з «нансенівським» паспортом духовної держави Митрополита Шептицького. Засвоєна змалечку етика особистого й суспільного життя стала в житті п. Ярослави тим законом, що його Господь записує в людських серцях.

В далекому від України краї Ярослава Ґудзяк разом зі своїм чоловіком, бл. п. Олександром, заклала родинне гніздо й вивела у світ двійко синів – Бориса і Марка. Нам на рідній землі важко усвідомити, якого подвижництва вимагала ота проста річ: «закласти родинне гніздо». Воістину як ота пташка: гілочка до гілочки, травичка до травички. І все лягало в одвічну будову сімейного ладу: подружня любов і злагода, надійний фундамент християнських цінностей, памʼять роду і громадянська постава, які стали прикладом не лише для синів і родини, а й загалом для всього оточення. Минали роки, і родина Ґудзяків щораз більше ставала ніби розгорнутим підручником сімейної етики й національного етосу.  

Ярослава та Олександр Ґудзяки могли би повторити слова Блаженнішого Патріарха Йосифа, з якими він звернувся до групи молодих семінаристів у Римі, зокрема й до молодого Бориса Ґудзяка: «Ви маєте бути готові до служіння Україні». І цей вектор самопосвяти задля України став природнім для сина своєї матері. У 1990-х роках з маленького «гірчичного зеренця» – Інституту історії Церкви – розвинулося нинішнє розлоге дерево Українського католицького університету.

Інструментом того фантастичного розвитку став син Борис, проте життєвою опорою його була мати Ярослава. Хоч які віддалі розділяли їх за ці десятиліття, вони були разом усе своє життя: мати, яка посвятила свого первістка Богові, і син, який став Йому ревним слугою.

Ярослава Ґудзяк любила наш університет всім серцем і ми, спільнота ЛБА/УКУ, її названі діти, сповна відчули на собі її щедре материнське благословення. Більшість з нас, можливо, бачили тільки, як зростають стіни, оновлюються авдиторії, започатковуються нові наукові проекти. Й лише одиниці бачили підписані пп. Ярославою та Олександром, їхнім сином Марком чеки, які робили це можливим. За всі роки доброчинності з рук родини Ґудзяків спільнота ЛБА/УКУ отримала кілька мільйонів американських доларів! І ніколи ми не почули з уст п. Ярослави жодного слова похвальби чи гонору: відвідуючи університет, вона завжди сиділа поміж нами тихо і скромно. Завжди тішилася нашими здобутками, наче все здобуте було виключно нашою заслугою.

З особливою вдячністю ми згадуємо заснування Олександрівської премії «Ad fontes», якою п. Ярослава та родина Ґудзяків вшанувала і увічнила пам’ять п. Олександра Ґудзяка, його відданість ідеї Української Церкви, української науки і української високої школи через відзначення провідних науковців УКУ, які формують культуру праці з джерельними текстами.

Отож, не прагнучи слави за життя, хай здобуде пані Ярослава тепер вічну славу в очах Бога! А ми, заходячи до трапезної в новому університетському містечку УКУ біля Стрийського парку, не забуваймо кинути вдячний погляд на портрет наших жертводавців, Ярослави й Олександра Ґудзяків, завдяки яким цей Університет міг взагалі утвердитися. Не забуваймо бодай на мить молитовно згадати їх. Бо Господь читає не стільки наші слова, скільки наші серця.

Сьогодні, кажучи словами акафісту за померлого, ми захоронюємо рабу Божу Ярославу, як зерно на ниві, щоб вона зійшла в іншому царстві. Хай згине в могилі полова її гріхів, а благі вчинки засяють там, де зерна добра дають нетлінні плоди і святі душі співають: «Алилуя».

Єднаємося в молитві і співчутливому сумі з нашим Владикою Борисом, його братом Марком і всією родиною Ґудзяків, щоб – попри все – не відчули вони себе осиротілими. Хай Господь загоїть ваші рани і втишить біль!

Вічная памʼять і царство Небесне новопереставленій рабі Божій Ярославі! Хай оселить її Господь там, де праведні спочивають!

Віддана і вдячна спільнота Українського католицького університету