Слово про Михайлину Коцюбинську виголосив Мирослав Маринович 19 червня 2004 року. Того дня відома літературознавець і критик, громадський діяч, представниця руху шістдесятників прочитала лекцію у Львові для випускників Українського католицького університету.

Вельмишановна святочна громадо! Дорогі випускники!

Це неймовірно складно – за п’ять хвилин познайомити вас із людиною такого духовного калібру, як Михайлина Коцюбинська, і водночас людиною, яку, здається, знаєш усе життя.

Родинне походження. Донька Катерини й Хоми Коцюбинських, племінниця українського письменника Михайла Коцюбинського, названа в його честь. Кажуть, народилася в тій самій кімнаті у вінницькій садибі Коцюбинських, в якій народився і сам письменник. Дитинство минуло в іншій садибі-музеї Михайла Коцюбинського – в Чернігові. Прізвище стало для Михайлини Хомівни не перешкодою у її власному творчому становленні, а благословенням Неба, бути гідною якого вона прагнула завжди.

Професійний шлях. Малій Михайлині долею було призначено стати літературознавцем. Коли вона народилася, її батьків привітав телеграмою сам Павло Тичина: “Михайлина своє знає, кріпне і росте”. Дівчинкою вона читала вірші Максимові Рильському та Марієтті Шагінян; слухала вірші, читані в їхньому домі Володимиром Сосюрою, Абрамом Канцельсоном і цілою плеядою українських майстрів слова. На українську філологію у Київському університеті вона пішла вчитися з твердого наполягання Павла Тичини. Працювала в Інституті літератури, в якому працює і зараз, але вже після 20-літньої перерви, коли працювала у видавництві “Вища школа”. Уже в 90-х роках разом із Дмитром Стусом сформувала архів Василя Стуса і підготувала 9 томів його спадщини. Автор книги “Зафіксоване і нетлінне: роздуми про епістолярну творчість”. Має багато літературознавчих праць; деякі з них увійшли у виданий цього року двотомник “Мої обрії”.

Громадське “випростування” (Стус). У юності (цитую саму Михайлину Хомівну) – “безперечна недозрілість, несвідома страусяча поза, напівдитячий захист від гальмівного впливу ідеології”. Це початок, характерний для більшості її ровесників. Однак дуже нехарактерним є продовження. В молоді роки – духовний гарт у сьогодні вже легендарній плеяді “шістдесятників”: Світличні, Стус, Василь Симоненко, Євген Сверстюк, Алла Горська, Опанас Заливаха, Іван Дзюба, Іван Драч, Микола Вінграновський – і це лише ті люди, які найближчі до Михайлини Хомівни духовно. Потаємно передрукувала на своїй друкарській машинці першу (як виявилося згодом) самвидавівську копію відомої праці Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?” – книги, яка розхитала тодішні ідеологічні догми. У 1965 році в київському кінотеатрі “Україна” настала пора для бунту: під час презентації фільму “Тіні забутих предків” на знак протесту проти арештів серед української інтелігенції Михайлина Хомівна разом з іншими сміливцями встала – у громадянському сенсі випросталася. Почався психологічно важкий процес цькування й виключення з партії. Тоді зважилася: “Якщо доводиться вибирати між ідеалами і партквитком, то я лишаю ідеали собі, а вам віддам партквиток”. Про цей час Михайлина Хомівна скаже: “В усій тій історії з виключенням мене з партії, а згодом – і з інституту з усіма можливими поневіряннями я завжди була схильна вбачати моральний іспит, якийсь екзистенційний тест, запропонований мені долею (до речі, далеко не найскладніший), склавши який, я тим самим утвердилась як людина”. Це був час наклепів і постійних стресів, ізоляції від наукового і літературного життя, постійні допити в КГБ, погрози нових звільнень, навіть погрози відібрати дитину як у “негідної виховувати” її. Трималася завжди мужньо й гідно.

Переконання. У Михайлини Хомівни, людини православної духовної основи, справжньою і незраджуваною релігією її життя є тверді етичні принципи. І часом саме вона нагадує тим слугам Церкви, для яких пріоритетом є політика, а головним завданням – міжконфесійна боротьба, що відомі етичні принципи походять від християнства. Свого часу (це була весна 1977 року) Михайлина Хомівна дала важливий життєвий урок і мені. Вже не пригадую, яку конкретно кривду я вчинив одній нашій спільній знайомій, але пам’ятаю етичне підґрунтя цього: мені, наймолодшому членові Української Гельсінкської Групи, хотілося залучити до опозиційного руху якомога більше людей, і в якийсь момент я знехтував людським правом “не кидатися на амбразуру”. Від моїх необережних дій наша знайома могла дуже сильно постраждати. Я ніколи до того не бачив Михайлину Хомівну такою грізною. Вона сказала: “Мирославе, треба любити не загалом усе людство, а конкретних людей”. Як це близько до “Люби ближнього свого”!

І ще один спогад. Рівно через рік Михайлину Хомівну викликали на мій суд у якості свідка. Прокурор довго, смакуючи, описував результати обшуку помешкання Михайлини Хомівни, коли у сховку було знайдено текст декларації Української Гельсінкської Групи. Суд очікував, що свідок знітиться, розгубиться і почне виправдовуватися. Натомість Михайлина Хомівна  випросталася і твердо промовила: “Так, я дуже шкодую, що сховала цей документ так далеко. Мені слід було повісити його в рамочці на найвиднішому місці своєї кімнати!” Прокурор аж позеленів від люті, але можете уявити собі, з якою вдячністю слухав ці слова я, тодішній підсудний!

Сьогодні я радий і гордий, що останню лекцію для вас як студентів УКУ читає саме така людина.

Мирослав Маринович
Віце-ректор Українського католицького університету