Доповідь на Х Велеградському з’їзді «До глибшої солідарності між християнами у Європі» (28 червня – 1 липня 2007 року, Чехія)

Для історика “майже у відставці” й запрацьованого освітянина-адміністратора велика честь виступати перед видатним товариством провідників Церкви і богословів на зборах, за якими стоїть така багата історична спадщина. Нам дано привілей оглянутися на ті труди свідчення церковної єдності, які були характерною рисою велеградського змагу впродовж останніх ста літ. Пророче устремління до церковного сопричастя зазнало за минуле століття і великої заохоти, і відчутних розчарувань. Довіряючи силі Святого Духа, ми не згубили ні нашої надії, ні відданості тяжкій праці екуменічного “навернення”, але за останні десятиліття наше бачення стало тверезішим. Наш ентузіазм трохи приземлюється від реалістичного усвідомлення тих перешкод, які ще поставатимуть на шляху до єдності й сопричастя християн. Нині нема простих відповідей – якщо вони взагалі колись були. Питання, що постають перед нами, спонукають молитовно прислухатися і шанобливо розважати. Ми шануємо Богом дану гідність і свободу кожної особи; ми визнаємо нинішнє розмаїття переконань і віросповідань – і релігійних, і секулярних; ми усвідомлюємо, що європейський і глобальний релігійний та культурний плюралізм – це не лише ускладнення й біль, а й витвір Божого Провидіння; та водночас ми не поступаємося вірою нашої Церкви. Перед лицем стількох парадоксів, зокрема, глибинного таїнства життя, – ми йдемо вперед, завше маючи на мислі Христову заповідь “бути одним” і черпаючи натхнення в наших великих попередників і першопрохідців.

Один із них – о. Френсис Дворнік, останній із післявоєнних сподвижників ідеї Велеграду – провів у середині 1950-х років низку конференцій в бенедиктинському абатстві св. Прокопія у Лайл, штат Іллінойс. Його видатний молодший колега – професор Гарварду Ігор Шевченко, мій учитель; він прославився тим, що, як і Дворнік, розвінчував задавнені міфи і оголював містифікації та підробки у слов’янській і візантійській історіографії. Якось професор Шевченко дуже простими словами окреслив методу ефективної участі в науковій конференції. Оскільки під час довгої доповіді легко розпорошити увагу чи навіть закуняти, то досвідчений науковець налаштовує “тривожну сигналізацію” на виголошення лише буцімто “очевидних” тверджень. Докладні, старанно обгрунтовані міркування варто засвоювати лише тезово: усе скрупульозне й детальне – напевно достеменне, а отже, варте довіри. Натомість коли щось проголошують самоочевидним, – от тоді мають задзвеніти тривожні дзвіночки й засвітитися червоні лампочки; тоді треба приглянутися до “наочної істини” – критичним оком. Під принагідним упередженим судженням часто криються підставові проблеми.

“Глибша солідарність між християнами Європи” – провідна тема нашої міжнародної зустрічі у Велеграді, тема, яку підхоплено після сімдесятирічної паузи. Для нашої дискусії, мабуть, буде корисно запитати, чому за бажану мету було взято саме “солідарність”. Поняття “солідарності” має багатий зміст; воно відображає автентичні, глибоко відчуті людські цінності. Це – глибинне устремління сучасності, безпрецедентно потужний досвід – і водночас нагальний, безпосередній виклик. Ми хвалимо приклади солідарності. Ми засвідчуємо прагнення до неї. “Солідарність” стала популярним, ледве не модним словом, яке торкає серце і душу. Заклик до солідарності може стати потужним мобілізаційним чинником. Рок-концерт Live Aid (13 липня 1985 р.), трансльований 1,5 мільярдам глядачів у ста країнах, зібрав близько двохсот вісімдесяти чотирьох мільйонів доларів для жертв голоду в Ефіопії. Це – лише один приклад відомих закликів до міжнародної солідарності.

Діахронічне та синхронічне соціолінгвістичне дослідження цього терміну багато що прояснило б, виявивши широкий спектр його вживання. Від дев’ятнадцятого століття і далі численні суспільно-політичні мислителі створювали різні теорії солідарності, часто – вельми докладні, мудровані й технологічні (наприклад, Дюркгаймова механічна й органічна солідарність), – як реакцію на становище індустріального робітничого класу, бідняків, пригноблених. У мовленні модерності “солідарність” часто служила секулярним аналогом чи альтернативою до традиційних християнських, біблійних, богословських понять спільноти і сопричастя. Важко не погодитися, що цей конструкт західної соціальної теорії залежить від підставових християнських цінностей і що саме з них він розвинувся. Поняття було втілено до християнського соціального вчення. Від Лева XIII і далі, релігійно обгрунтована солідарність поступово ставала засадничим поняттям католицької соціальної думки. Особливо яскраво виявилася вона в писаннях богословів визволення. Як показує наша конференція, поняття солідарності стає перспективним і дієвим в екуменічному й міжрелігійному дискурсі.

Термін “солідарність”, який вперше вжито у французькій мові і який, розвинувшись, увійшов до всіх європейських мов, загалом впізнаваний і зрозумілий. Безліч рухів та організацій по цілому світі брали це поняття за стрижневий принцип своєї місії. “Солідарність” не позначена негативними асоціаціями, не викликає протидії. Як ідея, вона нікого не гладить проти шерсті. Вона є радше критикою, а не компонентом домодерного колоніалізму та імперіалізму; модерні тоталітарні ідеології також не зуміли її засвоїти, а тому поступилися нею. В теперішній історичний момент, у панівних – тобто західних – глобальних ідеологічних категоріях, поняття солідарності сприймається практично без жодних застережень. Це західне поняття, мабуть, не надто відгукується в мовленні й мисленні ісламського світу, Китаю чи Індії, але й не викликає особливого антагонізму. Історія поняття солідарності не має очевидного зв’язку ні з гнітом, ні з насильством: воно цілковито політично коректне. Як-от з любов’ю: хто виступатиме проти неї? Але, як і поняття любові, його треба застосовувати пильно й відповідально – щоб не знецінити його автентичного сенсу, не звести до солоденької банальності.

У Центральній та Східній Європі “солідарність” набула в останні десятиліття потужного додаткового нюансу – і як поняття, і як досвід – завдяки історичним суспільно-політичним досягненням польскої Солідарності – могутнього каталізатора дискредитації та остаточного краху комуністичної системи в наших країнах і по цілій території колишнього Радянського Союзу. Християнська і церковна натхненність руху Солідарності мала щонайрізноманітніші вияви. У нашій мові й світобаченні слово “солідарність”, сподіваюся, й далі асоціюватиметься з мирним, всенародним і здебільшого плідним змаганням до особистої, національної, суспільної, культурної Богом даної свободи, в якому Церква була відкрита до співпраці з секулярним суспільством і нехристиянами доброї волі й від усього серця ту співпрацю сподвигала.

Словники повідомляють нам, що у загальновживаному значенні “солідарність” – це діяльне співчуття між людьми, спільність їхніх думок і діянь, узгодженість поглядів, відповідальності й інтересів, єдність починів і цілей. Все це притаманне великим сподіванням світової спільноти, що перетворилася на глобальне село. Революція в засобах зв’язку, що її започаткували високі технології, а особливо комп’ютерні й аудіовізуальні медії, зблизили людей та їхні думки, почуття, прагнення. Досі в світовій історії ще ніколи не поставало такої відповідальності за взаємоусвідомлення і взаємопізнання, які є передумовами для взаєморозуміння, узгоджених починів і спільної мети.

Ця інформаційна повінь і віртуальне почуття спільноти мають свої поважні недоліки, їм притаманні явні ілюзії. Попри це, безпрецедентний обмін інформацією і зрослий комунікативний потенціал – це щось могутнє і, в усякому разі, безперечне й незворотне. Ймовірно, що теперішнє розуміння солідарності дедалі більше визначатиметься поширенням віртуального спілкування й віртуальної спільноти. Чи не може бути такого, що нині в уявленні багатьох молодих людей солідарність асоціюється з новим комп’ютером і медійно-генерованим взаємоусвідомленням та кібер-спілкуванням, які постали завдяки новим технологіям?

Більшу частину двадцятого століття Європа була географічно поділена “залізною завісою” і зранена нелюдськими ідеологіями, які брутально розлучали і знищували, ведучи до різанини і жахливого феномену сучасності – геноциду. Два десятиліття, що минули після краху комуністичної системи, дали безпрецедентну нагоду для контакту і взаємоусвідомлення, яке перетинає кордони континентів, культур, народів, мов і релігій. Цей сповнений благодаті поступ уможливив перспективну співпрацю і виплекав, можливо навіть, потенційну суспільну, економічну, політичну, культурну – і ту найвищу, духовну солідарність.

Говорити про цю солідарність легше, ніж її досягнути. Велич теперішнього виклику – багатогранна; її навіть побіжно не дослідити у короткій рефлексії. Сама етимологія слова “солідарність” наголошує принаймні одну велику трудність у її досягненні. Термін має своїм коренем латинське solidum: неподільна, туга маса без порожнин, отворів і тріщин; міцна, тверда, непорушна, реальна, цілісна. Ця підставова конотація “цілості, цілісності, стабільності” різко контрастує з багатьма реаліями і процесами у глобальному контексті та в європейському (і особливо в європейському!) суспільстві. Плинність і гарячкова динамічність, а не стабільність; розкол, відчуження і частковість, а не цілість; різні форми розкладу й занепаду, а не цілісність – ось, здавалося б, панівні риси сучасного людського досвіду, передовсім у посткомуністичному світі. Те, що було “солідним”, перетворюється і революціонізується, зазнає шаленого хилитання: хіба ж не це є найбільшим викликом для стосунків “солідарності”? Чи можуть бути діячами солідарності люди розгублені, забігані, непевні власної гідності, ідентичності, а то й виживання?

Останніми десятиліттями Європа і світ зазнали докорінних цивілізаційних змін, що їхній засяг наразі неможливо повністю оцінити. Відбулася глибинна трансформація – і не лише в технологіях, які вчинили революцію у людській праці й продуктивності, у людських заняттях і професіях. Поведінка людини – суспільна, публічна, особиста, навіть щонайінтимніша – відступає від прийнятих норм і заперечує священні табу, що панували сотні, якщо не тисячі літ. Зрушено загальноприйняті й безсумнівні поняття про природу й цінність людської особи, родини, шлюбу, дітей. Постали нові парадигми суспільної комунікації, де зазнало змін усе – від форми й змісту звичного привітання до значення слів, текстів, знаків, до інтерпретації фундаментальних наративів. Усе – від загальноприйнятих схем міжособових стосунків до глобальних суспільно-економічних та політичних тенденцій, від матеріальної культури до духовного життя – улягає невблаганній динамічній трансформації. Здавалося б, людська істота здебільшого має той сам зовнішній вигляд, ті самі потреби, відповідальності й функції. Однак серце, розум і душа сучасної людини зазнають глибинного впливу швидких і радикальних збурень.

Титанічні цивілізаційні зрушення вивільнюють потужні вулкани енергії, що творять нові краєвиди і закладають свіжий і плідний грунт, на якому розквітне нове життя. Та водночас вулкани обертають на попіл усе, що існувало досі. Ісус, звіщаючи добру новину перемоги добра над злом і життя над смертю, застерігає: “Надійдуть дні… коли не лишиться каменя на камені, який не був би перевернений” (Лк 21, 6). Епохальні прориви захоплюють і навіть викликають ейфорію. Вони спонукають до автентичної творчості, але й сіють сум’яття, тривогу, страх і безнадію. Не буде перебільшенням, коли скажемо, що для багатьох людей революційні зміни завше є майже апокаліптичними, бо вони порушують і заперечують звичний триб життя, не даючи надії на появу натомість чогось нового і зрілого. В такі часи тяжко тим, хто не має засобів – матеріальних, психологічних, духовних. “Горе вагітним та тим, що грудьми годують, у ті дні!” (Лк 21, 23). Ледве чи знаки часу є “солідними”… Жодне із цих загальних тверджень само по собі не становить оцінкового судження, однак вони відображують деякі глобальні виклики, що постають у розвитку й підтримуванні солідарності в наші дні.

Те, що релевантне для загалу, зокрема стосується і європейських християн та особливої місії східно-західного екуменізму, який є візитною карткою Велеграду. Багато заходів треба вжити для поглиблення солідарності між християнами Європи на початку двадцять першого століття. Подолання тривоги, викликаної дестабілізацією, – одна з передумов для плекання міжособового, міжнародного та міжконфесійного однодумства. Ще більше треба зробити, щоб забезпечити діяльне співчуття, спільну відповідальність, єдність людських починань і цілей. Тут джерелом великого натхнення залишається для нас божественна ікономія. Щоб творити не лише солідарність, а й сопричастя з усіма людьми, Бог вирішив замешкати серед них, прислухатися до їхніх надій і страхів, подорожувати з ними в їхній життєвій мандрівці.

Європейські християни багато можуть почерпнути із Христового прикладу. Я не бачу кращого способу розвивати солідарність, ніж через прості дії за взірцем Ісуса. Віртуальна інформація та дистанційне усвідомлення становища інших може пробудити нашу увагу, але цього не досить, щоб плекати автентичну й діяльну солідарність між людьми. Я знову й знову пересвідчуюся, що, коли йдеться про справжню міжособову, міжконфесійну чи міжкультурну єдність, абстрактна інформація не досягає мети. Більше дізнаватися один про одного й далі залишається великим завданням європейських християн, але географічні, культурні, конфесійні та духовні прогалини нашого континенту можна здолати лише конкретними особистими мандрівками солідарності.

Саме зусиллями паломництва ми зможемо сягнути місць, де перебувають такі ж європейські християни, як і ми, зможемо сягнути їхнього життя. І якщо паломництво до священних місць і духовних святинь у краях і серцях інших людей нескінченно могутніше у породженні солідарності, ніж накопичення сухих знань про іншого, то ще дієвішою в творенні глибинного співчуття між людьми є паломницька мандрівка разом. Всі ми досвідчували, як спільна подорож із кимось, кого ми знали багато років, відкриває досі незнані багатства у житті нашого товариша по мандрівці. Кирило і Методій, які вже понад тисячоліття є апостолами, святими і будівниками мостів у європейському християнстві, не стали б ними, якби сиділи на місці. Їхні постійні паломництва і перебування з різними народами і Церквами в багатьох краях дали їм широту бачення, глибину душі і велич духу, щоб творити й надихати тривке і дієве співчуття – взірець для нашого нинішнього змагання до глибшої солідарності між європейськими християнами. Тож нехай той час, який ми проведемо разом у Велеграді, дасть нам силу й відвагу брати приклад із наших екуменічних патронів у зав’язуванні таких стосунків, які відповідали б щонайглибшому прагненню серця братів і сестер у наших країнах і в наших Церквах.

о. д-р Борис Ґудзяк, ректор Українського Католицького Університету