Ще тільки недавно громадська ініціатива за надання Донецькому університетові імені Василя Стуса закінчилася звинуваченням українського поета у русофобії і антисемітизмі, а вже сьогодні та ж сама армія ліліпутів з українського політичного істеблішменту витягнула з пожовклого списку інкримінувань заяложене звинувачення Юрія Шевельова у колабораціонізмі з німецькими окупантами. А наступним логічним кроком після такого звинувачення став ганебний акт знищення меморіальної дошки великому харків’янину. Для кожної цивілізованої людини така наруга над пам’яттю видатного вченого і громадського діяча, який все своє життя присвятив поверненню України в європейський цивілізаційний простір, цей удар молотом по пам’ятному знакові української історії став ще одним свідченням дикунства новітніх місіонерів комуністичної ідеології, які так ніколи і не навчилися бути іншими супроти того минулого, в якому у тому ж таки Харкові вночі таємно забрали пам’ятник Елланові-Блакитному і зрівняли з землею могили Блакитного, Скрипника, Хвильового. Так розправлялися із світлою пам’яттю померлих творців культурних цінностей. А тисячі живих розстрілювали, топили разом з баржами у Білому морі, спроваджували етапом на північ і схід. Без некрологів, без надгробних слів. Під гробове мовчання.

Сьогодні мовчання не буде. І захисту потребує не Юрій Шевельов, тому що його ім’я є величиною самодостатньою і в суто українському і в світовому інтелектуальному та гуманістичному контексті. Свідомо обравши у 20-х роках українську ідентичність із природної спонуки порядної людини бути «по стороні слабшого», Юрій Шевельов, здається, ніколи не пошкодував, що став на шлях без лауреатств, державних премій, всенародного визнання, з тавром ворога і переслідуваний державою, ім’я якої він скільки мав сил утверджував і підносив. Шевельов відстоював програму європейськості української культури, програму єдності в многобарвності, а його в дусі орвелівського «ньюспіку» звинувачували в українському буржуазному націоналізмі. Він ніколи не скористався своїм німецьким походженням для отримання життєво важливих привілеїв в окупованому німцями Харкові, бо однаково засуджував фашистську ідеологію, як і ідеологію комуністичну, а йому сьогодні приписують колабораціонізм і антисемітизм. Антисемітом називають Людину, що «уважала за наших первомайських, догадьків, тетієвських, але зовсім не жадала від євреїв України, щоб вони перестали бути євреями, перестали бути собою». Однак біда в тім, що новітні українські герострати не читають творів Шевельова, вони взагалі нічого не читають. Непробудне невігластво забезпечує їм сприятливий ґрунт для плекання в собі колоніального «комплексу кочубеївщини» (як називав феномен зрадництва сам Юрій Шевельов).

Найглибша темрява перед світанком. Мабуть, відчувають темні сили, що Харків всупереч усім їхнім «героїчним спробам» проривається, говорячи словами Тичини, в український степ, в українську стихію. І вже немає і не буде шляху назад. «Бо Харків і далі має українське серце <…>. І Харків сам змагається за свою українськість. Тільки треба його підтримати». Так ділився своїми враженнями про перебування у Харкові 1990 року Юрій Шевельов в есеї «Харків: подорожні враження і заклик».

Цією заявою спільнота Українського католицького університету відгукується на заклик Юрія Шевельова і підтримує небайдужу громадськість Харкова і всієї України, спрямовуючи до керівництва держави свій протест з приводу останніх харківських подій.

Від імені Спільноти УКУ о. д-р Богдан Прах