Спільноту УКУ глибоко вразила вістка про несподіваний відхід у вічність єпископа Коломийсько-Чернівецької єпархії Владики Миколи Сімкайла.

У ці дні втрати ми розділяємо смуток і єднаємося молитовно з усіма тими, хто знав і шанував Покійного.

Греко-католицька церква  втратила невтомного трудівника на ниві Христовій, одного з тих, хто ще в часи підпілля прийняв священичі свячення.

Владика Микола все своє життя присвятив проповідуванню Доброї Новини в нелегкі часи переслідувань і в часи свободи.

Народився Преосвященний Владика Кир Микола Сімкайло 21 листопада 1952 року в м. Караганді, де відбували заслання його батьки за участь в УПА. Релігійна і патріотична родина далеко від рідної землі виховувала в такому ж дусі і своїх дітей. У 1963 році сім’я Сімкайлів повернулася в Україну в с. Підпечери Івано-Франківської області. Після закінчення в 1978 році середньої школи Микола вступив до технічного училища, бо через «політичні дані» в біографії документів до вищих закладів не прийняли.

Глибоковіруюча родина Сімкайлів налагодила зв’язки з греко-католицькими священиками, зокрема з о. Павлом Василиком, котрий часто служив Літургії у їх домі. В такій атмосфері  і під впливом о. Василика Микола та його брат Григорій розпочали поглиблене вивчення богословських предметів, готуючись стати священиками. Миколу призвали в армію, але після смерті батька термін служби скоротили і він повернувся додому та продовжив навчання в підпільній духовній семінарії.

15 травня 1974 р. в с. Підпечери під час таємної Божественної Літургії недавно висвячений Владика Павло (Василик) уділив Миколі дияконські і священичі свячення.  З того часу  молодий підпільний священик став виконувати обов’язки душпастиря УГКЦ на теренах  Івано-Франківської, Тернопільської та Львівської областей, несучи людям Боже Слово, відправляючи Святі Літургії, уділяючи Святі Тайни.

У серпні 1987 року о. Микола був серед тих представників українського духовенства, монахів і мирян, хто підписав лист-звернення Владики Павла (Василика) про вихід УГКЦ з підпілля. Він супроводжував  делегацію єпископів, які виборювали права УГКЦ в Москві, а також учасником ланцюгового голодування на вул. Арбат у Москві.

1 жовтня 1989 року в Івано-Франківську відбулася 50-тисячна демонстрація вірних і прихильників УГКЦ, під час якої о. Микола відслужив Панахиду і виголосив проповідь на могилі Січових Стрільців, за що був заарештований на 15 діб.

28 січня 1990 року після Служби Божої перед закритим Катедральним собором Святого Воскресіння Голова облвиконкому урочисто передав ключі від храму єпископам УГКЦ.

20 лютого 1990 року Грамотою Владики Софрона (Дмитерка) о. Микола був призначений парохом цього храму і деканом Івано-Франківського деканату, а також директором благодійної організації «Карітас». Для поглиблення теологічних знань упродовж 1991–1995 років закінчив Теологічно-катехитичний духовний інститут.

Нагороджений нагрудним хрестом з прикрасами, мітрою, грамотою і медаллю Вселенського Архієрея Івана Павла II «Почесний Хрест за Церкву та Вселенського Архиєрея», почесними грамотами та відзнаками.

2 червня 2005 року номінований єпархом Коломийсько-Чернівецьким УГКЦ.

Єпископська хіротонія Владики Миколи Сімкайла відбулася 12 липня 2005 року, на празник Святих верховних апостолів Петра і Павла, в Катедральному соборі Святого Воскресіння м. Івано-Франківська.

Введення на престол Коломийсько-Чернівецької єпархії Владики Миколи Сімкайла відбулося 13 липня 2005 року, на празник Собору святих апостолів.

Владика Микола активно працював над розбудовою єпархії.

Серце єпископа Миколи (Сімкайла), Єпарха Коломийсько-Чернівецького, зупинилося 21 травня 2013 року внаслідок раптового погіршення стану здоров’я.

«Все, що відбувалося в часи підпілля, було великою насолодою, великою радістю, бо все це робилося щиро. Цих людей всіх зналося поголовно. То сьогодні тяжко запам’ятати людей у церкві, бо їх багато дуже. Прийшли від неділі, до неділі, і пішли собі. Колись всіх поголовно зналося… Зналося кожну особу зокрема, і та приємність, і той дух такий, завжди панував у тому підпільному Богослужінні, де збиралися. І люди були веселими. І основне, що підпілля було дуже таким секретним і чистим, без зради. Оце те, що треба на сьогоднішній день, щоб воно було незрадливе. Це був один з потужних факторів, якого треба вчитися. На нинішній час є воля, здавалося б – все є, але люди є якісь такі нестійкі, нестримані у слові, щоб змовчати, або десь тримати язик за зубами. А колись вони вміли це робити і це дуже робили професійно».

(Із інтерв’ю Вл. Миколи Сімкайла для інституту історії Церкви УКУ)