Восени минулого року вперше в історії УКУ аспірант університету захистив кандидатську дисертацію. Цим молодим дослідником виявився історик Іван Альмес. У межах навчально-дослідницької програми Гуманітарного і Філософсько-богословського факультетів УКУ «Київське християнство» він написав та достроково захистив роботу, присвячену культурній історії бібліотек православних та унійних монастирів Львівської єпархії XVII–XVIII століть. Іван Альмес є автором понад 30 статей українською, а також польською, іспанською та литовською мовами. На його рахунку також — кілька наукових конференцій, проектів та архівних експедицій у Польщі, Литві, Австрії та Німеччині. Із молодим вченим ми поговорили про мотивацію, самоменеджмент та відмінності між українською та закордонною вищою школою, а також — про користь від поєднання роботи з навчанням та позаакадемічний внесок УКУ в молодих українських вчених.

Як вийшло, що з декількох наборів на аспірантуру з історії в УКУ, першим захистилися саме ви, ще й достроково?

Насправді першими захищеними аспірантами УКУ стали Домініка Ранк та Владислава Москалець. Але сталося це у Кракові, де молоді дослідниці навчалися на спільній докторській програмі  УКУ та Ягеллонського університету. Я ж захистився першим як аспірант УКУ так би мовити за українськими правилами.

Наука в Україні — це волонтерство, але мені це подобається. Якщо я припиняв займатися наукою, я відчував, як мені її бракує. З одного боку, роль волонтера не завжди приємна, але з іншого — вона дуже почесна. Без волонтерів у сучасному світі — нікуди.

Можливо, наукова кар’єра на заході дозволяє досліднику почуватися комфортно. Там ти маєш більше часу, академічну мобільність, стабільну фінансову підтримку. У Німеччині докторант після завершення навчання автоматично має видати свою дисертацію як монографію. Але через велику «конкуренцію» в Україні наука потребує якості та швидкості. Якщо виконуватимеш мінімум вимог — ти зможеш завершити аспірантуру, але помітним у наукових колах точно не станеш. Академічна видимість вимагає роботи вдвічі, а може і втричі більше за норму. Але я це сприймаю не як тягар, а як можливість підтримувати себе в тонусі. Перебуваючи в динамічному колі нових знайомств та численних обговорень, науковець тримає себе у формі.

Якщо ж ти невидимий у наукових колах, ти займаєшся переважно дослідженнями та грантами, для себе. Збоку може здатися, що така робота проходить безслідно, але процес історичних досліджень часто залишається невідомим і невидимим для широкого загалу. Проте шкільні підручники, які формують свідомість майбутніх громадян, — є результатом роботи багатьох істориків, які могли не бути широко відомими чи бодай публічними, але присвятили життя улюбленій справі, яка принесла свої плоди.

У мене особисто жодного разу не було бажання кинути аспірантуру. На початку я вже поставив собі мету — тому був впевнений, що я її досягну. Я завжди ставлю максимальні цілі: якщо вже роблю, то максимально якісно, за можливості — ще й максимально швидко. Але треба мати велику силу волі, щоби сказати собі, що ти маєш це зробити, і не для когось, а для себе. Але якщо є бажання, то в УКУ його підтримують. Під час навчання в аспірантурі я паралельно працював референтом проректора з наукової роботи. Отож, зробив висновок, що це поєднання не чинило мені жодної шкоди, радше навпаки — дозволяло підтримувати себе в тонусі та не розслаблятися.

Що сьогодні може мотивувати випускника магістратури вступати на аспірантуру в Україні?

Я не знаю, як можна системно заохотити істориків йти в аспірантуру. Але це завжди залежить від особистого бажання. Статус дослідника до аспірантури та після її завершення змінюється не відразу і не надто сильно, тож тут треба шукати інші мотиви до здобуття ступеня, зокрема, особисті.

Зазвичай, до цього етапу доходять не всі аспіранти. Але щоби молоді науковці почувалися комфортніше, мені видаються дуже корисними програми, на зразок Київського християнства чи Єврейських студій в УКУ. Ці програми мають і своїх магістрів, і своїх аспірантів. Поки ти вчишся на ній, асистуєш професору, а разом із цим — непомітно стаєш частиною наукового, дослідницького середовища. Такий підхід разюче відрізняється від традиційного, де аспірант досліджує свою тему у певному відриві , зокрема спільноти дослідників. Традиційний підхід також суттєво зменшує відповідальність науковця: роботу написав — аспірантуру завершив, а захистив її чи не захистив — байдуже. Але що робити далі?

Чи багато з ваших знайомих молодих дослідників прагнуть закордон: продовжити там навчання чи залишитися жити?

Я помічав, що ті, хто були закордоном з метою наукового стажування більше трьох місяців, поверталися до України і стикалися тут із труднощами, — хотіли виїхати знову. І я майже впевнений: якщо цим людям якнайшвидше вдається виїхати ще раз, вони навряд повернуться. Але якщо людина повертається з закордонного навчання, стажування чи роботи й почувається потрібною та затребуваною на батьківщині, вона навряд мріятиме про міграцію.

Особисто я хочу залишатися в Україні. Я знаю, що на заході умови кращі, але мені нічого не заважає створювати такі ж умови тут. Про свій розвиток я думаю на 10–15 років уперед, тому розумію, що вкладаючи вдвічі чи навіть утричі більше зусиль зараз, можна створити хороші умови для майбутнього, яке буде нашим і для нас. Якщо б кожен зараз почав обробляти квадратний метр біля себе — згодом ми б досягли більшого.

Наступні десять років я хотів би присвятити професійному зростанню та дорослішанню.

Зараз я розумію, що мені потрібно побути за кордоном довше, аніж кілька місяців. Хотілося б поїхати далі на захід — у Німеччину, Францію, Британію, бо така подорож дозволила б вийти за звичні межі східно-європейських контекстів. У науковій діяльності я б прагнув зробити більший наголос на методології, бо, на моє переконання, з гарною методологічною базою можна опанувати будь-яку тему. Витративши на це рік чи два на початку кар’єри дослідник почуватиметься впевненіше на 10–15 років уперед.

Щодо моєї теми дослідження — я хотів би залишитися в історії церковної культури. Але якщо раніше я досліджував монастирську книжкову культуру, то тепер хочу повернути тему трохи інакше. Повністю змінювати її я не бачу сенсу.

Але зараз переді мною стоять два стратегічних завдання. Перше — за два-три роки закінчити та опублікувати дисертацію у вигляді монографії. Її треба доопрацювати як наративно, так й у відповідності до формальних вимог, текст має бути читабельним. Але, як на мене, ці формальні вимоги трохи викривлюють текст, тому я хочу зробити його не лише відповідним нормі, а й таким, що влаштовував би мене змістовно. Друге стратегічне завдання я поки тримаю в секреті.

Чого, крім низки знань та навичок, якими має володіти добрий історик, ви навчилися в УКУ?

В УКУ я нарешті зрозумів, що людина — це соціальна істота. До вступу сюди я був більш закритим, але тут усвідомив — історик не може говорити лише з мертвими: авторами та текстами минулого. Тепер я знаю, що читаючи можна багато чого навчитися, але не меншого можна навчитися, говорячи з людьми. Деколи розмови видаються навіть кориснішими за книги та документи. Друге, чого я навчився — це необхідності бути активним не лише в одній сфері. У науковому дослідженні, наприклад, не лише пильно вивчати джерела, а й бути вправним оповідачем, та і просто треба намагатися постійно чергувати активності. У сучасній науці, як на мене, загалом дуже важливо бути вправним менеджером: вміти не лише досліджувати, а й заповнювати аплікаційні форми, шукати можливості для стажування, спілкуватися на конференціях.

Ви добре знайомі знаєтеся на дослідженнях. А чи цікаво вам викладати?

Зараз я віддаю перевагу науці, але згодом планую почати викладати, бо розумію, що викладання зміцнює наукові позиції. Досвід роботи зі студентами тренує ораторські навички та дозволяє бачити ширші контексти. Водночас викладання вимагає сил та часу, тому вимагатиме від мене ще і вправного балансування між дослідженням та вчителюванням. Моя мотивація підкріплюється й бажанням випробувати себе на здатність поєднувати та балансувати.

Хоча й за моїми спостереженнями історичні програми в УКУ та в університеті ім. Франка дуже відрізняються, для мене це не стільки питання якості освіти, скільки — різних цілей університетів. Університет ім. І. Франка орієнтований на виховання класичного вчителя історії. Для УКУ важливо не лише це, а й щоби студент вмів висловити думку, був комунікабельним. УКУ дає більше свободи, водночас поглиблюючи зв’язок викладача та студента.

Я чув критику на адресу університету ім. І. Франка, але я почувався там досить добре. При вступі я знав, що у Франка є осередок церковної історії, мене це цікавило, відтак я звернувся туди — і отримав те, чого хотів. Мої одногрупники, спраглі якісної освіти, теж здобули її.