ENGВтім, охочих критикувати світ знайдеться багато – проблема в тому, що насправді його слід полюбити. Бо він цього відчайдушно потребує. Бо від поцілунку любові прокидаються навіть снігові царівни.
І найлегше це робити саме в час Різдва.
Не сперечаймося даремно, може Бог воплотитись у людину чи ні. Усі наші велемудрі відповіді є не більш ніж задерикуватим бунтом підлітка у його «телячому» віці. Все це мине, глупота скінчиться, а підліток, ставши мужем, побачить авторитет Отця в іншому світлі.
Тому принаймні ми, християни, приймімо з довірою: так, усе це було. Були у Вифлеємі вбогі ясла, в яких народився Спаситель, – адже було б нестерпно, якби він народився в царських палатах. Були пастухи, які першими привітали Новонародженого, – уявляєте, якою лукавою була б ця сцена, якби замість них біля царського ложа тіснились придворні? Була Вифлеємська зоря, що провадила східних мудреців, – о, Сходе, де ж сьогодні твоя прадавня мудрість?
Усі ці образи й символи стали вже архетипами нашого земного буття. Важко й уявити, що хтось із охрещених не живе в духовних координатах цієї євангельської розповіді.
Втім, було й інше, уже не раз мною оповідане. 6 січня 1979 року. Політичний табір № 36 у Кучино, що на Уралі. Надходить Святий вечір, а мені, молодому вʼязневі, бракує Євгена Сверстюка, якого тільки-но вихопили з зони й помістили у штрафний ізолятор. Ось світиться його віконце, до якого ближче не підійти. А довкола – гоголівська ніч з іскристим снігом, від якого казково гарними стають навіть ряди колючого дроту…
Щоб скрасити моєму побратимові самотній вечір, починаю голосно колядувати «Нова радість стала». Невдовзі виходить із будиночка наглядач і наказує припинити. А назавтра опер зачитує мені доповідну того мєнта, що я порушив режим – «распевал монархические песни». Опер дивиться на мене підозріло: ну як «український буржуазний націоналіст» може співати монархічні пісні? І раптом я вибухаю сміхом від розгадки. Адже в той момент, коли наглядач визирнув надвір, я саме співав: «Ой Ти, Царю, Царю, Небесний Владарю!»
Слова наче однаково зрозумілі, а духовні коди – різні…
Цього року в Україні знову співатимуть ту саму колядку, але вже в її давньому, повоєнному варіанті:
Сумний Святий вечір
В сорок шостім році:
По всій нашій Україні
Плач на кожнім кроці.
Замінити треба лише рік, а все решта – те саме: і сум, і сльози, і всупереч усьому – надія.
Поможи нам, Боже,
Все це перебути,
Нашу неньку Україну
З кайданів розкути.
Й іроди чомусь не переводяться: виженеш одного, як біс вселяється в іншого. Усе за Гоголем… А ми чомусь не поспішаємо розгадувати, звідки ж це зло береться. І наче маємо для цього різдвяний вертеп, але ставимося до нього радше як до етнографічної памʼятки, яку треба зберегти незмінною, ніж як до інструмента декодування зла, яке в кожну епоху набуває нової подоби. Ніби не читаємо давньокиївських казок: одного разу зло обернеться пишноплідною яблунькою з отруйними плодами, іншого – чистою криницею з отруйною водою. І все це треба вчасно розгадати, бо другого шансу не буде. Отож, думайте, укладачі різдвяних вертепів, – добре думайте!
Духовно відвідавши оті ясла з малим Ісусиком на сіні, неначе вмиваєш свою душу вранішньою росою і стаєш готовим до нового дня. Мчить Земля невпинно у космічному просторі, пронизують її різні промені й гравітаційні поля, але щороку у певному місці своєї орбіти вона раптом згадує: настає мить, коли в її лоні має статися диво.
І воно справді стається: люди добрішають, іроди дрібнішають, а світ знову – бодай на коротку мить – стає світом Божим: ті, що в гніві, – миряться; ті, що закидали одне одного прокльонами, – обмінюються дарами. І всім «так любо, любо стане, неначе в Бога». Настає час, про який так натхненно співала на Майдані наша Софія Федина і з яким я вас не менш натхненно вітаю:
Я так хочу в Переддень Різдва забути страх,
А я так хочу почути пісню на устах,
Щоб посміхнулося життя,
Щоб повернулись з небуття
Добро й Любов.
А я так хочу в Переддень Різдва змінити світ,
А я так хочу зупинити щастя мить…
Щоб щезли біль, і страх, і сум,
Щоби не стало темних дум,
А був лиш світ,
в якому народився БОГ.
Мирослав Маринович
Джерело:
