Метафори завжди небезпечні, але українська влада нагадує колорадських жуків, котрі усього врожаю з’їсти не можуть, натомість спроможні його суттєво понадгризати. Україну ця влада повністю підкорити не може, хоча зіпсувати здатна сильно.

Зграя сарани може знищити все, але наша влада – далеко не сарана. Наша влада не є маневреною і великою, вона є властиво колорадськими жуками, недалекими й неповороткими – з великою головою і крихітним мозком.

Думаю, що в Януковичеві і його режимі є певна користь: це як запізніла дитяча хвороба, котру не переніс у належному віці, тому зараз вона така тяжка й затяжна. Імунітет проти цього режиму в українському організмі наразі лише виробляється. Щоби його прискорити, потрібна вакцина.

Цією вакциною має бути новий сценарій розвитку країни. Його мала би запропонувати зараз опозиція. Але нині вона слабка й малоефективна. Її слабкість – не в кількості депутатських голосів, а в нездатності запропонувати гідну альтернативу. Вона думає про реванш, але після своєї поразки нічого не забула й нічого не навчилася. І це мене найбільше тривожить. Хтось має виконати домашнє завдання: передумати причини поразки, щоби не просто перемогти знову, а й змінити країну. Так, як це робила польська опозиція після поразки 1981 року, під час воєнного стану 1980-х, поки знову прийшла до влади у 1989-му.

Синдром зневіри українського народу об’єктивний. Не забуваймо: кожна революція пробуджує надто великі сподівання, а багато революцій переростають у контрреволюції. Але на контрреволюціях процес не закінчується. Влада Януковича не може тривати вічно. Тим паче, що зараз він усе робить для того, щоб його якнайскоріше скинули. Я боюся, що його влада може впасти занадто швидко – ще до того часу, як опозиція підготується інтелектуально до перебирання влади. Якщо цього не станеться, ми можемо вкотре піти по колу, бо перестановка юль на вікторів нічого не змінює. Для України переміна еліт – це не самоціль, а лише механізм для більшої цілі. А ця ціль – подолання слабкості та відсталості. Одне слово – модернізація. Польщі це вдалося, Грузія зараз іде тим шляхом. Не вдалося це Росії і Білорусі, і невідомо, коли для них настане новий шанс.

Україна, на мою думку, все-таки ближче до Польщі та Грузії, аніж до Росії і Білорусі. Історична й політична траєкторія у нас не та, що у наших північних сусідів. Там таки не було чогось схожого на регулярну зміну влади через більш-менш нормальне змагання: сьогодні ти у владі, завтра в опозиції. Звісно, Януковичеві було би зараз набагато легше, якби йому вдалося перемогти у 2004-му. А так Помаранчева революція хоча й закінчилася провалом, однак зробила своє – дала нову країну і нове суспільство, для якої Янукович виглядає таки чужим.

Я сказав би, що наші шанси повернутися до старої траєкторії розвитку – 50 на 50. Питання, чи нам вдасться скоріше скористатися з того шансу, чи колорадський жук нас таки догризе. Не певен, чи слід сподіватися на приморозки, – надія лише на суспільство. Бачу дві групи людей, до яких особливо треба зараз придивлятися. Перша – це молодь, глобалізоване покоління Y, для якого режим Януковича виглядає як сідло для корови. Друга – це середній бізнес, який у нас безнастанно зростає від кінця 1990-х попри кризи й державну політику. Зараз для нього настав час дозрівання, прощання з інфантильним станом, коли була надія, що все буде добре і вирішиться само собою. На жаль, не вирішиться. Треба йти забирати цих колорадських жуків з поля, яким є Україна. Бо що пізніше це трапиться, то вищою буде ціна.

Джерело: ZIK