Ярослав Грицак

Св. Тарасій, патріарх Константинопольский, помер 806 року 10 березня. Майже тисячу років по тому, 9 березня 1814 року, у сім’ї кріпаків Григорія і Катерини Шевченка на Черкащині народилася третя дитина, яку назвали на честь цього святого.

Тарас Шевченко виріс у найбільшого українського поета. Серед його героїв був Данило Кушнір, церковний староста (титар) з околиць Шевченкового дитинства. Кушнір відмовився перейти на уніатську віру і за це загинув у 1766 р. мученицькою смертю: йому підпалили обмотані просмоленою коноплею руки, а потім обезголовили.

Шевченко переповів цю історію у “Гайдамаках” по-своєму. Він переніс її на два роки пізніше і в іншу місцевість. За Шевченковою версією, Кушніра нібито вбили повсталі польські шляхтичі, шукаючи у нього, за намовою єврейського корчмаря, грошей, а його дочку Оксану взяли з собою. Коханий Оксани, бідний наймит Ярема Галайда, приєднався до гайдамаків, щоб мститися за кривду “жидам і ляхам”.

Ніхто не вимагає у поетів точності. Історикові дарма шукати правди в поезіях, навіть якщо вони написані на історичні теми. Однак історик може зробити дещо інше: відкрити нові контексти, в яких ці тексти починають звучати по-іншому і допомагають нам краще зрозуміти самих себе.

Візьмімо, до прикладу, саме слово “титар”. Воно походить від грецького “ктитор” – засновник, меценат храму – і зустрічається як в українських, так і в російських словниках. Але в українській мові титар означає ще й “церковний староста”, тобто голова церковного братства.

Різниця нібито й мала, але значима. Ктитор пов’язаний з владою чи багатством – титар урядує в церкві як перший серед рівних. Ктитор відображає владну вертикаль, титар– горизонтальну структуру самоуправління.

Сама ідея церковних братств прийшла на українські землі з Заходу. Це була та сама традиція самоуправління та самоорганізації “від низу”, яку бачимо у ремісничих цехах, містах на Маґдебурзькому праві та автономних університетах.

Ця традиція переломлюється у назві Шевченкового “Кобзаря”. Як і у випадку з Кушніром, Шевченко поетично переробив цей образ. Його кобзар – це співець народних дум про козацьку славу і велике минуле України. Дослідження показують, що у репертуарі кобзарів і лірників козацькі думи займали незначне місце. Головними були релігійні пісні і псалми, які співалися на майданах при церквах і костелах. Що, однак, важливо: усі кобзарі і лірники були зорганізовані у цехи чи гільдії, пов’язаних з тією чи іншою церквою. А все це разом копіювало зразки, що виводилися з католицької Європи.

Один із критиків українського руху писав: “Украинизм есть последствие нового направления в духовной жизни Европы, которое, от второй половины восемнадцатого столетия повольно возростая, от Запада распространялось к Востоку, и доставшись в Россию, сделало переворот в воззрениях образованных сословий русского народа. На поле изящной словесности произвело оно романтизм, в политическом и общественном отношении породило оно идею личной свободы и равенства всех людей”.

Шевченковий випадок підтверджує правдивість цієї фрази. Всю Шевченкову творчість та її вплив на сучасників не можна уявити поза контекстом західних “ізмів”, у першу чергу націоналізму і соціалізму: про українських діячів 1860-х років говорили, що вони носять в одній кишені “Кобзар” батька Тараса, а у другій – “Капітал” Карла Маркса.

Шевченковий “Кобзар” є прикладом того, що західні теоретики націоналізму називають “уявленням нації”. По суті, це перероблення історичної спадщини відповідно до потреб нового, модерного, звестернізованого суспільства – коли світ святого Тарасія стає світом поета Тараса. Приклади з титарем та кобзарем показують, однак, що українська культура у багатьох своїх рисах була європейською ще у координатах світу святого Тарасія. Тому Тарасові Шевченкові та його епігонам не треба було цю культуру радикально вестернізувати – їм тільки треба було посилити її західний вектор.

Росія теж пов’язана з Європою, а її культура, може, ще навіть більш європейська, аніж українська: можна уявити собі європейську культуру без Шевченка чи Франка, але важко уявити її без Толстого чи Достоєвського. Однак українська культура була набагато більш європейською на нижчому, щоденному рівні –умовно кажучи, на рівні титарів і кобзарів. Тому головна різниця між Україною та Росією полягає не в мові чи релігії, скільки у різних політичних традиціях, у відмінних ролях “вертикалі” (державі) та “горизонталі” (суспільства).

Це те, чого ніяк не може зрозуміти Кремль. Він все ще вважає мовні критерії головними. Нещодавно російський міністр культури заявив, що приклад Тараса Шевченка доводить близькість Росії і України, бо він писав двома мовами, російською й українською.

Не варто доводити фальшивість цієї фрази, використовуючи факти Шевченкового життя: мовляв, нічого собі близькість, якщо вона коштувала Шевченкові десять років заслання! Адже Достоєвський теж провів дев’ять років на каторжних роботах. Зрештою, писав Осип Мандельштам, “в России поэию ценят как нигде – за нее убивают”.

Російського міністра треба спростовувати інакше. Попри складні повороти російської історії, Росія раз-по-раз відтворює політичну систему, за якої, словами класика, і вбивство, і літературна критика однаково вважаються злочинами. В Україні, коли вона вибивається на автономне чи самостійне життя, таку систему уявити собі годі. З історичної перспективи влада Путіна виглядає у Росії як щось природне, тоді як влада Януковича в Україні – як швидкоплинний епізод.

Шевченко писав свої поезії заради таких людей, як Кушнір, Оксана чи Галайда. Це їх, “малих отих рабів німих”, він збирався возвеличувати і ставити “на сторожі коло їх” своє слово. Для нього вони були уособленням самої України – країни, котра складалася частково з реальних людей з кості і крові, а частково була плодом його поетичної фантазії.

Велич Шевченкового таланту власне й полягає в тому, що його фантазія діє. Нам легко уявити собі Кушніра, Оксану та Галайду на барикадах Євромайдану чи серед українських військових у Криму. Уявлена Україна стала дуже реальною Україною.

Це не значить, що Україна уже повністю вийшла з-під тіні російської історії. Або що Росія ніколи не має шансу стати такою, як Україна. На мітингу проти війни в Україні на Марсовому полі у Петербурзі співали: “И если Ты Россию любишь Боже, переведи ее через майдан”. Це є не аж такою безнадійною фантазією, зважаючи на ті майже неймовірні зміни, що сталися за двісті років від народження Шевченка: греко-католики (“уніати”) знаціоналізувалися, Україна помирилася з Польщею, євреї України підтримують український Євромайдан – і навіть націоналістичні українські партії пробують дистанціювати себе від антисемітизму, притаманному героям Шевченкових “Гайдамаків”!

Мені, однак, спадає на думку одна умова, за якої я повірю у переможний Майдан у Росії. Вона пов’язана з сучасною трансформацією св. Тарасія: я можу з пам’яті назвати пару десятків Тарасів серед знаних чи знайомих українців – я не знаю жодного Тараса серед більш чи менш відомих російських діячів. Тому символом нової Росії для мене стане поява першого покоління російських дітей, яких називатимуть на честь українського поета.

Джерело: BBC Україна