У перші тижні війни мільйони українців покинули свої домівки в пошуках безпеки. Але були й ті, хто повернувся у вирішальний час, щоби в Україні своєю працею і служінням наближати нашу перемогу. В інтерв’ю зі Стефаном Миронюком у межах проєкту «Малі історії великої війни», говоримо про те, як українці в Європі долучаються до спільної боротьби.

Розмова відбулася 14 березня 2022 року

Стефан Миронюк народився в місті Новий Сад у Сербії, зараз проживає в Німеччині. Він – українець, родина якого близько 115 років жила поза межами рідної країни. Зараз Стефан регулярно відвідує Україну з гуманітарною допомогою, аби надати поміч немічним, стареньким, хворим – людям, які шукають безпечний осідок.

Що змушує Стефана повертатися в Україну? Як європейці реагують на війну? Як сприймати принцип всепрощення, коли йдеться про абсолютне зло? — Читайте у матеріалі.

З якої причини ти приїхав сьогодні до України?

За останній місяць я вже втретє приїжджаю в Україну. Насамперед тому, що це війна проти моєї країни, проти моїх прадідів. Вона нікого не залишає байдужим. Цього разу я приїхав на заклик Українського католицького університету: привіз медикаменти, взуття, і багато іншого з міста Бад-Ґодесберг. Нам вдалося зібрати багато ліків. Бабусі йшли в аптеку, купували хто, скільки міг, на двісті, на п’ятдесят євро, приносили ліки просто пачками. Тепер вони поїдуть у воєнний центр, чи волонтерський центр допомоги в УКУ.

Багато людей вимушені покидати Україну. Немічні люди, старенькі або хворі, не можуть це зробити самостійно. Сьогодні досить велика група людей, зокрема діток із мамами, один старенький дідусь, якого чекають онуки, поїдуть зі мною до Німеччини. 

Є різні причини, чому я повертаюсь в Україну, але найголовніша, напевно, що кожний із нас покликаний сьогодні, у моменті війни, робити те, що може. Оскільки я не знаю як воювати чи стріляти, то маю робити те, що вмію — допомагати. У міру своїх сил бути посередником чи зв’язковим. Саме тому я у Львові.

Стефане, де дівається страх? Ти один із небагатьох, хто втретє пересікає кордон. Що дає тобі ту наснагу їхати і планувати наступні подорожі?

Я дуже ретельно готуюся до кожної поїздки, зважую маршрути, якими пересуваюся, уважно слідкую за новинами. Я просто не можу не їхати. Навіть, коли мої найближчі — мама, сестри — хвилюються і просять, щоби я не їхав або якнайшвидше повертався. На жаль, не можу їх послухати. Я мушу їхати сюди, мушу бути тут. Це мої прощі. У дорозі мене супроводжують молитви. Багато людей молиться за успішність місії, — це допомагає. Сьогодні я мав надзвичайне задоволення помолитися на утрені в храмі Святої Софії Премудрості Божої в УКУ. 

Коли мене питають: «Що тобі потрібно?», відповідаю — молитовна підтримка й душевний спокій. Вважаю, що це мій християнський обов’язок сьогодні — допомагати в міру моїх скромних сил і бути тут. І також служити тим, які хочуть допомагати Україні, бо їм потрібні шляхи, партнери, поради. Я вважаю це своїм покликанням, яке стараюся сумлінно виконати.

Війна вже триває дев’ятнадцятий день. Водночас пояснення, що люди відстоюють у цій війні, що відвойовують, є доволі різні. Очевидно, усі говорять про перемогу. Як ти для себе і своїх друзів пояснюєш, що властиво українці виборюють у цій війні?

Для мене червоною ниткою вже із самого початку, ще до початку нової агресії, є слова митрополита Бориса Ґудзяка, який сказав, що ми ідемо паломництвом: від страху до гідності. Я маю переживання, хвилювання, недоспані дні й ночі, але не страх. Українці відстоюють свою Богом дану гідність. Право існувати на цій землі. Я думаю, що це, мабуть, найголовніше з того, за що Україна та українці воюють і у чому їх підтримує багато людей.

Стефане, ми живемо на такій собі гойдалці. Є якісь імпульси захоплення, радості, є і  розгубленість. Можеш пригадати два таких різнобіжних моменти, коли в одній ситуації був певний удар по твоїй надії, а в іншій — ти був на піднесенні?

Перший момент, коли я приїхав у неділю 27 лютого. Ми з дружиною Оксаною вирішили забрати її маму і братову з дітками. До мене зголосилося ще декілька стареньких, немічних осіб, які також просили, щоби я їх узяв до Німеччини. Там була пані Наталя Дегтяр із Києва, з якою ми домовилися про зустріч у понеділок, уранці 27 лютого у Трускавці. На жаль, через комендантську годину вона не змогла виїхати з Києва. Коли її син Іван мені подзвонив, що пані Наталі завтра не буде — це був момент тривоги. Я не знав, чи приїде вона до Львова або Трускавця. Інші дев’ять осіб, які їхали зі мною, чекали й переживали. Але я сказав Івану: «Я не буду перетинати кордон України без твоєї мами. Ми будемо чекати». З іншого боку, я хвилювався. Тому що серед тих, хто чекав були й діти. Я дуже боявся ситуації, якщо пані Наталя взагалі не зможе виїхати з Києва. Або, якщо ми муситимемо чекати тиждень у таких складних умовах. Але, на щастя, Бог допоміг. Пані Наталя в понеділок на додатковому потязі, стоячи, приїхала до Львова. Пізно ввечері я її забрав, й у вівторок вранці ми вже були на території Угорщини.

Щодо моменту піднесення. Я — син українського греко-католицького священника. Під час херувимської молитви є момент, коли священник промовляє текст про херувимів, серафимів, багатооких, шестикрилих, пернатих, які високо ширяють. Я малим не розумів, що це таке. Передучора на автобані в Польщі я побачив їх на власні очі. На тому автобані є написи польською мовою: «Польща солідарна з вільною Україною». Біля мене проїжджали автомобілі, трактори з різних країн. Зі Швейцарії їхали колони. Французькі машини скотчем приклеїли синьо-жовті прапори. Величезні машини, бусики прямували з Англії. І ми з українськими прапорцями їхали. Коли я бачив це, як усі вітаються, які всі дружні, цю велику армію, то, нарешті, зрозумів, що саме мається на увазі під херувимами, серафимами й іншими названими. Тому що бачив, як усі вони тепер прямують в Україну.

Стефане, ти випередив моє наступне питання. Що характеризує сьогодні твої відчуття, ставлення європейців до ситуації в Україні зараз, ось у цьому конкретному дні?

Я думаю, найкращий приклад цьому є моя розмова з одним дуже поважним чоловіком, який очолює єврейську громаду Дюссельдорфа. Коли я йому розповів про свої поїздки, він пригадав єврейське прислів’я: «Той, хто рятує одну людину, рятує насправді весь світ». 

Я думаю, що попри політичні перешкоди, незрілість багатьох лідерів, несприйняття серйозності ситуації, я відчуваю солідарність Європи з Україною. Серед звичайних людей вона дуже велика. Наприклад, коли я повернувся вперше до Німеччини зі старшими жінками, моя сусідка, пані Герман 1928 року народження, сказала, що радіє, бо я повернувся до Бонну й чотири особи будуть у неї жити. Вона їх прийняла, а я навіть про це не просив. Пізніше вона сказала, що, коли побачила фотографії та відео війни з України, їй пригадалося 1 вересня 1939 року, коли їй було одинадцять років і вона почула жахливий голос: «Seit Uhr wird jetzt zurückgeschossen!». Більшість людей не усвідомлюють цей жах, бо не пережили війни, не знають, що це. Але старші люди, як моя сусідка пані Герман, пам’ятають. І вони відкривають свої серця, шлють свою молитовну й матеріальну підтримку для України.

Які наступні плани? Як ти плануєш свої поїздки? Як розвивається твоє розуміння ситуації в Україні й того, чим ти можеш допомогти?

Я підтримуватиму цю велику готовність допомагати Україні в моєму найближчому оточенні. Коли я відправлявся в середу з Бонну, старенькі люди, які там живуть, мені казали: «Стефане, весь Bad Godesberg стоїть за тобою». От і передаю вітання від Bad Godesberg-івців. І від славних людей, які там живуть, родин, які підтримують нас. За два тижні ми хочемо зробити спеціальний вечір «Музика для миру. Солідарні з Україною». Це відбудеться в церковному приміщенні за участі українського квартету, буде німецький хор. Запросимо наших новоприбулих українців, а я розповім про враження з поїздки. Насправді в Бонні вже формується українське село. У нашому домі є багато близьких, у сусідніх будинках живуть українці. Це велике збільшення української громади в Бонні й Німеччині загалом.

Стефане, ми увійшли цього тижня в піст. Для людей воцерковлених це має принести свідомість всепрощення. Зокрема, свідомість того, що таке віра і навернення. Як ти в цих днях сприймаєш цей принцип всепрощення, коли йдеться про дуже конкретного, візуально зрозумілого ворога, і як його можна пробачити?

Коли я їду в Україну, то не слухаю новини, а молюся. Моє перше завдання — це допомогти ближнім. Для мене особисто сьогодні не момент для піднесення теми прощення. Прощення ворогу може статися тоді, коли він зробить перший крок до покаяння. На жаль, особливо після вчорашнього удару по Яворову (13 березня, близько 6:00 росіяни завдали ракетного удару по Яворівському полігону, внаслідок чого загинуло 35 осіб, ще 134 особи отримали поранення, – ред.), я не бачу таких сигналів. Я вважаю, що сьогодні є важливим Богом дане право самозахисту своїх найближчих, своєї країни. Це також стосується Великого Посту — спокійне усвідомлення свого обов’язку. І наш спільний обов’язок — захист нашої країни, людей, віри від лютого ворога. Я маю надію, що цей ворог скоро навернеться. За це треба молитися, і я молюсь. А процес примирення почнеться, коли зупиниться ця війна.

Мені особливо подобається така ініціатива. У мене в багажнику є запаковані подаруночки. Під час підготовки моєї поїздки, до мене подзвонила вчителька «Aloisiuskolleg» в Бонні, пані Целла. Вона мені каже: «Стефане, у мене хлопці й дівчата дуже хвилюються через війну й хотіли би допомогти Україні. Чи ти міг би взяти із собою пакуночки від них?». Я собі подумав: звичайно! І тому відвідав «Aloisiuskolleg», поспілкувався з дітками. Хотів зрозуміти, звідки в них таке бажання. Діти казали, що вони розуміють — в Україні війна. І кожен школярик спакував маленький подаруночок дітям, які тепер переживають важкі часи, переховуються в бомбосховищах. Вони посилають їм свої вітання, найкращі побажання. Я попросив діток, щоби вони сказали, що я маю переказати їхнім друзям в Україні. Вони говорили: «Ми хочемо допомогти, зробити пожертву, показати, що ми їх підтримуємо. Ми залишили свої e-mail, бо чекаємо відповіді. Бажаємо, щоб українські діти могли нормально жити. Маємо надію, що скоро закінчиться все. Хочемо, щоби наші подаруночки стали для них маленькою приємністю. Щоби вони не думали тільки про війну, щоби не втратили свою надію». Я обіцяв, що все розкажу дітям в Україні.

Ця історія дуже мене зворушила. У середу по обіді, коли я біля церкви St. Marien Bad Gоdesberg збирав ліки, до мене підійшла одна мама й каже: «Мій син у повному захопленні розповідає про те, як вони сьогодні передали тобі подарунки». Наступного дня інша мама подзвонила: «Я не знаю, що робити. Мій син Луї хоче їхати з тобою в Україну». Так сильно це його вразило. Вони всі переживають, вболівають. Тому для мене ці дитячі подарунки — найцінніші речі, які я привіз із Бонну в Україну. (Показує відео з дітьми в класі).

Я б хотів розповісти ще одну важливу історію. Місто Дюссельдорф понад тридцять років було містом-побратимом Москви. І передостаннього тижня вони припинили співпрацю з огляду на війну в Україні. Дюссельдорф — місто вільних громадян, не може терпіти, коли місто-побратим Москва не дозволяє своїм громадянам вільно висловлювати свою думку. Тому це побратимство припинено. А опісля міська рада Дюссельдорфа одноголосно проголосувала за початок побратимства з містом Чернівці. Хочу особливо підкреслити, що міський голова Дюссельдорфа, доктор Штефан Келлер, у перший день війни 24 лютого о п’ятій годині виступав на сцені в центрі Дюссельдорфа, як і міністр-президент пан Вурст, і висловлював свою солідарність. Останньої неділі він виступав на демонстрації за негайний вступ України у Євросоюз.

Через війну, на жаль, міський голова Чернівців не міг прибути, тому доктор Штефан Келлер попросив мене привезти прапор міста Дюссельдорфа до Чернівців (показує прапор). Для мене це велика честь бути таким послом. Сьогодні, одразу після розвантаження буса, я їду в Чернівці, щоби започаткувати чудову співпрацю між столицею Nordrhein-Westfalen, містом Дюссельдорфом, і столицею Буковини Чернівцями. Це чудова почесна місія, яку я маю честь і велику приємність виконати з Божою допомогою. І я впевнений, що це буде дуже цікава, важлива, взірцева співпраця великих міст Дюссельдорфа й Чернівців.

Я вже планую, що в наступних днях будемо формувати чергову поїздку з моїми друзями, близькими, які справді, як кажуть англійці, «Stand with Ukraine», підтримують Україну й бажають, щоби ця війна якомога швидше закінчилася. Слава Україні!

Розмовляв Петро Дідула

Медіапартнери проєкту: The Ukrainians, Reporters, РІСУ, телеканал Espreso.TV. 

Дивіться також:

«Позбутися сірості, розпростати плечі, додати кольору і віри», – іконописиця Уляна Креховець

«Бідна вдова принесла кілька яєць, тушонку і кусочок хліба. Приймаєш поміч, дякуєш і плачеш», – отець Макарій, настоятель Унівської лаври

«Людяність нас вирізняє: робить нас українцями», – Богдана Романцова

«Україні потрібні дії, а не співчуття» – британський волонтер Шон Гопкінс