Володимир Колотовченко, УКУ

Solus Christus
(Успіх християнина: відповідь Павла)

Бог всемогутній – це аксіома. Він всемогутній, коли зупинив Адама та Єву на «півдорозі»; не дав піднятись егоїзму разом із Вавилонською вежею; зрештою, звів «успішну» роботу переслідувача Савла на манівці, і той відважно повірив у своїм невірстві.
Під час свого навчання він отримав подвійне повідомлення. Перше – бути ревним у виконанні закону (Ді 22,3), а друге – через систему – що спасіння утопаючого є справою рук самого утопаючого, тобто оправдання праведника його власними зусиллями (ділами Тори), інакше перше не матиме змісту (Ді 7,58). Як зрозумів це Павло? Як відобразилось воно у його житті?

Відповідно до Діянь, Павло активно розгорнув переслідування і навіть отримав від юдейської влади дозвіл поширити діяльність за межами Єрусалиму (Ді 9,2; 22,5; 26,11). Лука розповідає, що він арештовував християн у їх помешканнях та кидав за ґрати (8,3; 26,10), чинив побиття в синагогах (22,19; 26,11) і навіть порушував клопотання про засудження християн на смерть (22,4; 26,10). У своєму ентузіазмі Павло був подібний братам Макавеям: вони боролись аж до мучеництва, аби досягти успіху своєї кампанії – захистити закон та юдейську релігію від ідолопоклонства, яке нав’язувалось в Ізраїлі у ІІ ст. до н. Х. Антіохом ІV (пор. 1-2 Мак).

Успіх – це спокуса, перед якою не встояв Савло. Як бачимо із двох повідомлень, у періоди криз він, головно, згадував лише друге. Інакше кажучи, він був носієм пануючої культури, а відтак, за логікою контексту, – боровся із «єрессю», відхиленням в самому юдаїзмі.

Навернення Павла не перетворило морально погану людину на морально добру; навряд чи він був морально поганою людиною. Він і сам зізнається, що «щодо справедливости в законі» був «бездоганний» (Флп 3,6); що був «запеклим» послідовником батьківських передань та перевищував ровесників у своїй ревності (Гл 1,14). Жорстокі гоніння Церкви Божої також пояснюються цією ревністю, він уважав їх своїм строго релігійним обов’язком, це підтверджує і та обставина, що коли йому відкрилась істинна природа Христа, він зупинив свою діяльність гонителя та пішов за Ним.

Цей «удар у литаври» відкриває перед Павлом територію Об’явлення: «здобув мене Христос» (Флп 3, 7-12); «Хіба я Ісуса, Господа нашого, не бачив?» (1 Кр 9, 1); «з’явивсь і мені» (15,8); «Бог… освітив серця наші, щоб у них сяяло знання Божої слави, що на обличчі Ісуса Христа» (2 Кр 4,6); «Євангелія, яку я вам проповідував, не є за людською мірою; бо ж я її не прийняв, ані навчився від людини, лише – через об’явлення Ісуса Христа» (Гл 1, 11-12).

Територія Об’явлення – це найвищою мірою територія Бога, яка залишається у Його диспозиції, аби щоразу із власної ініціативи особисто втручатись у життя людей.

В жодному іншому моменті життя розум і свобода Павла не ставали перед таким викликом, ніколи вони не піддавались такому випробуванню: стати проти культури, яка його нищила, проти поклонінню успіху.

Чи можемо для вирішення наших сучасних проблем застосувати такий [древній] досвід Павла? Якщо так, то в якому ключі?
Його можна застосувати якраз тому, що саме він і висвітлює найголовніші принципи «здорового розвитку»: відповідальність, справедливість, повага; це – те, чого нам варто було би навчитися знову. Цей досвід важливий, бо, на мою думку, зараз ми зовсім не хочемо відводити погляду від самих себе; ми воліли б, радше, замкнутись у своєму власному колі та лишитись там. Це – схоже на подорож в один бік.

Сьогодні Павло застерігає нас від подорожі цією неправильною дорогою: ми маємо зменшити менталітет успіху; ми переможемо багато разів у багатьох справах, але ми повинні бути свобідними від цього успіху. Жахлива перспектива чекає на нас: виродження віри в інтелектуалізм, а як наслідок – «інтелектуальна зарозумілість», церковні розбрати!

Повернемось до прикладу з подвійним повідомленням… Під час богословських студій ми отримуємо massage – бути людьми для людей, а через систему академічного середовища – бігти швидше за інших. Коли настане криза, на жаль, ми пам’ятатимемо лише друге! Отже, замість того, аби увійти до спілкування з Христом, ми будемо абсолютизувати себе, шукати вищості над ближніми. Проте ми змушені констатувати, що така логіка не відповідає християнським очікуванням.

У листі до Галатської спільноти, яка переживала кризу поділу, Павло ділиться своїм досвідом життя за критеріями успіху. Він закликає віднайти себе у служінні, а, отже, увійти до послуху віри (пор. Гл 5-6). Як на мене, це – здоровий рефлекс. Вірі думка не загрожує… Як слушно зазначав А. Швейцер (Schweitzer), Павло – святий покровитель мислячих християн. Ми тут, в Українському Католицькому Університеті, маємо каталізувати цей рефлекс.

«Чи будує хтось на цій основі із золота, срібла, коштовних каменів, дерева, сіна, соломи, – кожного справа виявиться; бо день покаже, тому що у вогні відкривається, і вогонь випробує справу кожного, якою вона є. У кого діло, яке він будував, устоїть, той отримає нагороду. А у кого діло згорить, той потерпить утрату; втім сам спасеться, але так, наче крізь вогонь» (1 Кр 3, 12-15). У цьому тексті у будь-якому випадку стає очевидним, що деякі влаштовані справи можуть згоріти дотла; що для того, щоб спастися, потрібно пройти «вогонь», щоб остаточно стати відкритим до Бога і знайти можливість зайняти місце за трапезою вічного весільного бенкету. «Біль любові» стає нашим спасінням і нашою радістю (Spe Salvi, 47).

Ми мусимо радикальним чином запитати себе: чи досягає нашого серця та чи відбивається в нашому житті думка про те, що успіх як принцип для змагання – ідолопоклонство?

Самі з собою чи самі для себе [?] ми їмо заборонені яблука, будуємо вежі, їздимо верхи; та, як казав сатирик, то – «танці на Титаніку». Ми дратуємось, нам не подобається, що «Бог нам нічого не винен» (К. Барт). Павло пропонує альтернативу: достатньо трохи твоєї доброї волі. Однак, іронія полягає в тому, що на це у нас не залишається сили…