Історія життя українського націоналіста Зеновія Красівського та його дружини Олени Антонів якнайповніше висвітлена у книзі “Благословенні душі, що вміють випромінювати”, презентація якої відбулася 17 листопада в Українському католицькому університеті.

У книзі 1000 сторінок, 360 світлин і 805 імен. Це спогади про Красівського, його поезія, листування з дружиною і справи КГБ. Життя Красівського – це зболений образ українського героя. 25 років ув’язнення, трагічна смерть дружини і нахабне ставлення тоталітарної влади не зламали в ньому найдорожчого – людську гідність. У 15-річному віці його разом з родиною вивозять в Казахстан, але по дорозі йому вдалося втекти. У 1949 році – його перше ув’язнення, тоді наступне у 1959 в Караганді, звідки він також тікає. У 1967 році – третій арешт за членство в Українському національному фронті. У 1972 році – нова кримінальна справа і психлікарня. У 1980 році його відправили досиджувати термін на Уралі в концтаборі Кучино.

“У нього було таке стражденне життя, що можна було мати купу комплексів і душевних збурень, але він був відкритою людиною, спраглим спілкування і сповнений любові. Благословенні душі, що вміють випромінювати” – це враження якраз про нього”, – зазначив Мирослав Маринович у своїх спогадах.

Із Красівським він познайомився саме в таборі Кучино і, каже, багато навчився від нього. За словами Мариновича, поява Зеновія у таборі зруйнувала стереотип про українського націоналіста в головах багатьох людей, бо він вмів з гідністю ставитися до кожної людини. Навіть з колишніми КГБістами він вітався і поводив себе поважно: “Це не було братання, а людська постава без агресії і ненависті”.

Така привітність до всіх, а зокрема, до найгірших у таборі, багатьох дивувала. Маринович пригадує, як наважився запитати Красівського: “А ви не боїтеся, що про вас погано подумають?”. – “А ви що собі не довіряєте?” – запитав у відповідь Зеновій. 

Це показало, що попри усі правила зони, в ньому не було лукавства, каже Маринович, він не робив нічого напоказ. “Саме тому всі його так любили. Його націоналізм виходив із любові до України. Якщо ти любиш своє, ти розумієш тих, хто так само любить своє. Бо якщо є любов, то вона не протиставляється одна одній, а доповнюється. А якщо націоналізм йде від ненависті до чужого, тут спалахують іскри. Це важливо зрозуміти, коли ми формуємо свій світогляд. Треба завжди дбати, щоб наша позиція йшла від любові”, – розповідає дисидент.

Співупорядниця книги Любов Маринович зауважила, що чим більше вивчала життя Красівського, то тим більше хотіла виділити окремий розділ про Олену Антонів. Після її смерті в одному із багаточисленних спогадів про неї він сказав: “Сльозу відром не зміряєш, біль на вазі не зважиш”, – слова, які назавжди запам’яталися для його друзів.

“Блаженні душі, що вміють випромінювати” – це вже друга книга про українського націоналіста, яка найповніше розповідає про його життя. Першою була “Перегук двох над безвістю” (1995 рік), в основі якої листування Красівського з активісткою Міжнародної Амністії з Нью-Йорка Айріс Акагоші.

До роботи над книгою Любов Маринович долучила кандидата історичних наук Юрія Зайцева, а той у свою чергу – дослідника життя і творчості Красівського Валерія Островського. Спочатку пані Люба надрукувала усе, що знала і мала в своєму архіві про Зеновія, Юрій Зайцев займався пошуком фотографій і розширив інформацію додатковими коментарями, а Валерій Островський  – надав архівні матеріали КГБ у справі Красівського.

Вагомий доробок Юрія Зайцева – це його матеріали про Український національний фронт, засновниками якого був Зеновій Красівський, Дмитро Квецко та Богдан Равлюк. Він згадує, як в Моршині вони підпільно друкували журнал “Воля і батьківщина”, а перша дружина Красівського Стефанія стояла на сторожі дому, аби ніхто не почув стукіт друкувальної машинки. 

У своїх спогадах про Красівського наймолодший політв’язень, засновник молодіжного “Українського національно-визвольного фронту” Зорян Попадюк називає Зеновія найщасливішою людиною: “Він мав поетичний дар, найгарнішу жінку і найголовніше за кілька днів до смерті незалежну Україну”.

Окрім національного відродження, Красівський також дбав про відродження духовне. Він чимало долучився до виходу церкви з підпілля і визнання її Ватиканом, розповідає сестра Володимира – монахиня Згромадження сестер Пресвятої Родини, будівнича Гошівського монастиря.

“Він розумів, що духовний стержень народу – то є найтвердіший стержень. У таборах виживали лише ті, хто мали віру. Він багато робив для церкви і ніколи не афішував цього”, – зауважила вона. За її словами, поява Гошівського монастиря – це його заслуга. “Ми мали лише 300 карбованців, він казав нам: – Ви маєте віру”.

Син співзасновника Українського народного фронту Михайла Дяка, автор 15 поетичних збірок Олесь Дяк також знайомий із Красівським. Така нагоду йому випала в домі батькового друга отця Ярослав Лесіва. Знати учасників Українського народного фронту на той час було рідкістю, бо діяльність організації була засекречена. Однак Олесеві пощастило: “Досі не можу забути той пронизуючий погляд не як на сина Михайла Дяка, а як на покоління, на яке сподівався передати майбутнє держави і країни”.

На подарованій фотографії Красівський написав: “Олесеві, синові мого преславного побратима Михайла Дяка як посох на дорогу. Нехай ця дорога буде гідною твого батька і приведе тебе і твій народ до перемоги”.

Презентацію книги “Благословенні душі, що вміють випромінювати” вже відбулися у Івано-Франківську, Моршині, у Стрию, Дрогобичі та в селі Витвиця, де народився Зеновій Красівський.