Відкритий семінар «УГКЦ міжвоєнного періоду: питання вирішені та невирішені. Суспільно-релігійний аспект» відбувся у Львові 27 жовтня за сприянням Інституту історії Церкви та Інституту релігії і суспільства УКУ. Головним доповідачем виступив американський історик та юрист Андрій Сороковський, підтримували дискусію Ліліана Гентош, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту історичних досліджень ЛНУ ім. Івана Франка, та Олег Беген, кандидат історичних наук, доцент Кафедри церковної історії УКУ.

У міжвоєнний період (1918-1939 рр.), Українська греко-католицька церква зустрілася з низкою проблем, деякі з яких вдалося вирішити відразу, частину – дещо пізніше, проте окремі питання залишаються відкритими дотепер. Поруч з тріумфом українського руху і занепадом москвофільства, формувалася оновлена українська Церква, яка намагалася максимально увібрати і зберегти українську ідентичність, зазначив у своїй доповіді Андрій Сороковський. Він зазначив, що через питання патріотизму та націоналізму виникало безліч проблем і непорозумінь: чи може Церква втручатися або брати активну участь у світському житті країни; чи греко-католицька традиція в Україні справді репрезентує візантійську традицію, або є продовженням латинізації від часів Берестейської Унії; наскільки Галицька митрополія, яку вже набагато пізніше будуть називати Українською Греко-Католицькою Церквою, зможе зберегти одночасно і сопричастя з Римом, і діалог з православною традицією.

У доповіді йшлося про те, що Унійна церква потерпала не тільки від латинізації і зазіхання поляків, але й від козаків, які вбачали в унії загрозу для православ’я. Отже, з 16-17 століть до початку ХХ століття назбиралося безліч каменів спотикання, які заважали й так розгойданій репутації майбутньої УГКЦ, тому саме у міжвоєнний період найбільш актуальною стала потреба врешті визначити свої пріоритети, ідеали та мету давно підписаної, але не повноцінно втіленої унії. Втілення завдання стимулював революційний міжвоєнний час і, очевидно, головним чином потреба негайного оновлення УГКЦ лягла на плечі Андрея Шептицького.

Американський історик зауважив, що митрополит працював водночас на користь і національного відродження, і рестарту унійної, чи то екуменічної мети тогочасної Галицької митрополії. Одним із перших кроків для виконання завдання була необхідність вміло поєднати погляди П. Могили та В. Рутського. Нагальною потребою стало унеможливити вплив галицького клерикального русофільства та запобігти подальшому засиллю латинський практик. Так виникли суперечки між оксиденталістами та орієнталістами, де врешті-решт верх взяли перші. Постало питання доцільності існування питання «християнського націоналізму».

«Проблему націоналізму вирішували формулою християнського патріотизму. Адже Церква не могла засуджувати патріотизм тих, хто хотів створення вільної держави. Відновлення національної ідеї стимулює відродження нації, завдання ж Церкви підготувати людину до морального вибору ідеї і моральних шляхів боротьби за неї», – зазначив історик Соровський.

Олег Беген наголосив, що Андрей Шептицький ніколи не вживав виразу «християнський націоналізм»: «Хоч А. Шептицькому інколи і приписують термін «християнський націоналізм», але сам архієрей ніколи не вживав саме цього словосполучення, чого і не знайдемо в його працях. Так, звичайно, час вимагав чогось на заміну «інтегральному націоналізму» і, очевидно, мовилося про любов до свого народу, чого християнство не відкидає. Але варто знати, що священики і митрополит у тому числі не вкладали в поняття «християнський націоналізм» того, що під цим розуміли радикально налаштовані націоналістичні організації Галичини. А. Шептицький вживав вираз «Бог і Україна», але ніколи – «Україна – понад усе!». Був вислів «християнський патріотизм». Модна сказати, що плекали бажання створити католицьку ідеологію з національними елементами».

На теоретичному рівні – у працях і посланнях до мирян – усе було вирішено стосовно питань любові до Батьківщини та народу, проте на практиці, як засвідчила історія, подекуди залишалася і залишилась напруженість між національним і релігійним складовими життя громади і держави.

Під час семінару також порушили питання адаптації католицького соціального вчення до умов Західної України. Цю проблему частково вирішив митрополит Андрей Шептицький, проте не було достатньо часу і можливостей, щоб повністю втілити ідеї на практиці. У першу чергу, маються на увазі літургійні питання, які частково презентували шляхом публікації узгоджених літургійних текстів в Римі, але їхнє втілення на кожній окремій греко-католицькій громаді залишаються проблематичними і в ХХІ столітті. Також на порядку денному в міжвоєнний час стояло питання про зміну календаря з традиційного для православ’я юліанського на григоріанський, зазначила Ліліана Гентош: «Міжвоєнний період був, напевно, найскладнішим в історії нашої Церкви з огляду на виняткову ситуацію із соціальними і політичними настроями всередині провідних держав того часу. Бачте, складним було навіть питання реформи календаря, прийняття якої фактично означало б, що митрополит йде на поступки польському католицькому уряду. Тобто у таких кризових умовах перехід з юліанського календаря на григоріанський для українського населення могло знаменувати ополячення, що викликало обурення.

Шептицький не підтримував надмірно традиціоналістські течії в Церкві, що відкидали прояви національних традицій, звичаїв, які були унікальними і притаманними для української Церкви. Тобто у цій ситуації будь-яке звичайне, здавалося б, церковне питання вже набувало політичних рис. Церква страждала від концептуальної розділеності, проте Андрей Шептицький бачив чіткий план майбутньої УГКЦ і говорив про це у своїх посланнях і промовах. Інша річ, що не увесь план вдалося якісно втілити».

Учасники семінару також побіжно зауважили на знаковості для життя УГКЦ в міжвоєнний період праць відомих тогочасних священиків і громадських діячів, таких як: письменник, редактор газети «Нова зоря» Осип Назарук, доктор філософії, історик о. Гавриїл Костельник, блаженний єпископ УГКЦ Григорій Хомишин.

Довідка: доктор Андрій Сороковський – юрист та історик. Протягом 1984-87 рр. був співробітником Кестон коледжу (Keston College) в Англії, де досліджував питання релігійної свободи в комуністичних країнах. У 1989-90 працював директором департаменту досліджень і документації в Римі в канцелярії Блаженішого Мирослава Івана кардинала Любачівського, який займався перенесенням справ УГКЦ з Риму до України у 1991 році. Працював відповідальним редактором наукового журналу «Harvard Ukrainian Studies» у 1993-97 рр. Згодом був науковим співробітником Міністерства юстиції США, секції навколишнього середовища та відділу природніх ресурсів в Вашингтоні. Автор багатьох наукових статей, а також редактор збірника з історії Українського патріархального руху (Свічадо, 2009). Володіє англійською, українською, російською, польською, французькою, італійською та іспанською мовами. 5 жовтня 2013 року обраний головою Українського патріархального товариства в США та головою редакційної ради журналу «Патріярхат».