22 грудня у храмі Святої Софії – Премудрості Божої відбувся Чин похорону професора Ігоря Скочиляса, доктора історичних наук, завідувача кафедри історії Гуманітарного факультету УКУ, керівника Центру релігійної культури, ініціатора і натхненника дослідницької програми «Київське християнство». Віддати шану і провести в останню путь професора прийшли рідні, друзі, колеги та студенти.

Чин похорону і парастас напередодні очолив єпископ-помічник Сокальсько-Жовківський УГКЦ Петро (Лоза) у співслужінні духовенства. 

Звертаючись із прощальним словом, владика Петро висловив співчуття родині та усім, хто переживає гіркий біль втрати: «Наш розум не може збагнути цього переходу від дочасного життя до вічності, але довіряючись Божому Слову, ми покріпляємо себе і поручаємо раба Божого Ігоря в руки Господа. Так, нам буде не вистачати близької людини, але, ми, християни, знаємо, що людська душа безсмертна. Просімо Господа, щоб був милосердний до душі Ігоря і щоб він з високого неба заступався за наш Університет, викладачів, студентів, родину, друзів і соратників».

Поховали професора Ігоря Скочиляса на Личаківському цвинтарі. 

Сумуючи за нашим дорогим колегою, ми з глибини серця висловлюємо щирі співчуття дружині Ірині, дочці Соломії та усій родині. Щиро молимося, щоб Господь покріпив їхні серця благодаттю Святого Духа та дарував усвідомлення, що дорогий нашому серцю Ігор сьогодні є поруч Господа, Якому він усіма своїми талантами ревно і натхненно служив упродовж свого недовгого, але надзвичайно плідного земного життя.

Прощальні слова духовенства, друзів та колег, виголошені під час Парастасу та Чину похорону 

Блаженніший Святослав (Шевчук), Глава УГКЦ, Великий канцлер УКУ (із повідомлення на офіційному сайті Української Греко-Католицької Церкви)

Із великим сумом сприйняв я звістку про те, що після ускладнень від коронавірусу повернувся до дому нашого Небесного Отця Ігор Скочиляс. Прийміть мої щирі співчуття та запевнення в молитвах за новопреставленого.

Пан Ігор, за свідченням багатьох, усі свої таланти – гострий розум, наполегливість, терпеливість– поклав на вівтар науки. Цю любов до науки він перейняв від свого учителя, визначного історика Ярослава Дашкевича, не тільки примноживши її своїм життям і клопіткою працею, а й запаливши нею сотні юних сердець. Віримо, що його послідовники завжди пам’ятатимуть свого улюбленого викладача у своїх молитвах.

Студенти, колеги-викладачі, співпрацівники в різного роду проєктах, якими займався пан Ігор, запам’ятали його як особу, котра мала дар тонко відчувати іншу людину, а особливу ту, що в потребі. Своїми словами та вчинками він відкривав їй обличчя Небесного Отця, який добрий до всіх.

Повний текст співчуття від Глави і Отця УГКЦ 

Єпископ-помічник Сокальсько-Жовківський Петро (Лоза) 

Нам важко проводжати в останню дорогу людину, яка багато робила для своєї сім’ї, Університету і Церкви. Молячись за померлими, ми часто відчуваємо сум, який вривається у наше зранене людське серце. Однак, коли звертаємося до Слова Божого, то  знаходимо завжди потіху і розраду для кожного з нас, тому що для християнина смерть не є останнім словом нашого існування. На Парастасі ми чуємо слова: «Блаженні, яких вибрав і прийняв Ти, Господи». І після нього звучить: «І пам’ять їх з роду в рід». 

Пан Ігор як історик старався про пам’ять нашого народу й Церкви, щоб зберегти і передати тим, хто прийде після нас. Цей стих підходить для нього, бо хочемо пам’ятати і дякувати Богові за роки його служіння. Ця пам’ять має зберегтися у всіх його працях, доробках, які він залишив для світу. Сьогодні складаємо пошану і вдячність Богові за дар його життя.

Пан Ігор повернувся до дому Отця, але ця розлука є короткою, бо всі ми також наближаємося до того моменту, коли переступимо через цей поріг. Єдине, що для нас залишається – це поручати самих себе у руки Всемилостивого Бога. Нехай Він прийме душу покійного, і нехай Ігор для кожного з нас, за словами Блаженнішого Святослава, буде заступником з неба.  

Владика Борис (Ґудзяк), Архиєпископ і Митрополит Філадельфійський у США,
Президент УКУ 

Ми вдячні Ігореві за те, що він був таким, яким був – джерелом світла і надії. Усміхненим, хоч і часто заклопотаним, оповідачем історій – давніх та особистих.  

Кілька тижнів він боровся з ускладненнями від коронавірусного захворювання, надія змінювалася відчаєм, а відчай – новою надією, родина шукала способів порятунку, спільнота УКУ гуртувалася в молитві, до якої долучалися сотні людей з усього світу. Однак хвороба виявилася сильнішою, і сьогодні наша молитва про зцілення змінилася на молитву про вічний упокій.

Сьогодні разом із болем втрати ми усвідомлюємо і глибоко переживаємо велике Боже благословення, яке на нас спливало через Ігоря Скочиляса. Господь благословив його допитливим розумом, вмінням працювати, талантом спілкування з людьми, прекрасними наставниками, благословив дружиною і донькою, гарними стосунками з родиною, друзями і колегами. Ми не здатні проникнути в глибину таїнства і зрозуміти, чому від нас пішов цей світлий, відданий, добрий чоловік. Єдине, що ми можемо – це застигнути перед таїнством у молитві прохання про вічний упокій для слуги Божого Ігоря та сили для його найближчих. 

Повний текст співчуття від Президента УКУ.  

Андрій Ясіновський, декан Гуманітарного факультету

Ми пережили велику непоправну втрату, і нам ще треба трохи часу, щоб до кінця усвідомити її масштаби. Я скажу кілька важливих речей про свого дорогого друга. 

Ким Ігор Скочиляс був для нашої спільноти? Від самих початків наш Університет виразно задекларував такі цінності як академічну свободу і нульову толеранцію до академічної недоброчесності. Ігор був живим втіленням цих двох чеснот. Його академічна свобода водночас була величезною відповідальністю, яка, напевно, народилася ще у ранньому дитинстві, коли його першим відповідальним завданням у п’ятирічному віці було пасти корову. Потім, загартувавшись в університетські роки навчанням і працею в академічних інституціях, пройшовши школи людського духу, громадянської відповідальності, він став знаком нашого часу, тим, на кого ми всі рівнялися у власних справах. 

Ми ще не можемо повною мірою усвідомити, якої непоправної втрати зазнала наука. Ми і наші студенти будуть це досліджувати не один рік, щоб сказати, яку велику постать ми втратили. Але я скажу тільки про те, яку ми втратили людину. Це була стіна, на яку можна було спертися у важку хвилину. Ігор Скочиляс допомагав піднятися у час смутку і невдач. Завжди готовий прийти на поміч, сказати слово розради, обійняти. Після цього наставало полегшення, з’являлася усмішка на обличчі. Ми всі будемо ще довго пам’ятати нашого любого друга, який зараз в дорозі до Едемського саду. Десь у тому саду він знайде найкращу, найтінистішу смоковницю і там чекатиме на тих, кого він любив у цьому світі. Чекатиме з усміхом, легко примруженими очима й поглядом, який багатьом дарував радість, усмішку, тепло… До зустрічі, дорогий Ігоре!

Тарас Шманько, завідувач кафедри літургійних наук Філософсько-богословського факультету, академічний координатор програми «Київське християнство» на ФБФ

Боляче говорити про близьких колег, особливо, коли у скайпі ще видніють фрази останнього спілкування, а у вухах ще звучать слова, які наш дорогий Ігор говорив по телефону з лікарняного ліжка. Він не скаржився на свій стан і не нарікав на хрест, який випало нести, але вболівав за спільні справи, переживав за належне і вчасне виконання зобов’язань, ніби поспішав завершити земські справи. Хоч говорив про майбутнє, про дослідження, видання, у кінці сказав, що постійно молиться псалмами, бо під кисневою маскою нічим іншим не міг займатися. 

Присвятивши життя вивченню церковної історії, Ігор сам перейшов до історії, якнайповніше долучившись до покладення наріжних каменів сучасної української церковної науки. Майже 30 років нашого знайомства були наповнені численними спільними справами і подіями. Ще в далекому 1992 році Ігор з’явився в Інституті Історії Церкви, який тоді почав працювати в монастирі студитів. Але наше ближче знайомство почалося у Національному музеї, де у відділі рукописів ми часто зустрічалися, досліджуючи історичні джерела, ділилися своїми знахідками, обговорювали різні наукові теми, хоч працювали в різних інституціях. Однак, спільні зацікавлення зближують, і  останні роки нашого знайомства минали в інтенсивній співпраці над кількома важливими проєктами. Навіть на гадку не спадало, що так швидко доведеться дякувати Ігорю за ті численні добродійства, які я від нього отримував: за слова підтримки і розради в не одній складній ситуації, за людяність, що випромінювала з нього.

Не можу сьогодні не поділитися однією промовистою історією, свідком якої довелося мені бути. Одного разу по дорозі на роботу побачив я Ігоря з вікна трамвая на вулиці Чупринки. Він, як завжди, кудись поспішав, але тим разом святочно одягнений у вишиванці, хоч не було в той день ніякого свята. За якийсь час я зустрів його і запитую: «Ігоре, куди ж ти так чимчикував при параді?» А він мені каже: «Наша працівниця Оксана Ґудзяк у лікарні, хвора дуже, а я ходив її провідати». І таких прикладів непересічної людяності новопреставленого Ігоря багато хто з нас тут присутніх може розповісти.

Про здобутки покійного на науковій ниві ще буде сказано й написано чимало, оскільки він сам був людиною-інституцією, ініціатором і промотором багатьох важливих досліджень, виховником молодих науковців. Після його передчасного відходу від нас дуже важливо продовжити почате, завершити незакінчене і розвивати те наукове середовище, про становлення якого так віддано дбав наш Ігор. 

Іван Альмес, старший викладач кафедри історії Гуманітарного факультету, академічний координатор програми «Київське християнство» на ГФ

Сьогодні я хочу згадати дві речі і подякувати панові Ігорю ще раз – за підтримку, яку завжди відчував впродовж цих років. Я завжди знав, що за мною плечі, на які можна покластися. І другий момент, за який хочу подякувати – велику довіру до мене. Я не знаю чому, але пам’ятаю, що Ви мені відразу довіряли. 

Дарія Сироїд, доцентка кафедри філології Гуманітарного факультету

Ігор був справжній у всьому, що він робив: у науці, якій віддавався всеціло, у своїх стосунках з людьми. Він притягував до себе, збирав до купи і знайомив людей, возив нас до Радомишля, Києва, Харкова – об’єднував і показував, що ми можемо робити, давав приклад та натхнення.

Галина Пастушук, викладачка Філософсько-богословського факультету

Мене завжди заворожувало, притягувало, що Ігор умів поєднувати в собі такі речі, які є дуже рідко поєднувані – це вміння тримати стандарт наукової роботи і паралельно живити вогонь правдивої віри. Це вміння цінувати роботу, розуміти її важливість, і водночас розуміти, що цінним є спілкування з живою людиною – колегами, студентами.

Я знаю, що були моменти, коли доводилося поєднувати шалену перевантаженість із привітною усмішкою. Ігорю це вдавалося. Я бачила глибокий сум від безміру завдань, які є, і які треба виконувати, і водночас, радість від того, що Бог не залишить, що Він є, підтримає і проведе через всі вузькі коридори.

Йому вдавалося поєднувати складність мислення з простотою і з людяністю про, яку вже багато говорили. Я знаю, що перед нами є непочатий край роботи. Це те, що ще не опубліковане і те, що проситься бути опублікованим у вигляді спогадів. Все це не мало би такої вартості, якби Ігор не був тим, ким був: такою великою Людиною. У кожному електронному листі, який між нами десь проскакував по справах, завжди були іскри, які говорили про контекст, що все, що ми робимо є важливо лише в контексті спільної справи, довіри один до одного, довіри до Бога.

Мирослав Сеник, радник ректора, адміністративний керівник програми «Київське християнство»

Уже в зрілому віці доля зробила мені два великих подарунки: перший з них – це те, що я почав працювати в УКУ, а УКУ подарував мені друга Ігоря. З перших днів мого приходу в Університет ми якось здружилися, і та дружба тривала до останнього дня його земного життя.

Я побачив у ньому людину, для якої слова «Бог і Україна» не є просто словами, що промовляють на мітингах, а – змістом життя. Ігор жив Євангелієм. Він був вільною людиною. Для мене це був приклад того, як треба наслідувати слова Христа: «Шукайте правди, і правда зробить вас вільними».

До кінця життя Ігор залишався вірний Богові. Ми щодня переписувалися, коли він був у лікарні. Останнє sms прийшло від нього 4 грудня, після того він вже не в силі був спілкуватися. Він писав: «Під крапельницею я дуже багато молюся і читаю псалми, щось мені Господь хоче цим сказати».

То не була людина, яка нарікала, а навпаки казала: «Нехай буде воля Твоя». Він мужньо прийняв свій хрест і ніс його до останнього дня. До останнього дня він жив також друзями і роботою, яку він виконував.

У програмі «Київське християнство» в нас за цей рік були борги. Вони не були такими великими, але він мені кожного дня нагадував, що їх треба покрити. Ігоре, ми покрили ті борги, але в нас залишився борг перед Тобою…

Ігор був дійсно великим патріотом, не напоказ, він не виступав на мітингах, не говорив голосних слів, але коли добігла до кінця його каденція на посаді проректора УКУ і стало питання, що він заопікується кафедрою історії. Я його питав: «Ігоре, а чи тобі потрібно це? Ти великий науковець, присвяти себе дослідженням». Його відповідь була: «Я хочу формувати наш український порядок денний в Університеті».

Ігор доклався багато для того, щоб знайти правду в непростих стосунках між українцями і поляками. Він не хотів, щоб це трактувалося однобоко і тому він почав наполегливо, скрупульозно досліджувати українські втрати в українсько-польському протистоянні. І поляки до нього прислухалися, бо він не маніпулював, а робив це на основі архівних даних, а з правдою сперечатися дуже важко. Прощавай, Ігоре, Ти був найвірніший!

О. д-р Богдан Прах, ректор УКУ 

Сьогодні дуже сумний для нас день, який розриває наші серця. Повірити складно, але жити треба, і постійно думками, серцем та молитвою повертати до тих світлих днів, коли ми були разом з Ігорем. Щойно ми чули слова Ісуса Христа, який сказав: «Не шукав я волі своєї, але волі Того, хто послав мене».

Ми прощаємося з професором УКУ, який навчав, служив, свідчив, любив, і якого слухали, бо він так само не шукав своєї волі, але Того, хто його послав.

Коли поглянемо на його дуже насичену біографію, то там можемо знайти життєві здобутки, велику бібліографію його праць, але що за тим всім нам треба зрозуміти? Перше, як сказав вчора владика Борис, Бог діткнувся його серця і він став нам всім служити за словами Христа. 

Він був відповідальною і надзвичайно обдарованою людиною. Він важко працював, стараючись не загубити жодної хвилини свого життя. Попри те, що Ігор виснажувався, він завжди готовий був обняти кожну людину, старався допомогти всім, хто цього потребував.

Ігор активно працював в архівах, писав статті і монографії. У своїх проєктах і задумах він об’єднував сотні науковців з різних країн Європи та України – таких, які ніколи би не працювали разом, але з ним кожен хотів працювати. Для кожного він був зразком.

Коли у нас, в УКУ, кілька років тому виникло питання як промовляти до студентів, щоби вони були повноцінними студентами католицького Університету, професор Скочиляс перший зголосився підтримати цю ідею. Він промовив до студентів з  тезою повчання: «Чому нам потрібно кожен день вітатися в Університеті лише словами “Слава Ісусу Христу”?». Це могла зробити тільки людина, серця якої справді діткнувся Господь Бог.

Сьогодні ми прощаємося з Ігорем. Немає життя без смерті, бо смерть є його частиною. Ми маємо втішатися тим, що Господь нас покликав тоді, коли ми готові. Саме за день до смерті Ігор отримав святу Тайну Єлеопомазання і тоді він зміг спокійно закрити свої очі в цьому земному житті.

Сьогодні він прощається з дружиною Іриною та донькою Соломією. Ми вам дякуємо, що створили для нього колиску любові, простір, де він міг в любові зростати і ділитися нею з нами. Дякуємо вам за все і обнімаємо щирою молитвою ваші зболілі серця.  

Ярослав Грицак, професор УКУ, історик 

По дорозі сюди я зайшов у свій кабінет і на столі побачив дві книжки, які подарував мені Ігор. Я згадав собі, що той кабінет для всіх нас вибирав саме він. Тоді я відразу подумав, чи є якась особа в нашому кабінеті, яка коли-небудь не дістала найменшого дару від Ігоря? Він був надзвичайно щедрою і обдарованою людиною від Бога. 

Його біографія має щось спільне від Шевченка і Франка. Він дуже рано втратив батьків, його виховали старші сестри і тета. Якби не це виховання, допомога, не знаю що би Ігор робив.

Він мав величезний дар історика. Ігор не писав історію, він жив нею. Одним з його найбільших дарів було те, що він належав до школи Ярослава Дашкевича. Цей великий історик був учнем Івана Крип’якевича, а він у свою чергу був учнем Михайла Грушевського. Умовно кажучи це чотири покоління: якщо Дашкевич був «внуком» Грушевського, то Ігор був його «правнуком». Це була надзвичайно добра школа, якої багатьом нам бракує.

Він мав надзвичайно великі дари. Він був більше, ніж історик, бо таких є багато. Кожен з нас може навчитися цього за кілька років. Важливо те, що за своє коротке життя він написав таку кількість книжок і статей, яку рідко хто з нас, істориків, напише, навіть, якщо проживе в два рази більше. Ці книжки залишаться з нами, бо тексти не горять. 

Те, що нам було особливо мило в Ігореві – він сам любив і давався любити. Я не можу згадати чи коли-небудь бачив, щоб він не усміхався при зустрічі. Усмішка – такою була його перша реакція.

З друзями ми також намагалися згадати, чи Ігор колись був у поганому настрої. Так, дуже часто, особливо, коли приходив із різних засідань. Він мав величезні плани, не завжди міг їх виконати, тому був роздратований, часом сердитий. Але те, що ми пам’ятаємо – у нього завше світилися очі. Він мав такий дар, як у владики Бориса – я не чув, щоб Ігор про когось казав щось погане. Я не можу згадати такого жодного випадку.

Він світив, я маю таке відчуття, що в нього всередині був великий вогонь. 

Я не знаю обставин, за яких він заразився цією клятою хворобою, але це мені щось нагадує  – жертовність. Бути свідком – це, що нас завше тут в УКУ вчать, те, чого від нас чекає Церква. Свідок – це той, який говорить те, що думає, а робить те, що говорить. У нас мало хто може дотримуватись цих речей.

Я за своє життя не знав жодного святого, але якби мене хтось запитав як виглядає святий, то я б відповів: «подивіться на Ігоря Скочиляса».

Наша професорка і колега Мар’яна Долинська запропонувала назвати нашу кафедру іменем Ігоря Скочиляса. Це найменше, що ми можемо для нього зробити. Але я хочу, щоб ми згадували Ігоря не тільки тоді. Я хочу, щоб кожен раз, коли ми роздратовані, злі, впадаємо в депресію, втрачаємо надію, проклинаємо все на світі, говоримо, що нам всі заважають жити, немає часу – ми згадували Ігоря, і щоб нам стало соромно за свою малодушність.

Я хочу, щоб ми згадували його в кожному доброму моменті: коли заходимо в університет, бачимо студентів, читаємо добрі наукові праці і книжки, зустрічаємо Івана Альмеса, його першого аспіранта…

Прощай, дорогий наш друже, наш великий і необнятний подарунку. Нам тебе буде дуже не вистачати. Вічная тобі пам’ять!

О. Юрій Щурко, декан Філософсько-богословського факультету 

Коли кожен з нас почув цю сумну звістку, ніхто не міг повірити, що така повна сил особа  як Ігор сьогодні є поза нашим видимим світом. Коли на другий день я написав кілька слів на Фейсбуці про Ігора, то вагався в одному: «писати молімся за нього» чи «молімося разом з ним». Той, хто його знав, розуміє, що якщо ми говоримо про якусь святість, то хіба вона може бути іншою в порівнянні з тим життям, яким жив Ігор.

Один із найбільших богословів сучасності Ніколас Томас Райт у кількох своїх останніх книжках підсумовує, що людина пов’язана з Богом сімома речами: справедливістю, духовністю, стосунками, красою, правдою, свободою і владою. Якщо ми поглянемо на життя Ігоря, то бачимо, що ця справедливість в його житті була присутня в усьому: він не терпів нечесності ні академічної, ні людської, але, будучи надзвичайно вимогливим до себе, завжди мав велике милосердя і розуміння інших.

Коли ми говоримо про духовність, сам Ігор розповідав: від літа 1996 року його життя є сповнене життям у Христі і життям для Христа, як ні в кого іншого.  Його духовне життя було подиву гідне. 

Коли ми говоримо про стосунки, то він був людиною, яка притягувала до себе тисячі інших людей. З ним завжди було цікаво, тому що він ніколи не був похнюплений. Навіть, як він був виснажений, бо працював не жаліючи себе, то завжди давав надію іншим, підбадьорював. Він завжди був у русі. Його стосунки приносили динаміку, для молодших колег він був прикладом життя, сповненого змістом.

Краса в його житті виявлялася не тільки у мистецтві слова, а й у тому, як він міг помічати найважливіші і змістовні речі серед буденності. В історії, яку ми деколи сприймаємо сухо, він вчив нас дивитися зовсім іншими очима. 

Коли говорити про правду,  то він був чоловіком, який жив у правді. У ньому не було тіні лукавства, він просто не вмів бути гіпердипломатичним. Ігор був відвертим, не боявся говорити правду, служити правді, і це все можна побачити не тільки в його академічних здобутках, а й в адміністративній діяльності і у щоденному житті.

І коли говорити про владу, як він сказав минулого року на літній біблійній школі в Уневі, для нього ніщо інше не було таким важливим, як служіння. Воно дуже природно виявлялося в його академічному доробку, але тільки через те, що він міг жити серцем. Владу, яку він часом отримував, він спрямовував на служіння. Ніхто ніколи не бачив його чиновником, коли він був деканом, проректором, і як він жертовно погодився знову очолити кафедру історії. Він не сприймав владу як ціль, а як інструмент, щоб творити щось добре і прекрасне.

Цей кришталево чистий, щирий, благородний, шляхетний, інтелігентний чоловік за тих 53 роки дав нам багато світла і прикладів, які ми маємо переосмислити і почати реалізувати у своєму житті. Це буде найкращим виявом вдячності за дар його життя.

Вічна йому пам’ять!

Читайте також: In Memoriam. Колеги, студенти та друзі діляться спогадами про Ігоря Скочиляса