2 червня відбувся міждисциплінарний семінар кафедри богослов’я «Сучасні виклики і нові можливості богослов’я: радикальна готика». Цю оригінальну тему на межі богослов’я і  культурології розвиває о. Олег Гірник.  

«Радикальна готика» є, за задумом автора, конструктивістською складовою «богословського авангарду». Богословський авангард із його «принципом проминання» (переконанням, що усе змінюється, немає нічого зафіксованого) відображає досвід ранньої Церкви, яка дуже наголошувала на «проминанні» цього світу, за яким мало би бути щось нове. Це був своєрідний богословський клімат очікування приходу Христа, есхатологічної напруги. Тому, на думку доповідача, ми можемо сміливіше знаходити паралелі між поетами-авангардистами та богословською риторикою, і це може бути свіжий подув у розвиток богослов’я. Крім того, авангард як те, що стоїть попереду, першим відчуває на собі виклики й удари середовища. А це те, що дуже потрібне для євангелізації, коли християнську вістку потрібно пронести у найдальші закутки і в найскладніших ситуаціях.

Отець Олег умовно поділяє історію розвитку християнства на «кіберсередньовіччя» з його наголосом на культурі значення і на візуалізаціях, та «радикальну готику» з її культурою присутності та увагою до слухання. «Сучасне богослов’я розгортається як бінарна структура духовних практик, в якій антиутопії «кіберсередньовіччя» протистоятиме утопічний світ «радикальної готики», – зазначив отець Олег. Саме конструктивізм радикальної готики спробував пропагувати доповідач на цьому семінарі, звертаючись, зокрема, до апофатичної поетики «богослов’я слуху» св. Йоана від Хреста. Цей принцип культури присутності гарно лягає на християнську віру у євхаристійну присутність Христа і на євхаристій антропологію. Виявляється, цей принцип відображений також і в новому Катехизмі УГКЦ «Христос наша Пасха», в основі якого лежить євхаристійний текст – анафора Василія Великого.

Ще однією ціллю подібних семінарів є, на думку доповідача, спроба побудови локального українського богослов’я. «Необхідність цього випливає із критичного погляду на великі богословські наративи, які часто мають колоніальний характер і «придушують» богослов’я менших, залежних спільнот», – сказав о. Олег. А оскільки доповідач поділяє ту думку, що об’єктом богослов’я може бути будь-яка річ, бо це погляд з боку божественної дійсності на дійсність сотворену, то «співрозмовниками» богословів можуть і мають бути, зокрема, митці. До трьох таких митців і звернувся о. Олег: поетів  Євгена Маланюка і Григорія Чубая та іконописця Юрія Новосільського, творчість яких певним чином була пов’язана зі Львовом. Було цікаво почути з уст доповідача, як мистецькі проекти цих людей стимулюють на богословські роздуми – чи то есхатологічні ікони Новосільського, чи то «апофатизм слова» Григорія Чубая, чи «готичне» світочуття Євгена Маланюка, який був переконаний, що проблема нашої батьківщини – це проблема релігійна. Іншими словами, люди, які у певному середовищі можуть здаватися маргіналами, здатні творити утопічні світи, з яких постає щось велике.