У четвер, 3 жовтня, до Рівного завітав відомий український правозахисник, публіцист, релігієзнавець, віце-ректор Українського Католицького Університету (м. Львів) Мирослав Маринович. На зустрічі були присутьні міський голова Рівного Володими Хомко, заступник міського голови Галина Кульчинська та голова обласної спілки “Просвіта” Іван Вєтров.

Його запросили, аби вручити нагороду “Почесний громадянин міста”, яку посмертно призначили для його рідної сестри, засновника та директора школи “Центр Надії” у Рівному та яка понад 20 років пропрацювала вчителем англійської мови у школі №15  Надії Маринович.

Крім того, Мирослав Маринович зустрівся з представниками товариства “Просвіта” та вчителями, і розповів своє бачення розвитку нашої держави.

– Я не є політиком і це мій принциповий вибір, тому що я усвідомлюю, що кожен повинен займатися своєю справою. Коли я прийшов у Гельсінську групу, я розумів, що за цим буде арешт. В основі всіх проблем суспільства лежать проблеми духу і це моє цілковите переконання. Також я переконаний, що кожен з нас повинен взяти власну відповідальність за свої дії в державі.

Правозахисник вважає, що українці повинні починати змінювати свою державу на краще із власних змін.

– Ми мусимо самі захотіти жити чесно та за правилами. Повною мірою це змоделювала Грузія. Там з’явились люди, які змінили “правила гри” і саму державу. Народ, який має старі уявлення про себе і про державу, не зможе побудувати щось нове. Потрібно змінювати “уми”, а не переймати структури Заходу. Тому що буде ситуація, нібито, все правильно перейняли, але матеріал не той, – розповів Мирослав Маринович.

Ще однією складовою змін в Україні відомий науковець та громадський діяч назвав духовність:

– Духовний вимір він невидимий. Ми не бачимо духовної руїни, ми говоримо про енергетичну безпеку про економіку. Але ми не говоримо про духовну безпеку. У таборі я пережив і усвідомив те, що Євангеліє і Святе Письмо не для неділі, а для життя. На духовній площині ми маємо ракову пухлину. Згадаймо 2004 рік – це був духовний феномен.

Мирослав Маринович переконаний, для того аби змінити “правила гри” в Україні потрібно, щоб з’явилась така політична сила, яка б думала про людей і їх інтереси, а не про владу та вибори. Це має бути моральний рух.

Довідка:

Мирослав Маринович – член-засновник Української Гельсінської групи, один з учасників ініціативної групи “Першого грудня”, організатор амністерського руху в Україні, член Українського Богословського Наукового Товариства, президент Українського центру Міжнародного ПЕН-клубу

1972 року закінчив Львівський політехнічний і рік працював перекладачем з англійської мови на Івано-Франківському заводі “Позитрон”. Тоді ж познайомився зі львівськими й київськими дисидентами. 22 травня 1973 року в Києві його затримала й обшукала міліція, коли покладав квіти до пам’ятника Тарасові Шевченку.

У 1973–1974 роках служив у війську у Вологді.

9 листопада 1976 року Маринович разом зі своїм другом М.Матусевичем став членом-засновником Української Гельсінкської Групи. Відтоді Маринович перебував під “ковпаком” КДБ. Його неодноразово затримувала міліція в Києві та Серпухові. У Дрогобичі були обшуки, йому постійно погрожували.

23 квітня 1977 року Маринович був заарештований. Проходив по одній справі з М.Матусевичем. Вони звинувачувалися в “проведеннні антирадянської агітації і пропаганди” за ст. 62 ч. 1 КК УРСР та ст. 70 ч. 1 КК РРФСР. Слідство тривало 11 місяців. 22-27 березня 1978 року Київський обласний суд у м. Василькові засудив Мариновича до максимального терміну ув’язнення — 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання.

Карався Маринович у Пермському таборі ВС-389/36. Брав участь у всіх правозахисних акціях, тримав голодівки протесту, в тому числі й 20-добову, передавав на волю хроніку табору № 36. 1978 року “Міжнародна амністія” взяла Мариновича під свій захист як в’язня сумління. З квітня 1984 року Маринович відбував заслання в селі Саралжин Уільського району Актюбинської області Казахстану. Працював столярем. Одружився з киянкою Любою Хейною (Хейна), дружина переїхала до нього на заслання.

У лютому 1987 року відмовився подати клопотання про помилування. Повернувся в Україну в березні 1987 року.

Ольга Піхун

Джерело: ВСЕ