За 6 років свого існування Школа журналістики УКУ стала альтернативним майданчиком української журналістської освіти. За цей час в Україні з’явилося близько ста випускників, вихованих за новими професійними стандартами. Школа журналістики УКУ здобула перше місце у рейтингу осередків журналістської освіти за опитуванням ГО Детектор Медіа. Зараз Школа перебуває на новому етапі розвитку і потребує розширення команди, тому у нас з’явилися нові вакансії, пояснює керівник Ігор Балинський. Свої управлінські повноваження він готовий передати талановитим, амбітним і відповідальним наступникам. Якою виглядатиме команда з новими проект-менеджерами, як вберегтися від емоційного вигорання, що є найбільшим успіхом і поразкою Школи, далі у розмові.

Для багатьох це дуже неочікувано, що ви йдете з посади керівника Школи журналістики УКУ. Чому так вирішили?

Усе має свій початок і свій кінець. Проект Школи журналістики УКУ має певні етапи свого розвитку. Зараз Школа перебуває на завершенні етапу становлення. Нам вдалося створити професійне середовище, в якому наші студенти можуть розвиватися і як професіонали, і як особистості. Ми хочемо, щоб, окрім універсальної професійної підготовки і навиків, наші випускники були носіями цінностей, які є важливими як для університету, так і для медіасередовища: відповідальність, професійність, чесність та інші. Важливо, щоб при виборі роботи вони орієнтувалися не лише на оплату і посаду, але і на ризики. Щоб стикнувшись з ризиками, які вступають в конфлікт з етичними чи професійними стандартами, наш випускник зміг зробити для себе важливий і болючий вибір.

За 6 років роботи ми сформували альтернативу модель журналістської освіти, яка базується на практикумі, постійному професійному удосконаленні студентів. Також ми створили довкола школи професійне середовище друзів, небайдужих медійників з України та інших країн світу. Задоволені кількістю проведених професійних експериментів, майстер-класів, польових проектів таких як Школа репортажу, Школа міжнародної журналістики, різноманітних відеопроектів. Окрім класичного спілкування з найкращими медійниками України і закордонними журналістами, ми дали нагоду нашим студентам спробувати себе в нетипових практичних форматах. Якість їхнього продукту є надзвичайно високою, і це нас тішить.

Це був етап становлення і треба проектувати наступний етап. Наша команда формувалася під один тип завдань, зараз – нові виклики. УКУ входить в період трансформації і управлінської, і фінансової. Зважаючи на нові завдання, розуміємо, що нам треба переформатувати команду, посилити менеджерами, які могли б просувати проект і знайти нову фінансову модель. На мою думку, це мають бути нові люди – молодші, більш сучасні, більш креативні і більш мобільні 

Школа журналістики є затратним проектом. Без підтримки донорів ми не зробили би 80% усього, чого вдалося досягти. Наразі продукт треба доформовувати – робити його більш стабільним і стійким, шукати нових донорів і нових вступників.

Я би не хотів бути свідком того, що напрацьоване ще деякий час буде за інерцією триматися, але згодом знижуватиметься в якості і динаміці. Тому, на мій погляд, треба змінити модель управління і спробувати створити нову концепцію.

А що буде з тією частиною команди, яка починала проект?

Ми всі лишаємося. Я займатимуся викладацькою роботою і певний час грантовими проектами, які координував. Разом з новими людьми будемо шукати ефективні маркетингові чи економічні інструменти, аби конвертувати напрацьоване у ще кращий результат. Раніше УКУ не займався оптимізацією та інституалізацією магістерських програм, які не мали бакалаврату. Зараз новий етап, коли треба створити структуру з чітким поділом обов’язків в команді. На етапі становлення проекту багато хто з нас виконував нетипові для своєї посади обов’язки, що частково призводить до емоційного вигорання. Але на початках і навіть ще 3 роки тому ми не могли шукати професійних менеджерів, які би займалися просуванням і розвитком такого типу освітнього продукту. Тому багато речей робилося на адреналіні, це була місія.

Коли є кістяк, його треба правильно розвивати. Новий етап передбачає чіткий поділ обов’язків, формування чіткої структури і посилення цієї структури на рівні управління. Ми є швидше не менеджерами, а людьми, які з азартом роблять те, що подобається. Сподіваюся, пошук амбітних і професійних людей на нові посади буде правильним рішенням.

Щоб запускати такий громіздкий проект як Школа журналістики, треба було мати достатньо внутрішнього ресурсу. Звідки ви його черпали і що вас найбільше мотивувало йти вперед?

Ще на святкуванні 5-річчя Школи я робив публічні підсумки і для себе, і для зовнішньої аудиторії. Хотів знайти відповідь на це питання. Є кілька важливих моментів. Свого часу у мене було невдоволення з того, що я не зміг себе реалізувати як викладач в силу об’єктивних і суб’єктивних причин. Тому на початку хотілося довести, що можна працювати і викладати по-іншому. Ще один важливий момент: тобі має бути цікаво те, що ти робиш, ти маєш отримувати від цього задоволення. Наша команда впіймала цей адреналін. Знаю багатьох професійних журналістів, в яких немає в очах ніякого вогнику. Вони ходять на роботу як на рутину, працюють заради зарплати. Власне, адреналін, можливість експериментувати і бачити результат – усе це було нашим внутрішнім ресурсом.

Зміни в команді потрібні і через втому. Інколи треба стишитися, як каже владика Борис Ґудзяк, щоб переосмислити і просто відпочити. У моєму випадку таким стишенням є відмова від адміністративних обов’язків. Тому що в сукупності з викладанням, з поточною діяльністю, це створює величезний обсяг роботи.

Парадокс в тому, що за останні роки нам вдалося створити позитивну грантову репутацію Школи, заробляти на бюджет розвитку, але ми не вміємо заробляти кошти на операційну діяльність університету. Бо насправді це не наше. І це ще одна з причин, чому потрібен новий менеджер, який би знайшов внутрішні ресурси чи зовнішні канали, аби покрити цей дисбаланс.

Як слушно сформулював наш гостьовий професор зі США Денніс Чемберлін, різниця між УКУ і американськими університетами в тому, що другі зорієнтовані на можливості для реалізації викладача, а УКУ створює всі можливості для реалізації студента. Це також один із факторів, який формує цей фінансовий дисбаланс. Ми навчилися заробляти кошти, аби студент спробував зреалізувати себе, але це не стосується операційної діяльності, яка потребує інших менеджерських підходів і фінансового планування.

Соціальна й економічна ситуація в Україні ставить під загрозу якісні повноцінні набори на магістерські програми, які не мають власного бакалаврату. Лише 5 студентів можуть отримати стипендію від університету. Ми підрахували, що собівартість навчання, харчування і проживання студента з-поза Галичини становить близько 100 тис. грн. І це без індивідуальних витрат. Зарезервувати такі кошти зможе не кожна сім`я. Один з найбільших ризиків – втрата талановитого і мотивованого студента через його соціально-економічну неспроможність приїхати на навчання. Справитися з цим ризиком – це одне з головних завдань нової управлінської команди.

Ключовою перевагою Школи є те, що досі нам вдавалося втримати мотивацію студентів до навчання. Вважаю, що в журналістиці не рівень таланту визначає перспективи, а власне, рівень мотивації, який є від початку навчання. Іноді я жартую, що в Школі журналістики я працював і аніматором, і мотиватором. Ці дві функції набагато важливіші понад усі якості, які потрібні для викладача чи керівника Школи журналістики.

Чи були речі, яких ви боялися на початках проекту?

Таких речей було багато. Ми боялися, що до нас не підуть студенти, що не повірять. Боялися, що не вдасться змінити мислення студента щодо навчання. Адже якість і рівень бакалаврської освіти в журналістиці зазвичай є низьким, і багатьох талановитих студентів треба переформатовувати. Ми постійно маємо певний острах і певні ризики, але це не означає, що за це не треба братися. Я це називаю відповідальністю. Не боятися, а відчувати відповідальність за те, що ти робиш, за результат роботи. Ти можеш помилятися, не все може вдаватися і це нормально.

Я завжди кажу, що нашою найбільшою поразкою за роки роботи в Школі є студенти, яких ми відрахували, а не певні нереалізовані проекти чи гранти. Для студентів це є розчарування, слабкість, а для нас – поразка

Вважаю, що ми в цьому винні, бо не так прокомунікували, вчасно не помітили проблеми. Не побачили моменту, коли людина розслаблюється чи в силу різних причини, навіть особистих, перестає вчитися. Таких студентів є небагато, але вони є. Тобто це не питання страху, а питання відповідальності.

За 5 років команда Школи під вашим керівництвом випустила в український медіапростір близько 100 журналістів, вихованих відповідно до високих професійних стандартів. Частина з них працює у таких відомих українських виданнях, як «Українська правда», «Лівий берег», «Фокус», «Дело», «Захід.нет», «Історична правда». Дійсно, є чим втішатися. А що особисто для вас є найбільшим досягненням?

Хочу це проілюструвати історією, яку розповідав журналіст Сергій Рахманін. В один з моментів професійного розчарування він попросився на розмову зі світлої пам’яті Блаженнішим Любомиром Гузаром, на якій він хотів зрозуміти сенс своєї діяльності – для чого він робить те, що робить. На запитання Блаженнішого – «Сергію, в чому ти бачиш місію священика?» – Сергій сказав: «Рятувати світ, нести добро…». Тоді владика відповів йому словами, які для мене стали важливими: «Завдання кожного священика за час свого служіння врятувати душу бодай однієї людини». У Школі журналістики я всіх намагаюся переконати, що якщо за своє життя ви напишете хоча б одну історію, один текст, який комусь допоможе, то заради того варто вчитися і працювати. Я привчив себе, що якщо з кожного випуску я буду бачити, що комусь з випускників вдалося зробити щось одне на цей момент важливе, вважатиму це достатнім.

Із задоволенням спостерігаю за випускниками, за їхніми текстами, історіями, успіхами. Можу назвати з двадцять прізвищ. При чому необов’язково це люди, які пішли в журналістику. З одного боку є Маргарита Тулуп, яка працює зі складною соціальною тематикою на «Лівому березі», з іншого – Надія Калачова, яка несподівано для нас усіх розкрилася в абсолютно іншому контексті, коли пішла працювати в Центр духовної підтримки людей з особливими потребами «Емаус». Вона стала самодостатньою, зреалізованою особистістю, яка допомагає іншим і почувається комфортно.

Думаю, згодом можна буде каталогізувати, зробити інфографіку з успіхами наших випускників. На даний час я особливо задоволений професійною і особистою кар’єрою Олексія Коваленка. Завдяки надзвичайній мотивованості і самоорганізації він в особистому сенсі досягнув великого. Окрім доброї рекомендації в журналі «Фокус», він зумів пройти шалено складний відбір на магістратуру в університет Нотр-Даму (США) і отримати стипендію на навчання. Це виняток з правил. Це маленький подвиг хлопця з провінційного Маріуполя. Якщо задуматися, чого Олексій більше мав – таланту чи мотивації, то все-таки – мотивації зробити те, чого не можуть зробити випускники київських елітних вишів. Потрапити на навчання у США не за кошти багатих батьків, а власними силами, довівши свою професійну спроможність блискучими публікаціями у «Фокусі». Серед тих, за кого не менше радію – Марічка Паплаускайте, Ольга Перехрест, Андрій Приймаченко і багато-багато інших. Хто навчає студентів – той мене розуміє, яке це задоволення читати якісні тексти своїх випускників.

Зараз, коли ви йдете з посади керівника, чи є відчуття виконаної місії? Чи збігаються результати з очікуваннями, планами, які ви мали перед початком проекту?

Насправді ми навіть не думали і не мріяли про те, чого зараз досягли. Значною мірою багато речей робили інтуїтивно, частково сприяли обставини, а частково Бог подякував нам за нашу працездатність. Так, ми зробили більше, ніж планували. Хоча й Школа має певні фінансові, управлінські недоліки, але з точки зору якості продукту вона є успішною.

Попри всі ризики, нам вдалося розширити географію студентів. Вона значною мірою збагатила університет, хоча і створила певні виклики, коли ми почали з ними працювати. Школа журналістики перетворила УКУ в публічній сфері на загальнонаціональний проект. Це дуже важливо в сучасному світі, який старається закриватися, бути консервативним, а іноді ксенофобським до інакшості 

Ніколи не думав, що до нас вступатимуть студенти з центру, сходу і півдня України. Для мене це важливий особистий досвід – навчитися спілкуватися зі студентами, які є інакшими в політичному, культурному чи релігійному сенсі. Вони приходять, і нам треба знайти порозуміння.

Одним із наших успіхів є те, що ми навчилися інтегрувати в Школі абсолютно різних студентів. Кожен наш випуск виходить дуже згуртованим і дружнім колективом.

Дайте кілька порад для нового покоління проект-менеджерів, як вберегтися від емоційного вигорання.

Думаю, що це неможливо. Мій колега Отар Довженко завжди говорить, що є люди, які вміють себе перевантажити. Є люди, які вигоряють і відходять в сторону. Щодо мене, то я потребую іншого темпу і ритму роботи – частково це втома, частково перевантаження. Усвідомлюю, що поставлені нові завдання я не зможу компетентно виконувати, тому що розумію свою межу – за що готовий братися і за що ні. Сподіваюся, нам вдасться сформувати команду, яка зможе ефективно реалізувати управлінські завдання із завданнями навчання та формації студентів.

Якою ви бачите людину, яка посяде ваше місце? Якими фундаментальними якостями має володіти керівник Школи журналістики УКУ?

Такій людині має подобатися ця робота. Вона повинна бути працездатною і навчитися любити студентів. Студент тільки тоді буде відповідати взаємністю, коли відчуватиме позитивне ставлення. Любити навіть тоді, коли цей студент помиляється і робить тобі на зло, коли він не завжди відповідальний.

Студент – це не фігура за партою, це людина зі своїми проблемами, амбіціями, стереотипами. Коли ти намагаєшся глибше зрозуміти його ситуацію, проаналізувати його як людину, буде набагато легше працювати. Будь-який студент є особистістю і його треба поважати. Ти вкладаєш в нього, і з того, що ти вклав, ти також будеш користати. Тобі буде приємно бачити успіхи своїх випускників 

Ти можеш десь помилитися, не догледіти, не зрозуміти, але ти повинен цього прагнути. Це складно, бо у багатьох випадках вимагає між робочим, професійним, особистим жертвувати саме особистим – часом на спілкування з близькими. Це також один з моментів, який спричинює вигоряння, але якщо цього не робити, тоді робота буде механічною.

Чи є речі, які для вас лишилися недосяжними? Які ще проекти вам би хотілося реалізувати в майбутньому?

Маю певні ідеї, але вони ще не кристалізовані. Хотілося б займатися чимось сутнісним і неспішним. Часто ми біжимо і не можемо глянути догори, весь час дивлячись додолу, щоб не зашпортатися і не впасти. Маю певні медійні ідеї, які можна було б зреалізувати як в університеті, так і з випускниками. Обговорення нових ідей ще попереду…

Спілкувалася Ірина Наумець