У маленькому Бремптоні, на околиці Торонто, височіє греко-католицька церква св. пророка Іллі, збудована 1995 року. Парафіяльна спільнота постала ще 1976 року. 18 серпня 1976-го кир Ізидор Борецький, Єпископ Торонтський, створив самостійну парафію Святого Іллі – для подальшого розвитку української громади в Бремптоні. Пастором нової парафії став отець Роман Галадза.

Перша літургія відбулася у католицькій церкві св. Марії 3 жовтня, а повноцінне парафіяльне життя – у школі св. Анни. Божественну літургію та Велику вечірню правили в Рідній школі, поєднуючи з навчанням та концертами. Узяли в оренду молільню. Їхня спільнота почала поступово збільшуватися. Незабаром громада купила ділянку землі. Зібрали засоби, благословили землю, створили цвинтар. Із нетерпінням чекали дня, коли розпочнуть будівництво власної церкви.

Храм цілком дерев’яний – зведений із важких зрубів і захищений західним червоним кедром. Кожна із трьох секцій (вівтар, святилище, притвор) покрита шоломоподібним куполом. Куполи церкви св. Іллі зроблено на кшталт козацьких взірця XVII століття. Сама ж церква збудована в бойківському стилі, який походить із Західної України, і має п’ять пірамідальних бань замість трьох звичайних.
У тій церкві немає церковного хору. Парафіяни самі співають на чотири (!) голоси. Репетицій теж немає, зате всі постійно відвідують літургію, вечірню, утреню і тому співають краще, ніж більшість хорів. Отець Роман учив своїх парафіян самотужки: «Я кривився, якщо вони погано співали. Навіть, коли дивився на престол, вони бачили, що киваю головою». А оскільки люди співають разом уже більш аніж чверть століття, то з кожним роком звучить усе краще і краще. «Я хочу, щоб ціла громада співала. Не тільки хор, чи дяк мають співати. Вважаю – усі покликані співати. Нові люди приходять і оглядаються, шукаючи хор. Як такого – хору нема. Є провідна група, котра знає, що робити, але всі покликані бути хором».

Церква має свій веб-сайт (www.saintelias.com). Наразі тільки англомовний, проте колядки – українською. Найближчим часом сайт стане двомовним – будуть і українські сторінки.

Отець Роман часто відвідує Україну. Проте він ще не був тут як турист (перший його візит відбувся 1990-го як хориста). А ще приїжджає сюди навчати англійської мови, адже сам чудово розмовляє українською. Викладає в Українському католицькому університеті і робить це безплатно.

Отож, наш гість – митрофорний протоієрей, протопресвітер Чарнецького деканату єпархії Торонто отець Роман ГАЛАДЗА, який розпочав нову парафію, зібрав засоби і побудував церкву, викладаючи упродовж повного робочого дня у місцевій католицькій школі.

– Церква за кордоном для діаспори – культурний центр. Але вашу церкву відвідує, крім українців, ще й багато неукраїнців. Що їх приваблює у ній?

– Гадаю, глибина молитви, котра походить із нашої східнохристиянської віри. На Заході, можна сказати, моляться розумом. Немає того емоційного почуття. Є харизматики, п’ятикостельники, євангелісти, що будуть грати і співати, бо вони знають, що тіло й душа мусять радіти і тим жити. Я вважаю, що католицька віра на Заході тепер більше орієнтується на інтелектуальне сприйняття. Наша ж віра – не тільки інтелектуальна, бо має не лише Святе Письмо, писання святих отців, а й вислів віри, котрий живе через чуття: спів, ікони, дзвони (цілуємо ікони, б’ємо поклони). Повертаємося до відомих ритуалів і пісень, і це дає людям можливість висловлювати свою віру і жити нею не тільки розумом і душею, а й тілом. Так що в нас на Заході є люди, котрі народилися там і є неукраїнського походження, але Бог дав їм потребу єдністю душі і тіла увійти в молитву єднання з Богом у його церкві.

– Як ви почали правити після заснування парафії?

– Я створив парафію там, де наших ще не було. Так легше, не мусив ні з ким сваритися. Учився у семінарії дев’ять з половиною років. На моїй першій парафії був церковний комітет, який часом не погоджувався із тим, чого я навчався, і не пропонував, як має бути. Отож, побувши з ними п’ять з половиною років, вирішив: потрібно щось змінювати. Мав молоду сім’ю, дітей, знав, що буде важко. Як учитель – пішов на парафію, у якій було 12 осіб. Незабаром половина також відійшла. Але й ті, що зосталися, розуміли та підтримували мене. І тепер маємо 125 родин, котрі є поза Торонто. Люди приїжджають за кілька десятків кілометрів. Наприклад, одна родина їде аж півтори години. Вони минають 10 українських, 30-40 римсько-католицьких церков, щоб бути тут.

– В Україні перед тим, як будувати церкву, дуже довго збирають пожертви, шукають спонсорів. Потім починають будувати, гроші закінчуються, їх знову збирають… Як у вас?

– Якщо громада хоче збудувати церкву, мусить дуже працювати і бачити, що в тієї церкви є майбутнє. Дуже мало будують наших церков тепер, бо еміграція, котра будувала їх після Другої світової війни, уже в літах, а діти і внуки, звичайно, не мають того бажання. Але якщо громада вирішила будувати церкву, то збирають усі фінанси, що мають, і йдуть до владики. Владику треба переконати, бо він має підписати документи на видачу кредиту. Тоді потрібно йти до української «кредитівки». Їх є кілька в Торонто. А там уже дивляться, яким чином позичити грошей на будову церкви. Вартість користування кредитом – 7-8% на рік (в Україні – 15-25%, залежно від валюти. – Авт.). Ми вже дев’ятий рік сплачуємо кредит, сподіваємося, що через рік виплатимо усе. Загалом вартість будівництва становила 1 млн. канадських доларів. У нас для того, щоб будувати, потрібно мати фінанси. Місто не дасть згоди на будівництво, якщо нема фінансової основи. У нас не можна розпочати роботу, а потім її припинити через брак коштів. Ви тут більше на Бога надієтеся, а ми – на банкірів. Боже, прости!

– Хто вас найбільше підтримує? Хто допоміг найбільше?

– Господь Бог. Без Бога – ні до порога. Парафії найбільше сприяв кир Ізидор Борецький. Він був для нас – як Бог-отець. Благословив нас, мав довіру, хоч інший владика не вірив у те, що ми хотіли зробити. Владика своїми молитвами (він бідніший від нас) дуже багато поміг. А крім того, люди, парафіяни – однієї думки, однієї ідеї. А якщо немає провідника (сміється), то нема й ідеї. І, звичайно, моя дружина та мої діти. Як заснували парафію, то це була така собі родинна парафія. Було шестеро дітей, до них приходили інші діти, ми мали Рідну школу, через неї росла й парафія. Люди приходили, бачили, що тут є молитва. Мені допомагають усі, і я усім дуже вдячний: починаючи від Бога і до тих людей, котрі косять траву чи відкидають сніг.

– Ви вже 27 літ у тій парафії. Що вдалося, крім побудови церкви, та які подальші плани?

– Я хочу вмерти у спокої (сміється). Кожен чоловік хоче збудувати щось, щоб залишилося після нього. Церква стоїть, за рік-два оплатимо кредит. Нам ще потрібні резиденції: для священика або гуртожиток для монахів та монахинь, щоб опікувалися нашою церквою. Устрій церкви св. Іллі майже студитський: лавок нема, два клироси, вечірня, утреня, літургія. Моєю мрією є сплатити кредит, збудувати гніздечко для духовної опіки над церквою. Бо якби я упокоївся, а священик мусив би приїжджати з Торонто чи з іншого містечка, то парафія слабшала б. Тому я хотів би збудувати таку резиденцію, знайти священика, котрий розумів би наш устрій, і тоді я був би спокійний за майбутнє цієї церкви.

– Що змінилося з того часу, як ви були вперше в Україні?

– Більше автомобілів на вулицях. Можна купити кока-колу і спрайт. 1990 року, коли я тут був уперше, лише в одній кав’ярні знайшов смачне пиво. Ми пішли на Високий Замок, а там нічого не можна було купити. А тепер є все. Це для нас, людей із Заходу, дуже важливо. Стосовно духовного, то я досі радію і захоплююся тим, як ви тут молитеся. У вас далі є віра. Кажуть, що вона вже не така, як була тоді, коли церква вийшла з підпілля, але я того тут не помітив.

– У нас років 10-15 тому були сварки і бійки між греко-католиками та православними. Чи були в Канаді такі проблеми?

– Як був ще дитиною, то йти до православної церкви – був великий гріх. У 20-40-х роках у Канаді та США також виникали суперечки, хто буде власником церкви. Тому люди терпіли через такі чвари. Але через 50 літ їхні внуки разом бавляться, учаться, працюють і не знають, чому дід і бабуся сварилися. Але знають, що вони мають церковні бані, кадило, ікони, священиків, спільний обряд. І тепер немає тих суперечок.

– Ви приїжджаєте сюди навчати. Спостерігаєте за нашою молоддю, спілкуєтеся із нею. Чи ви бачите майбутнє?

– Мушу. Я би хотів, щоб над дверима університету (УКУ. – Авт.) зробили напис: «Через ці двері йде майбутнє України». Потрібно, щоб прийшла молодь, яка росла в Україні. Молодь наукою і святістю зможе змінити ситуацію на краще. Я хочу сказати, що не все із Заходу є добре, але не все із Заходу – зле. Якби ви прийняли все найкраще від нас, а ми – від вас, то було б чудово. Я хочу, щоб усі мої діти відвідали Україну, одна донька і син вже були тут, ще одна донька планує приїхати у вересні викладати англійський правопис (отець Роман має четверо доньок та двох синів. – Авт.). Хочу, щоб вони навчилися тут глибоко, терпеливо молитися. А ви могли б навчитися, як зробити так, щоб вода була цілий день – і холодна, і гаряча (сміється). Тому вважаю, що ваше майбутнє за наукою, молитвою та усім найкращим із Заходу. І, може, те, що я і багато інших людей доброї волі із Заходу тут приїжджаємо, наш досвід послужить для вашої користі.

Розмову вів Олександр ЛАЗУРКО, «МГ».

Молода Галичина, Четвер, 26 лютого 2004 р.