Медіаексперт, політолог, випускник «Богослов’я» УКУ та Папського григоріанського університету Тарас Семенюк — про різницю між політиками та державниками, реальні підвалини миру на Донбасі та значення церкви в майбутньому суспільства.

Чи ви як політконсультант бачите у сучасній політичній ситуації перспективи для молодих політиків, чи без зв’язків з елітами двері у велику політику для них зачинені?

У нас у політиці є багато пафосу та красивих картинок, проте замало змісту. В Україні політикам не вигідно розповідати про проблеми. Якщо ця критика лунає не на адресу дійсної влади, то вона не принесе електоральних симпатій. Та й ніхто не наважується сказати, мовляв, я не обіцятиму золоті гори, але можу пообіцяти важку працю та найближчі роки бідності, як це сказав свого часу Черчилль британцям.

Українське суспільство має вроджену, генетичну невдячність до влади, до уряду, до всього, що робиться. Більшою мірою це зумовлено тим, що традиційно політиків вважали не тими, хто працює заради людей, а тими, хто обкрадає народ, обслуговуючи інтереси олігархів, що проспонсорували їхню кампанію. Цю систему складно зламати молодим політикам, хоча вони й мають можливість це зробити — у людей ще залишився дріб’язок довіри до тих із них, хто молоді, вчилися в закордонних університетах та виховувалися в інших цінностях. Але цим молодим політикам швидше й легше викликати розчарування — їм легше себе дискредитувати участю в корупційних схемах.

Але суспільство змінюється. Воно стає більш вимогливим, більш уважним до обіцянок політиків. Якщо політику зі стажем пробачать його невиконані обіцянки, мовляв, що вже з ним вдієш, то аналогічних помилок молодим політикам не простять. Ти обіцяв — та не виконав? Вибачай. Якщо вже у своїх перших кроках вони демонструють свою безвідповідальність, їм не можна довірити якийсь серйозну посаду. Якщо помиляєшся в малому, не станеш успішним у великому.

Медійний фактор тут також дуже серйозний. Молоді — не такі відомі, не такі красномовні, не настільки якісні у своїх образах, не настільки привабливі у своїх обіцянках, вони ще не знають, як маніпулювати суспільною думкою…

Чи старі політики можуть допомогти новому поколінню?

В Італії був такий Альчіде де Гаспері. Засновник партії демократів та співзасновник Європейського союзу. Він став мудрецем, який об’єднав багатьох молодих людей, які потім пішли в політику, та до 90-х років було правлячою партією. Наші дорослі політики певною мірою відповідають цьому образу Альчіде де Гаспері. Вони вже залучають молодих людей, але дуже вагомою є їхня репутаційна складова: позитивний капітал формує загальну довіру. Якщо капітал негативний, то політик не зможе запевнити ту молодь, яка дійсно прагне змінювати країну, долучитися до його команди.

Чи ви вважаєте, що відповідальність за зміни в країні мають нести лише політики?

Є таке поняття в політології як суспільне благо. Це не парки, архітектура та надра. Це вищі речі — свобода слова, незалежні інститути влади, правова держава — найвищі суспільні блага, які можуть бути. Роль політика — працювати для того, щоби їх покращувати. Звісно, участь у цьому беруть журналісти, церква, громадські організації та освіта — це багатогалузева формаційна платформа, скерована на майбутні покоління.

У цьому контексті часто говорять про те, що церква має бути відділена від держави. Це не призводить до жодних результатів, крім того, що церква живе своїм життям, а держава — своїм, і вони не перетинаються в плані виховної функції. Складається враження, що церква взагалі відділена від реальності: коли ти заходиш у середину, то залишаєш усі свої проблеми за дверима. І вони повертаються лише після того, як ти виходиш із храму. Але я не вважаю, що так має бути. Церква може й повинна виконувати виховну та освітню ролі, адже вона бере безпосередню участь у формуванні активних громадян України, і саме вона могла б готувати кадри, які б приносили якісні пропозиції до сучасного політичного процесу.

Як саме держава й церква можуть співпрацювати разом у секуляризованих суспільствах?

Навчання за кордоном дало мені приклади того, як держава з церквою можуть працювавати задля спільної мети — виховання законослухняних громадян. Як церква, так і держава зацікавлені в громадянах, які не порушують закони та працюють на суспільне благо. Ці цінності загалом формують бачення політика та політичного процесу як діяльності, для якої потрібна якісна підготовка. Роботу політиком варто сприймати не як можливість п’ять років відсидіти в зручному кріслі, а як покликання та служіння. Віддавна в Україні є три класичних покликання: лікар, священик і вчитель. Я б додав ще одне — покликання політика. Тому що справжній політик не служить собі, він служить людям: вони його обирають, наймають на роботу та платять йому кошти.

Як описати професійні компетенції, якими має володіти сучасний український політик?

Політик має розуміти світові економічні процеси, знати різницю між макро та мікро економіку — без цих знань він буде лише підписувати папери, а не приймати рішення.

Політика — це справа консенсусу, а саме — як порозумітися із тим, хто абсолютно не поділяє твоїх позицій. Недостатньо просто наполягати на своєму — необхідно вміти пропонувати та погоджуватися на компроміси, знаходити спільні точки навіть тоді, коли вони не лежать на поверхні та непомітні одразу.

Чому вбили політика Альдоморро, який керував італійським урядом у 70-х? — Тому що йому вдалося об’єднати дві ворожих ідеології — демократів та комуністів. Це — один із яскравих прикладів пошуку компромісів. Для нас він дуже важливий, бо перед виборами Україну постійно розз’єднують. Останнім часом це практикують і в інших країнах, але в нас так було завжди. Причина, мабуть, у тому, що кожен політик орієнтується на свою аудиторію. Партія Відродження, чия аудиторія живе на сході країни, навряд матиме успіх у західних областях. Те саме і з підтримкою партії «Самопоміч» — на сході. Наша країна не є монолітною, як, скажімо, Польща.

Фактор української мови не є об’єднавчим. Довга спільна історія не об’єднує нас також. Але що нас може об’єднувати? Розуміння територіальної цілісності України як держави, де живуть різні люди, які говорять різними мовами та мають різні уявлення про минуле. Коли з’являється спокуса поділити українських громадян на «нас» та «них», варто згадати, що на сході воюють російськомовні патріоти.

Політик не працюватиме з аудиторією, яка не дасть йому голосів. Це і відрізняє його від державника. Державник мислить у рамках цілої країни, він говорить про стратегію. І коли ми згадували сьогодні визначних італійських політиків, характерною рисою кожного з них було те, що вони мислили в категоріях загального блага. Натомість політик завжди прив’язаний до електоральних симпатій.

Як у категоріях загального блага можна потрактувати процес миротворчих переговорів, зокрема, стосовно окупації Донбасу, коли йдеться не лише про внутрішні стратегії, а і про зовнішню політику?

Любомир Гузар якось сказав, що перед тим, як наступає мир, має пройти дуже болючий процес перемир’я. Для мене це означає, що сторони сідають і шукають компроміс, щоби зменшити насилля, поки не знайдуть. Та якщо ми хочемо дійти консенсусу, ми маємо бути готовими до нього. Готовність до непопулярних кроків заради зменшення відчуття небезпеки та насильства в країні — це той рівень державника, про який я вже казав.

Щодо Донбасу я відстоюю позицію щодо прямих переговорів із Російською Федерацією, утім за посередництва Сполучених Штатів. Це є рівень держав. А США — посередник, якого Росія більш-менш боїться та поважає. Нас росіяни досі вважають об’єктом на мапі, для них ми ще не визріли для суб’єктності. Щоби до неї визріти ми ще маємо підтягнути економіку й армію. Можливо, якби ми не втратили ядерну зброю, можливо, у цих переговорів був би інший контекст.

На прямих переговорах із сепаратистами наполягає Росія та певні політичні сили. Росії це вигідно тому, що вона хоче продемонструвати війну в Україні як громадянську. Для неї перемовини із сепаратистами — хороший шанс зробити їх суб’єктними для України. Наша ж мета інакша — стати суб’єктними для всього світу.

Якщо зайти й почитати нормативні документи європейських країн стосовно збройного конфлікту на Сході, побачимо, що вони визначають його власне як громадянський конфлікт. Світова спільнота не визнала Російську Федерації агресором, тобто, наша війна не підкріплена міжнародними актами. Ясно, що європейські політики не можуть вийти за межі свого дипломатичного словника, але така їхня позиція теж для нас свідчить про їхні прагматичні, бізнесові стратегії, мовляв «це ваші проблеми, ви їх вирішуйте самі, всередині країни, а з Росією ми хочемо мати бізнес as usual». Та чи можемо ми заборонити Німеччині сповідувати свої мотиви? Чи можемо ми з цього робити висновки про те, що Німеччина продалася Росії? Навряд. Бо вона не присягала нам на вірність. Ми також не можемо викреслити Росію з мапи повністю. Натомість нам варто знайти такі важелі впливу, які забезпечать нам рівний діалог. Тому я вважаю, що нам не уникнути прямих перемовин, але якою буде інтонація цих перемовин — це вже вирішувати новому президенту.

Текст: Катерина Глущенко