Моє «не моє» середовище

Пропозиція співпраці з Українським Католицьким Університетом стала для мене повною несподіванкою. Я, правда, саме збирався припинити валандання по центральних ЗМІ й, покинувши остогидлий Київ, повернутися до Львова. В цей час проходив через нелегкий період роздумів, як мені житиметься у місті, яке я покинув чотирнадцять років тому, що я там робитиму etc…Але – УКУ?

Про Університет я знав небагато. Про отця-ректора чув як про енергійну та дієву людину, але коли побачив його якось в інтелектуальному середовищі, то здивувався: що цей священик робить серед інтелектуалів? Коли мені про нього розповіли більше, здивування не зникло: що цей інтелектуал робить поміж священиків? Зникло аж тепер, після тіснішого знайомства з УКУ та його ректором.

Я знав теж, що із УКУ співпрацюють мої давні знайомі Мирослав Маринович і Ярослав Грицак. Але це не було особливим заохоченням, бо я теж знав, що пан Мирослав не в захваті від моєї публіцистики, а з паном Ярославом ми давно вже «зламали списи» на полі галицької ідентичності. «А що вже казати про всіх інших працівників та студентів, – міркував я, – це, мабуть, вже цілковито “не моя тарілка”».

Я завжди належав до середовища, яке трималося від Церкви на певній відстані, хрестився лише в церкві чи на мерця, а молитву й нині промовляю, навіть не ворушачи устами… Ну що я, такий недовірок, робитиму в католицькому університеті?

Щоправда, Ґєник Глібовицький, котрий взявся виконувати посередницьку функцію, – треба віддати йому належне – «обкатував» мене делікатно. Мовляв, не мусиш занурюватися в спільноту УКУ, просто зробиш для університету те, що найкраще вмієш робити, і можеш триматися автономно, як свого року окремий проект. Подіяло.
Та перші ж місяці роботи в університеті показали, що працювати для УКУ і триматися автономно мені аж ніяк не вдасться. Поняття «уківської спільноти», яке в попередніх рекрутингових перемовинах мене трохи напружувало, враз набрало нового сенсу. Сталося це, коли в коридорах і кабінетах я почав зустрічати людей «з минулого життя». Наприклад, працівника бібліотеки Олега Дудича, з котрим познайомився ще на початку 80-х років, будучи студентом Політехнічного інституту. Чи Андрія Шкраб`юка з духовно-пасторального відділу, знайомство з котрим налічує уже два десятиліття. Не кажучи вже про Петра Дідулу, з яким тепер разом працюємо у відділі інформації, а у 89-90 роках не раз днювали й ночували під одним дахом, їли, як то кажуть, з однієї миски. А тепер… Коли я подарував Петрові свою стару поетичну книжечку, він здивувався: «Ти ще й вірші писав?» А я з подивом дізнався, що Петро багатодітний батько. Ну от і перепознайомились.

А ще я зустрічаю багато знайомих облич – подорослішалих, змужнілих – хоч і не можу відразу пригадати їхніх імен, організацій, у яких доводилося спільно діяти, чи тих пригод, які нам колись разом судилося пережити. Але сам факт того, що всі ці люди є навколо мене, чи точніше – я посеред них, наповнює мене відчуттям, що я повернувся до свого Львова. Не лише на свою вулицю, до свого будинку, у своє помешкання, до запорошеної бібліотеки і антикварних меблів – а до спільноти своєї молодості, яку я втратив двадцять років тому. Невимовною радістю мене наповнює те, що ця спільнота не зникла, не розсіялася, а навпаки – інституціоналізувалася та доповнилася новими цікавими й шляхетними людьми і, як колись, притягує до себе молодь, у якій хотілось би бачити «наше майбутнє».

Коли я приблизно в таких словах розповідаю своїм друзям і знайомим з не-уківського середовища (не плутати з середовищем неуків) про свою нову роботу й спільноту, вони дивляться на мене з певним здивуванням і недовірою. Наївніші думають, що я став на старість сентиментальним неофітом. Цинічніші підозрюють, що я чогось не договорюю, а щось спеціального перебільшую. Правда, як завжди, десь посередині. З одного боку, я за майже рік праці в УКУ став щирим прихильником його «місії». А з іншого, популяризуючи спільноту серед своїх друзів і знайомих, я відпрацьовую на них елементи інформаційної стратегії ВІЗЗ, спрямованої на проникнення в простір зовнішніх джерел інформації і промоції. Адже саме таким є моє завдання в УКУ, а не писання ностальгійних спогадів про молодість. І саме тому автобіографічний розділ «УКУ в моєму житті» я оцінюватиму згодом, перефразовуючи знаний вислів: Не питай, що УКУ зробив для тебе, але – що ти зробив для УКУ!

Володимир ПАВЛІВ, керівник ВІЗЗ