“Стати другом Богові”

„ … не по-рабськи, зі страхом перед покарою уникати гріховного життя, не через сподівання нагород творити добро, у якийсь діловий і договірний спосіб торгуючи доброчесним життям, а нехтуючи усім, лише одне визнавати для себе страшним — бути позбавленим Божої дружби, і тільки одне вважати гідним і цінним для себе — стати другом Богові; це і є досконалість життя“.
(Григорій Нисський „Життя Мойсея“)

Прокинутись від чийогось легкого дотику — і побачити простеньку келію, улюблену ікону, Святе Письмо. Відчути невагомість тіла і теплу зосередженість серця… І так чувати, аж доки не покличе монастирське калатало на ранішню молитву. Тоді росистою травою, єднаючись з тихою голубінню неба, молитовно шепочучим лісом, увійти у тепле лоно церкви: „Нехай Господь вислухає тебе під час скрути, нехай ім’я Бога Якова тебе захистить!“ (Пс. 19 Утрені).

Це — Святоуспенська Унівська Лавра. Монастир монахів-студитів. Літня богословська школа для мирян. Так починається тут день, сповнений лагідної тиші, молитви, навчання.

Навчання, властиво, посідає всеохоплююче місце у програмі цієї школи. Але укладене воно незвичайно, і часто цей процес відбувається без зошита і книжки. Протягом дня не один раз можна побачити нашого студента поряд з темнокрилою монашою постаттю. Ось біля джерела Унівської Божої Матері схилився хтось у розмові з отцем Гедеоном, одним з найстарших монахів Унівської Лаври. Шістнадцятирічним почав він свій молитовний подвиг в Уневі. Вчився ще у 30-х у Львівській Богословській Академії, потім у Григоріанському Університеті в Римі. Знаний цей старець своєю простотою і прозірливістю в духовних бесідах. Завжди від нього почуєш відповідь, за якою сокровенно тужило серце. Бувало й таке, що сам отець зачепить замисленого студента: „Дитино, а чи знаєш, що …“ І це буде найважливішою лекцією того дня.

„Літня школа для мене — це школа віри. Досвід духовного життя, який складався у монастирі протягом століть, зараз оживає і промовляє до нас в церковних богослужіннях, в книжному богослов’ї. Дякую Господеві за тих, через кого здійснюється цей Божий задум у нашій Христовій спільноті“.
(Сестра Галина, студитка, 4-ий рік навчається у Літній школі, перший раз приїхала сюди ще мирянкою)

Отці, брати монастиря щиро опікуються мирянами, які оселилися сусідами біля монаших келій і пильно приглядаються до монашого життя. Усе їх цікавить: і як отець чи брат став монахом, і як молиться, і як живе у Бозі? На молитовних зустрічах такі откровення вбираються зволоженими очима і подвигненим серцем. Якось йшлося про осягнення молитви серця, глибокої, внутрішньої, безсловесної, із серця — в серце. Хтось із студентів запитав: „Як довго можна втримувати таку молитву?“ Отець Венедикт, ігумен монастиря, з тихою радістю на аскетичному обличчі відмовив: „Ціле життя…“ І так багато було сказано цими двома словами: про вищу любов, про справжнє покликання, про Бога.

Отець Орест, отець Ілля, отець Теодор, отець Олександр, отець Юстин, отець Віктор, брати і послушники Унівського монастиря ніколи не відмовляли студентам у їхніх духовних потребах: неспішні сповіді у повноті пустої церкви, за довгі роки виказані болі та сумніви, повчання, поради, просто розуміння.

Великим духовним пережиттям для всіх слухачів школи було споглядання церковних таїнств рукоположення у священство і прийняття Ангельського образу (монашого постригу або схими), які випадало нам бачити майже щороку. Лежать, простершись хрестами, на долівці церкви брати, яких ти зустрічав щодня за господарською працею і на молитві, лежать, розіп’явшись світові, і віддають себе і все своє життя в руки Господні:

– Чи перетерпиш скорботу і труднощі життя задля Царства Небесного?

– Так, з допомогою Бога…

– Ісус нехай прийме тебе, пригорне та захистить, нехай буде для тебе міцною стіною від ворога; каменем терпеливості та джерелом потіхи.

– Чи відрікаєшся світу і всього, що є у світі, по заповіді Господній?

– Відрікаюся.

– Чи перебуватимеш аж до смерті у нестатках і добровільному, задля Христа, убозтві у спільному житті, нічого для себе не набуваючи ані не зберігаючи?..

– Так, з допомогою Бога…

Кожен у таку мить вивірює глибину своєї любові до Бога, своєї відданості і правдивості.

„Для мене Літня школа — це можливість вповні присвятити себе Богові, забувши про всі справи світу. Унів є живим оазисом, приходячи до якого, очищаєшся від усякої скверни і відкриваєш для себе Божу любов і милосердя“.
(Євген Меримерін, студент з Білої Церкви, 4-ий рік навчається в Уневі)

Життя в монастирі для багатьох студентів є чимось новим і незнаним раніше. Проте відразу кожен помічає дві основні складові цього життя — це труд і молитва. Неможливо тут не відчути на собі благості такого життя. Відірвані від житейських тривог, від світської суєти, зовнішньої яскравості та галасливості, потрапляємо у тихий світ молитви, у світ простих вборів і спокійних облич, у мовчанку і малослів’я, на фоні яких Боже Слово, промовлене в молитві чи під час трапези, падає просто в серце.

Цілий день студентів просякнутий молитвою. Утреня, Літургія, Часи, Вечірня, Повечір’я. А хто особливо настійливий у трезвінні, той нічною стежиною прийде і на північну відправу. І вже за тиждень такої молитовної участі помітно змінюються лики наших студентів. Відчутно єднаємося і зріднюємося між собою і з цілим світом у щовечірніх молитовних взиваннях:

– За отців наших духовних і всю во Христі братію нашу:
– Бог да спасет і помилуєт.
– За ненавидячих і люблячих нас:
– Бог да спасет і помилуєт.
– За недугующих і страждущих:
– Бог да возставит і помилуєт.
– За скорбящих і в темницях сидящих:
– Бог да посітить і помилуєт.

(Чин прощення з Малого Повечерія)

Усі богослужіння в монастирі монахів-студитів відправляються переважно церковнослов’янською мовою в українській редакції на старовинні київські напіви, які увібрали в себе і монодію нововізантійського стилю з ісопом, і „солодкість“ древньої болгарської церковної мелодії, і венеційське багатоголосся, що були геніально синтезовані в творчості українських композиторів Дмитра Бортнянського, Марка Березовського, Артема Веделя.

Такий спів також допомагає відчути себе поза світом, у віками намоленому слові.

На першому тижні навчання, — ділиться одна студентка, — шість годин молитви на день даються не без певного зусилля. Проте з кожним днем відчуваєш все більшу потребу у ранішньому, обідньому і вечірньому молитовному стоянні. Серце привчається до уваги, до заглиблення, все менше розсіюєшся думками і замість втоми приходить легкість та мир.

Перебування в Літній школі — це найперше поборення свого“его“ у молитовному середовищі монастиря. З часом відчуваєш, як ти і люди, що поруч, стають лагіднішими, терпимішими, смиреннішими. Тоді спільнота стає певною нерозривністю, колом, в якому ти відкрито можеш молитися : „Дай, Господи, не нарікати… дозволь благодарити Тебе за все, що Ти посилаєш і з чим до мене приходять люди.
(Наталія Сеньківська, працівник Інституту Історії Церкви, 4-ий рік в Уневі)

До трудового подвигу у монастирі належить наша участь у простій фізичній праці, корисній для всіх. Кожен почергово миє посуд за всіма після трапези, прибирає свою келію, лекційну залу, коридор. На перший погляд — простий обов’язок, але у своїй щоденній повторюваності він видається інколи не дуже приємним, а то й нестерпним. Особливо, коли хочеться більше почитати, поспілкуватись, помолитись. І такою невигодою, зайвістю з точки зору “нормальної“ людини видасться ця марнота часу… Спробуйте напротязі місяця відривати себе від найцікавішого і робити просту ницю працю, правда, корисну для когось — не всім це дається легко. А монаша мудрість говорить, що фізична праця упокорює людину, навчає послуху і смиренності. „Чи хтось хоче сьогодні допомогти черговим?“ Небагато осіб зголошуються, завжди готові до цього запитання сестри, а ти ловиш себе на тому, як тяжко тобі дається ця маленька жертовність для ближнього, як нелегко відмовитись від вигоди відпочити чи зосередитись над книжкою. Можливо, це найскладніший для нас предмет у цілому курсі богословської програми. Прислужитись ближньому, не очікуючи приємності чи похвали. Взяти на себе найнеприємніший обов’язок, звільнивши від нього свого ближнього. Послухатись зробити те, що тебе попросили, а не те, що тобі хочеться… Це також дуже важливі уроки доброчесного життя. І як нам у нашому світському родинному і суспільному житті, на праці і в дружбі, не вистачає цих чудесних чеснот: послуху і покори. Чи це не є основні складові інтелігентності і любові? …А на лекції ми слухали про те, що Ісус вибрав дорогу покірної любові і служіння.

Він, Господь і Учитель, умив ноги своїм учням і сказав для нас: „Візьміть ярмо моє на себе й навчіться від мене, бо я лагідний і покірний серцем, то ж знайдете полегшу душам вашим“ (Мт 11,29).

„Літня школа в Уневі — тиха радість мого серця, це відчуття Божої любові через спілкування з викладачами, студентами, монахами, це інтелектуальне і духовне збагачення, це відпочинок з Богом, це праця на славу Божу, це життя в спільноті, яку любиш і в якій люблена“.
(Олександра Сабара, вчитель, 1-ий рік в Уневі)

Апостолят викладачів Унівської школи нагадує жертвенні дороги Христових учнів. Господь призвав їх до нелегкої праці — за місяць часу навчити того чи іншого богословського предмету, наситити духовно зголоднілих і спраглих правди людей — різних за фахом (студенти, вчителі, музиканти, інженери, перекладачі, журналісти, історики, науковці…), за віком (від 19 до 60), за місцем проживання і за рівнем наверненості. Людей, які вступили, за словами св. Григорія Ниського, у „божественні перегони“, тобто змагаються зі собою за духовне очищення і досконале життя, а тому хочуть пізнати все про Бога і все про себе у відношенні до Божественного.

Отже, від викладачів очікується не тільки високої наукової майстерності, але й особистого свідчення духовного життя. За 6 років в Уневській школі викладали 9 професорів: о. Петро ¢аладза (Оттава) — Святі таїнства, Ярослав Скіра (Торонто) — Джерела східнохристиянського богослов’я, о. Тарас Барщевський (Україна) — Вступ до Старого і Нового Завітів, о. Гліб Лончина (Україна) — Поетичні книги Старого Завіту, Яків Креховецький (Торонто) — Іконографія в кольорах, Володимир Мезенцев (Торонто) — Архітектура Східних Церков, Володимир Сороківський (Бостон) — Історія Церкви 18-19 ст., о. Ярослав Дибка (Канада) — Східна духовність, о. Стефан Батрух (Перемишль) — Аскетичні твори Василія Великого.

Кожен з цих викладачів у свій неповторний спосіб вплинув на наші внутрішні змагання, на осягенння секретів духовного зросту. Лекції не обходилися без питань та дискусій, так що не один професор мусів зізнатися в тому, що не очікував зустріти тут, в Літній школі для мирян, таку зацікавлену і вимогливу аудиторію. А після лекцій — хто з книжкою на самоті, хто — у спільноті, а хтось проходжується з професором чи монахом вздовж монастирського муру, заглиблений у розмову. Не один раз було, що після таких розмов змінювалася доля людини. Бувало, що й викладачі переживали внутрішні переміни…

Усі ми є тут, у цій школі, бо почули поклик Ісуса — іти за Ним — казав на лекції про східну духовність отець Ярослав Дибка . — Для кожного з нас важливо пізнати процес внутрішнього навернення — динаміку падінь і сходжень. Не раз, а багато разів Ісус кличе нас до нового, вищого навернення, до глибшої молитви, до духа убожества. Ми можемо покинути багато речей і далі лишатися егоїстичними. Правдиве дозріле навернення не в емоціях і не в помноженні побожності і навіть не в збільшенні добрих діл, а в тому, щоб позволити Ісусові провадити нас аж на Голготу, щоб разом з Ним вмерти і воскреснути для нового життя.

Є у школі щорічна традиція — іти з молебном урочистим хресним ходом з хоругвами і свічками на Чернечу гору, де шумлять, торкаючись неба, дерева над монахами і монахинями, які закінчили своє земне служіння Богові. Колись давно тут, на найвищій точці у цій місцевості, був жіночий монастир, спалений до тла монголо-татарами. У часі, коли Греко-Католицька Церква була в підпіллі, у цю землю таємно ховали чернецтво різних чинів і згромаджень. Зараз археологи розкопали на цій території фундамент церкви і келії з 14 ст. і ми, студенти, ходили дивитися на ці розкопки, зворушено торкаючись молитовних каменів. Саме тут, на Чернечій горі, недалеко від монашого цвинтаря, у 1996 році був закладений високий дерев’яний хрест з нагоди відкриття при монастирі Літньої богословської школи .

Стоячи під хрестом у молитві, відчуваємо дивну поєднаність наших доріг-хрестів, які зусилюємося унапрямити до Бога, з монашими земними і надземними хрестами, у яких розп’явся світ, мов перед сліпучим сонцем Правди. Відблиски цього сонця на наших обдиччях і на наших душах.

На Чернечій горі похований отець Лівіо, якого з благоговінням згадує кожен, кому пощастило зустріти його в Уневі, розмовляти з ним. Отець жваво цікавився духом школи, разом з нами молився, зблизька цікавився особистим життям студентів, виявляючи неабияке розуміння душі і мови. Бо ж був він не українцем, а просто християнином, який за Божим покликом без боязні і сумнівів прийшов на українську землю з рідної Італії. Його служіння почалося у містечку Тренто в монастирі Францишканів. Після висвячення отець Лівіо поїхав на місійну працю до Аргентини, де проповідував Христа 30 років. На “Огненній землі“ познайомився з греко-католиками з України і дуже зацікавився нашою древньою християнською землею. Поклик був такий сильний, що він повернувся до Риму і вступив до українського студитського монастиря. За дозволом Папи перейшов на греко-католицький обряд, склав обіти на вічну схиму і почав своє нове служіння на українській землі. Довший час він жив з невеликою групою монахів у ще невідновлених, розрушених радянською смутою приміщеннях монастиря в Уневі, (за радянських часів тут влаштували психлікарню). Возносився душею понад усі фізичні невигоди, у щойно відреставрованій церковці відправляв Літургію українською мовою, зустрічався з прочанами і благодарив Бога за цю стражденну землю.

Згадуючи життя отця Лівіо, стоячи серед монаших могил, думалося про те, як починають у нашому житті відроджуватися неоціненні духовні традиції українського народу — плекати монаші обителі, приходити до них цілими родинами чи спільнотами, щоб зачерпнути духа убогості, покаятися й омитися.

…На душі було тихо і радісно, але вже починали закрадатися туга і жаль за цим домом, який незадовго треба буде покинути, обителлю стяжання духа любові і благодаті, якого кожен з нас має принести у світ, до людей, яких так полюбив Господь.

Попереду ще була традиційна ватра у лісі, яка відбувається за звичай з дозволу ігумена лаври. Під літніми зорями студенти співають, відпружуючись після інтенсивних іспитів, прощаються і діляться своїми враженнями про цей місяць життя у монастирі. Розчулено говорять про духовні пережиття і осягнення, весело критикують викладачів і неодмінно з великою вдячністю згадують тих, хто організував цю незвичайну богословську школу при Святоуспенській Унівській Лаврі, що на Перемишлянщині. Це — Інститут Східнохристиянських наук ім. митрополита Андрея Шептицького в Оттаві (Канада) і Львівська Богословська Академія. Їхніми зусилями укладається навчальна пограма школи, запрошуються викладачі, спроваджується бібліотека ЛБА і фінансується проживання студентів.

Директор Інституту Східнохристиянських наук ім. Андрея Шептицького отець д-р Андрій Чировський, який має багаторічний досвід проведення такої школи у монастирі в Каліфорнії, а тепер у студитському монастирів в Оранджвил (Канада), казав, що навчатися богослов’я, слухати Боже Слово, осягати „високе Боже покликання“ найкраще надається в монастирі.

І це дійсно так, бо саме в тиші молитовного подвигу запитання Ісуса „Чи любиш мене, Симоне?“ стукає у твоє серце.
Лія Петрович

Про терміни навчання у Літній богсловській школі при Унівській Святоуспенській лаврі та умови вступу можна дізнатися за адресою: Український Католицький Університет, вул. Іларіона Свєнціцького,17, м. Львів, 79011, тел. (322) 760498