Для великих подвигів та перемоги украй важлива віра людей. Проєкт Українського католицького університету «Малі історії великої війни» розповідає про віру простих людей: колег, друзів, сусідів, давніх знайомих — українців, які самовіддано борються на власній лінії фронту у цій війні.

Поки одні захищають Україну зі зброєю в руках, інші — на плечах волонтерства тримають тил. Для цього не обов’язково бути титаном, достатньо просто добре робити свою роботу.

Для Галини Жеребецької та її команди турбота має смак свій смак — смак свіжої випічки. З перших днів війни вони випікають медівники. Робота з тістом сповнена сакральности: любов та віра її секретні складники. Галина говорить, що військові відчувають емоційне піднесення, коли отримують від них солодощі. 

З відділу розвитку Українського католицького університету Галина тимчасово переїхала на волонтерську кухню. Наростивши потужності, команда волонтерів виготовляє смаколики для захисників щодня. Разом з медівниками вони надсилають захисникам малюнки та побажання, часто їх малюють діти самих волонтерів. Про роботу волонтерів у Львові, які уже два місяці готують їжу для військових на передову, — розповідає Галина Жеребецька, керівниця сектору співпраці з благодійниками відділу розвитку Українського католицького університету. 

Як побудована ваша волонтерська діяльність? 

Додалося більше робочих обов’язків. Щоб поєднувати їх з волонтерством, довелося організувати чергування. Працювали без обідніх перерв. Починали зранку — закінчували ввечері. Приходила додому, валилася з ніг і, обійнявши дітей, засинала. Далі новий день… Це був фізично виснажливий, але дуже потрібний період — він зменшив рівень стресу через війну і додав впевненості у наступному дні.

Що готуєте зараз?

Медівники, батончики. Раніше просто забезпечували потреби волонтерської кухні. Наприклад, треба привезти кілька тонн моркви і зробити салат. Також віддавали овочі в сушку, переробляли картоплю для супів тощо.   

Як почали пекти медівники: чи відрізняється їхнє приготування від того, як ми робимо вдома? Як багато випікаєте за день, куди їх відправляєте далі?

Медівники переважно печемо для сухпайка. Вони не може бути вологим, надто м’яким. На медівники, які їдуть воїнам на передову, ми замішуємо густіше тісто, аніж зазвичай. Такі вироби зручніші транспортування і довше зберігаються. Потім їх можна взяти до рюкзака чи кишені. Ми випікаємо 20-30 медівників щодня і передаємо їх або через Львівську волонтерську кухню, або з рук в руки, коли до нас безпосередньо звертаються військові.

Як вам вдається залучати кошти на виробництво?

Це фандрейзинг (сміється). Робили кілька постів у фейсбуці, інстаграмі. Допомагають друзі, знайомі. Наприклад, наші друзі з Данії у перші дні війни зібрали кошти й передали нам 24 000 гривень. Ми були дуже вдячні.

Ця хвиля із залучення благодійних коштів не згасає? 

Спочатку люди були дуже залучені, привозили продукти, допомагали коштами. З кінця березня хвиля пішла на спад; початок квітня — треба було частіше просити про допомогу. Зараз стабільний рівень: ми робимо один пост, і маємо кошти на весь тиждень роботи. 

Хто займається пошуком коштів? 

Я і моя колега Наталя Батигіна, ми разом працюємо у відділі розвитку Українського католицького університету, який займається пошуком коштів для університету. Тож наші вміння знадобилися зараз. Ми ведемо нашу діяльність прозоро: показуємо чеки, витрати, скільки виготовили продукції. Це створює цикл довіри, тому легко залучати кошти.

Розкажіть про вашу команду. 

Я пишаюся нашою командою — люди зі схожими цінностями притягуються. Кожен з нас має постійне місце праці, але всі відклали справи і вирішили — зараз це наш пріоритет і ми маємо докладати зусиль, щоб підтримати нашу армію, ЗСУ.  Це критичний момент, коли тил вкрай важливий.

Як змінилося ваше життя з початком повномасштабної війни? 

Було багато планів. Великі проєкти, які давали заряд. І просто одного дня все зупинилося. 

Діти, які мали світле майбутнє, щодня під загрозою. Починаються обстріли і ти переживаєш.

Відчуття безпеки дуже змінилося. Ми усі питаємо себе, коли ця війна закінчиться?! Ніхто не знає. Невизначеність гнітить лише тоді, коли не знаєш, що робити далі. Якщо знаєш, то просто робиш маленькі кроки на зустріч перемозі. 

Чи стає вам легше сприймати ту жорстоку дійсність, у які опинилися зараз усі українці, коли ви працюєте на волонтерській кухні?

Зі слів волонтерів, це дуже допомагає, створює спільноту, де відчуваєш реальний вплив на теперішню ситуацію. Кожен волонтер каже: «Тільки не зупиняймось. Це дуже важливо». 

Ви плануєте випікати пасочки для військових. Вже встигли дібрати рецепт, закупити складники? Чи будете їх готувати якось по-особливому?

Ми закупили складники й, що дуже цінно, кожен долучається до справи. Є волонтери, які пропонують декор, інші — рецепти. Ми це все обдумали та запланували. Волонтери вже відправляють паски військовим, щоб вони вчасно доїхали й смакували їм на Великдень. (Інтерв’ю записували 14 квітня). 

Під час нашої розмови здалося, що медівники — це бренд вашої команди. Чому саме медівники? Це була чиясь пропозиція? 

Скажу більше — наш бренд не медівники, а батончики (сміється). Волонтери почали цілу маркетингову кампанію щодо батончиків. Загалом, медівники — це поширений смаколик, який везуть на фронт, тому що він довго зберігається, не втрачає смакові властивості. Так само батончики, які мають високу калорійність. Вони, власне, наш основний продукт. Ми їх відправляємо сотнями.

У кулінарії важливо почути зворотній зв’язок. Чи діляться з вами відгуками?

Зв’язок є. Отримуємо позитивні відгуки, що смачно. З такою  душею, як ми це робимо… 

Чи не було думок поїхати за кордон?

З точки зору безпеки дітей, звичайно, такі думки були. Особливо, як почалися бомбардування у Львівській області. Я чула вибухи, бо мешкаємо за містом. Яворівський полігон близько. Коли від рішення залежить життя і здоров’я твоїх дітей — задумуєшся. 

Але, коли емоції вщухають, то питаєш себе: «Добре виїду, а що далі?». Тоді розумієш, що твоє життя і твоє майбутнє тут, за нього треба боротися тими силами, які маєш — вже й зараз.

Як ваші діти реагують на війну?

Ми намагалися інформаційно їх захистити. Навіть першого дня, коли все відбулося, не збудили їх до школи. 

Однак звуки сирен, які сповіщаються про повітряну тривогу, впливають на всіх. Виїхавши за місто з дітьми, ми відгородились принаймні від звукових речей. 

Діти розуміють, що війна триває не лише місяць, війна триває 8 років. Вони свідомі того, хто наш ворог. Дуже переживають, питають, що буде далі, як наші військові, чи доїхали мамині медівники до них. Їм цікаво — як все відбувається, як захищають нашу Україну.

Долучаєте їх створювати малюнки, які надсилаєте разом з медівниками? 

Так, вони малювали, навіть вірші писали. Власне, ці малюнки облетіли всю волонтерську кухню. Діти теж докладаються (усміхається).

Ви живете на Львівщині, вважають, що тут безпечніше. Хтось каже, що це ілюзія. Чи були у вас «емоційні виделки»? Чи маєте ритуали, які повертають до звичайного життя?

Я досить вимоглива до себе. Дозволяю собі переводити подих, коли проводжу час з дітьми. 

Кожного ранку я прокидаюся з відчуттям вдячності — в офісі компанії мого чоловіка відкрили прихисток для внутрішньо переміщених осіб. Коли бачиш людей, які втратили житло, втікали від масових вибухів, розлучилися з родиною, то дякуєш Богові, що поки що можеш мати дім та сім’ю поруч.

Реальність змінилася, до неї треба адаптуватися: знаходити час для сну, аби зберігати здатність працювати. Я дякую Богові за те, що зараз тут — у своєму місті зі своєю сім’єю. 

Які думки зараз охоплюють? Чи є речі, які змушують хвилюватися, або, навпаки, відчувати емоційне полегшення? 

Я дуже хвилююся за те, щоб ми довели справу до кінця. Хвилююся за те, щоб війна не залишилася поза нашою свідомістю. 

Коли стихне останній постріл, треба розуміти, що у нас попереду дуже багато роботи. Йдеться не лише про відбудову України, а й про  побудову таких систем та інституцій, які захистять нас в майбутньому від нового вторгнення росії. Бо, якщо ми не дотиснемо справу до кінця, цілком ймовірний за 10-20 років нашим дітям доведеться знову боротися з окупантом на війні. Це буде замкнуте коло, доки ми не вирвемося на новий рівень. 

Чи маєте друзів або знайомих, рідних, хто зараз бере участь в бойових діях або в теробороні?

Багато. Є знайомі, які вже не повернуться. Це дуже прикро. Щоразу, коли звучить «Герої не вмирають!» — мені болить. Залишаються сім’ї, які відчуватимуть цю втрату назавжди. Кожне забране війною життя — надцінне. Герої наші — хай вони житимуть. Важливо врятувати якнайбільше життів. За цими хоробрими людьми наше майбутнє.

Про майбутнє. Всі говоримо про перемогу — не розглядаємо іншого варіанту. Чи маєте плани, що ви зробите після?

У нашій волонтерській команді ми домовились: щойно почуємо про перемогу — їдемо в Карпати, вийдемо на якусь вершину і обов’язково візьмемо собою медівники. У мене була ідея запросити друзів, які нас підтримували у цій діяльності. Крім того, хочу просто відпочити, провести час з дітьми, і показати їм — ми відвоювали свій світ.

Зараз відбувся історичний переломний момент — феномен. Усі почали говорити про Україну, виник бренд, який мусимо підтримувати. Якщо ми символ свободи у світі — треба ретранслювати наші цінності світові. Якщо ми символ боротьби — треба боротися за правду. Показувати прозорість, позбуватися «пострадянського». Бути тією Україною, яка стане привабливою для туристів, бізнесу, молоді, які захочуть приїхати сюди, аби відчути дух України.

Розмовляли: Ольга Кацан, Петро Дідула
Фото: Ольга Шахник

Інтерв’ю записано 14 квітня 2022 р. 

Медіапартнери проєкту: The Ukrainians, Reporters, РІСУ, телеканал Espreso.TV. 

Дивіться також: Ірина Голубєва: «Кожен з нас зараз має робити все, що він може, тільки трішки більше»

Наталя Рибка-Пархоменко: «Ми обовʼязково заспіваємо, коли ми переможемо»

Уляна Данилюк: «Якщо, окрім Бога, люди можуть щось зробити, то вже час це робити»