Історичне минуле є полем формування ідентичності кожної окремої особистості. Однак часто історію інструменталізують і використовують в міжгромадянських і міжнаціональних конфліктах. Досвід минулого стає суспільною чи національною травмою, яка довго кровавить і виливається в нові непримиренні суперечки і поділи.

Про те як шукати єдність говорили науковці, філософи та громадські діячі під час круглого столу «Бути похованими в минулому чи відкривати шлях до майбутнього: що ми маємо робити для виведення історичного знання з поля війни?», який відбувся 14 грудня в УКУ в рамках семінару «Культура примирення: нова історична свідомість в Україні».

Серед дискусантів – український дисидент та громадський діяч Мирослав Маринович, к-т історичних наук Володимир Склокін, к-т філософських наук Орися Біла, молодший науковий співробітник Інститут Івана Франка НАН України Ігор Медвідь, доцент кафедри соціології УКУ Вікторія Середа, д-р філософ. наук з Одеського національного університету імені І.І. Мечникова Оксана Довгополова, к-т біологічних наук і співорганізатор проекту «Освіта-Онлайн» Володимир Немерцалов.

Через суперечки і упередження на історичному тлі зростає потреба в трансформації історичної свідомості, особливо в багатонаціональних регіонах України, зауважили учасники круглого столу. Лінія розмежування пролягає в ментальному сприйнятті дійсності через минуле – вшанування різних національних героїв, свят, визначних історичних дат, а також різне їх потрактування.

Вийти поза академічний простір і працювати з вчителями історії

Представники одеського академічного простору розповіли про своє бачення інтеграції в Південній Україні. На їх думку, об’єднувальним фокусом багатонаціональної Одеси є функція мосту між різними регіонами. Допоки Одеса виконує таку роль, вона процвітає – основний їх посил на основі історичних фактів. Ще 2,5 років тому в Причорномор’я прийшли греки і створили тут міст. Вони не довіряли одне одному, зате знайшли раціональний спосіб співіснування. Відтак тут створюється продуктивний простір незалежно від багаторелігійності і багатоетнічності, стверджують науковці.

«Щоб говорити це до широкої аудиторії, ми вирішили вийти поза академічний простір і працювати з вчителями історії, – зазначає Оксана Довгополова. – Війна пам’яті відбувається на основі того, з якою спільнотою ми себе ідентифікуємо. Все, що не відноситься до цієї спільноти, здається чужим. Можна мати подвиги народу, в яких розчиняється окрема людина і постає лише образ народу-переможця. Але пам’ятаймо, кожен регіон має щось своє. Якщо ми будемо іншим показувати свою особливість і віддзеркалювати одне в одному регіональні проекти, зможемо створити інше майбутнє. Не те, яке зараз вимальовується, а за європейськими стандартами і визнання цінності людського життя понад усе».

Вони започаткували проект тренінгів з вчителями середніх шкіл Одеси і області, а також через інтернет-ресурс «Освіта-Онлайн» як альтернативний інтелектуальний простір. «Ми звертаємося до минулого, щоб знати, як будувати майбутнє», – зауважують одеські науковці.

Дискусанти погодилися, що цей досвід є певним кроком до пошуку порозуміння, але водночас порушує багато проблемних питань – балансу між дидактичною та науковою історією, необхідністю нової більш якісної освіти для вчителів історії, підвищення їх рефлективності, переформатування шкільних уроків з історії, накопичення інтелектуальних ресурсів для творення альтернативного академічного простору.

Відкрити площину, у якій відмінності стають елементами цілісної картини

Мирослав Маринович наголосив на тому, як складно зараз зробити академічну історію цікавою для викладання в школах, а ще важче вберегти її від ідеологічного забарвлення, яким її можуть наповнити вчителі з різними позиціями.

«В Україні немає балансу між дидактичною і науковою історією. Як зробити так, щоб дидактична історія не перетворилася в ідеологічну? – закцентував дискусант. – Хотілося б почути думки. Без цього ми матимемо ситуацію, така як на сході. Підручники називають неправильними, вчитель починає говорити від себе. Щоб запропонувати модель вирішення, не обійдемося без того, що минуле наше побудоване на принципі «нульової суми». Польсько-українські стосунки точно побудовані за цим принципом. Коли ми відроджуємо регіональні особливості, але не знаходимо ширшої концепції, у якій відмінності стають елементом цілісної картини, нічого не зміниться. Ми повинні відкрити площину, у якій є взаємодоповнюючі елементи, щоб зняти напругу».

Розпочати діалог, а не завчати історичні дати і прізвища

Доцент кафедри соціології УКУ Вікторія Середа звернула увагу на неякісну історичну освіту, перевантажену датами і прізвищами і без аналізу взаємозв’язків між подіями в різних країнах.

«Учні формують своє ставлення до історії на основі почутого в сім’ях і ЗМІ. На жаль, вчителі історії не рефлексивні і не готові аналізувати різну літературу. Який підручник їм нададуть – за таким готові і вчити. Школярі мають лише одну годину історії на тиждень. На цих уроках бракує дискусії і живого обговорення. Так ми вбиваємо інтерес дітей до історії і вбиваємо діалог», – пояснила вона. Деякі книги не адаптовані ні під покоління читачів, ні під вік, зокрема, у дитячих буквариках немає слова «місто», а натомість дуже багато слів із сільськогосподарської діяльності. «Щоб діти розуміли, про що йдеться, треба говорити про те, що їх оточує, їм треба пояснювати», – уточнила Вікторія Середа.

Будувати єдину Україну на ґрунті лояльності до цінностей суспільства

К-т історичних наук Володимир Склокін не покладає надмірні надії на історію і не сподівається, що візіями минулого можна побудувати щасливу країну. Оскільки в такому випадку, на його думку, інтерпретація минулого може перерости в пропаганду. «Демонстрація багатовимірності регіонів – це вже не нова ідея й існує з 90-х років. Ми знаємо, що треба наголошувати на співпраці, а не на конфліктах. Щоб уникнути інструменталізації історії, треба вчити дітей критичному мисленню. Так ми сформуємо громадянську ідентичність поза історією. Збудувати єдину Україну можна на основі лояльності до цінностей суспільства, а не на історії», – наголосив він.

Науковець Оксана Довгополова не заперечує тез про неефективність шукати спільне в минулому, але водночас описує наслідки відсутності історичного наративу, зокрема в Одесі. «Щоб досягнути єдності, треба відійти від наративу етнічного і апелювати до політичного. Якщо ми намагаємося вибудувати історію на етнічному наративі, ми вбиваємо її. Одеса не має історичного наративу, бо його намагаються націоналізувати. Здебільшого єдине, з чим у прибулих туристів асоціюється Одеса і про що вони знають, – це кримінал Беня Крик, бо жоден історичний наратив не вписаний», – пояснює професор.

«Нам треба вибудовувати візію політичної нації, – доповнив Мирослав Маринович. – Ми не могли мати своєї історії зі своїми цінностями і стереотипами ні в Російській імперії, ні в Австро-Угорській, ні в Польщі. Тепер коли можемо, нам кажуть: «Етнічна – ні, тільки громадянська». Нова версія історії не має бути антиетнічною, вона повинна привчати, що ми є взаємодоповнюючі і рівні в правах на цій землі, коли українець може висловлювати свої ідеї, а татарин – свої».

Будувати мости, а не стіни

Якщо ми хочемо зробити прорив, мусимо відходити від цінностей безпеки до цінностей самовираження, зауважив аспірант Ігор Медвідь. «Мене надихає, що ми намагаємося побудувати мости, а не стіни. І що ми намагаємося побудувати горизонталь, а не вертикаль», – зазначив він.

На думку Орисі Білої, історія повинна бути цементом побудови горизонтального суспільства.

 «Ми звикли до вертикального тоталітарного суспільства. На перший погляд, історичне знання і корупція не взаємопов’язані, але в одному вони мають спільні характеристики. Виникають як спосіб взаємодії на вертикальному рівні, коли горизонтальні стосунки не працюють. У Галичині історичне знання існувало як дві історії: одна – для родини і інша – для підручника. Це породжувало подвійну свідомість, своєрідну шизоїдність пострадянської людини. Ще важливо перевести в альтернативний простір те, що ми подекуди називаємо паралельним академічним простором. Ми також ці кроки робимо і їх варто продовжувати. Наша дискусія – це горизонтальна співпраця і початок більш широкої взаємодії», – зауважила вона.

Під час круглого столу пролунала ідея видавати спільний науковий журнал з історичної тематики, щоб донести культуру примирення до широкого загалу.

Нагадаємо, семінар «Культура примирення: нова історична свідомість в Україні» організував Міжнародний інститут етики та проблем сучасності УКУ у співпраці з представниками одеського академічного простору при підтримці німецьких колег. Проект реалізується від серпня до грудня 2015 року за підтримки Міністерства іноземних справ Німеччини. Партнером дослідницької групи в Німеччині є товариство «Бохум-Донецьк».